– Ти помреш тут через декілька годин, – втомлено сказав Вілен Макарович.

– А ви – ні? Вирішили, що ви безсмертний?

– І я теж. Всі, хто знає про минуле, якого вже немає, повинні померти.

І от тут Кирило остаточно зрозумів, в яку халепу він вляпався. Вілен Макарович привіз його сюди вбивати, це так, але й він сам приїхав сюди вмирати.

Холмогоров сплюнув на підлогу і без здивування відмітив, що слина змішана з кров'ю.

– Ви такий ідіот, професор Моріарті! – з огидою вимовив він. – Якби ж у вас дійсно був мотив! Але ж ви все собі придумали і через це занапастили стільки життів!

– Ідіот – це ви, наївний ви хлопчик-тригер, – заперечив Вілен Макарович, – якщо думаєте, що той чорт на ім'я Посередник вас не обдурить! Обдурить, використає, а потім – викине на смітник! – він закашлявся.

Літня веранда із щільно заклеєними вікнами була повна парів талію. Кирило подумав, що скільки б берлінської лазурі він не проковтнув, йому це навряд чи допоможе.

Нарешті, професор, який про антидот не знав і його не завчасно не прийняв, знепритомнів, і до Холмогорова теж підкралося милосердне безпам'яття.

– Кх-кх!

Я відкрив очі, і побачив над собою знайомі круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.

– Як же ви так примудрилися, пане Холмс! – несхвально сказав Посередник. – А я покладав на вас такі великі надії!

– Може розв'яжете мене для початку? – запропонував я.

– Я не маю права втручатися в реальність!

В його голосі насправді бринів відчай? Чи мені здалося?

– Та що ви говорите! – я вклав в цей вигук всю іронію, яку тільки зміг.

– Даремно ви іронізуєте, пане Холмс! – Посередник швидко забігав по веранді. – Ще кілька годин тут, і ви помрете від отруйних парів, ви розумієте це?!

– Я вже помирав одного разу. Не можу сказати, що мені сподобалося, але й нічого особливо страшного в тому не було.

– Ваша бравада зараз ні до чого! – він зупинився, сердито виблискуючи окулярами. – Краще б подумали, як звідси вибратися!

– А може, ви подумаєте!

– Чого це? – з підозрілістю спитав він.

– Тому що це ви проґавили свідка, який успішно гепнувся через те, що Столипін, ти бач, помер не просто в театрі, а через три дні потому! – із злістю сказав я.

– То була прикра випадковість! – набурмосився Посередник.

– Випадковість?! Це була ваша недбалість, Посереднику! І одна людина вже померла через неї, а інша – потрапила на лікарняне ліжко!

– Бо люди завжди це роблять! Помирають! – заволав він прямо мені в обличчя, і несподівано спокійно додав: – А чого це ви мене вичитуєте, пане Холмс? Ви й самі дуже недбало віднеслися до справи. Хай професор навіть і з'їхав з глузду через мою помилку – хоча це не так – та не Моріарті ж він, ну насправді! Проте обкрутив вас кругом пальця! Як ви збираєтеся справлятися із справжніми вбивцями, коли вас водить за носа якийсь там доморощений маніяк!

– Ми дали йому це прізвисько, коли вчилися, – пригадав я. – Про щось ми, мабуть, здогадувалися тоді, на другому курсі.

– Прикра несподіванка!

– Знову випадковість?

– Так. Але з такими випадками, пане Холмс, я б серйозно задумався над тим, де ваше справжнє місце.

– На що це ви натякаєте? – підозріло спитав я.

– Дайте мені згоду! – палко сказав Посередник. – І витягну вас звідси.

Він-то, звичайно, витягне, але куди?!

– Згоду на вашу пропозицію?

– Так!

– Ні!

– Ви – повний і невиліковний йолоп! – неабияк розсердився він.

Я пропустив його волання повз вуха:

– Зараз – ні. Згодом – можливо. Я хочу ще подумати.

– Та скільки можна думати?!

– Пам'ятається мені, є таке спеціальне місце, де дуже гарно думається!

– Он ви про що! – Посередник розсміявся. – Хитро придумано, пане Холмс! І не скажеш, що ви зараз під дією отрути!

– То не говоріть, а дійте! – запропонував я.

Посередник клацнув пальцями. Дачну веранду почав заповнювати сірий туман. Я гарно пам'ятав його – то був туман того загадкового місця, де ми з Посередником уклали нашу першу угоду.

– Здається, мені вже краще!

– То вам лише здається, пане Холмс!

– Називайте мене Кирилом.

– Знову ви за своє! – він закотив очі. – Слухайте, молодий чоловіче, ви розумієте, що заради вас я і так порушую всі свої принципи?!

– А вони у вас є?

– По-перше, я ніколи не брешу! – смішно набундючився він.

– Тоді скажіть чесно, це ви підсунули мені цю справу з отруєнням?

– Ні! – жваво заперечив він. – Я тут геть ні до чого! Це все ваш Ватсон. А ось, до речі, і він сам, – Посередник нашорошив вуха. Я теж прислухався і почув завивання поліцейських сирен. – Кавалерія підтягнулася своєчасно, пане Холмс! Ви знову завдячуєте другу життям! Пам'ятайте про це, коли будете приймати остаточне рішення!

Посередник зробив крок назад і просто зник, розчинився в сірому тумані,

– До скорої зустрічі, пане Холмс! – почув я і, здається, знову вирубився. Вже котрий раз за сьогодні.

– Кирило, ти живий?! – Холмогоров прийшов до тями від того, що хтось досить відчутно плескав його по щоках. – Агов, пацан! Скажи що-небудь!

– Та живий я, живий... – мугикнув Кирило.

– Я тебе зараз вб'ю! – радісно пообіцяв Сашко.

– Це якось... нелогічно!

– Та мені по барабану! Ти знову втік від мене за черговим маніяком! І знову...

«Господи, гарно то як! – подумав Кирило, водячи очима навкруги. – Свіже повітря, Сашко гарчить, як завжди, і ніяких тобі психованих отруйників... Куди він, в біса, подівся?!»

– Де професор?! – Кирило сів, роззираючись навкруги. Під ним була зелена трава, отже, його витягли на двір з отруйної веранди.

– Чортам в пеклі свідчення дає твій професор! – різко відповів Сашко. – А тушка його – онде валяється! Тобі-то як вдалося протриматися до нашого приїзду?

– Берлінська лазур, – Кирило знову озирнувся.

Він сидів на дворі, руки й ноги були вільні від скотчу. На вулиці, під воротами, стояло дві поліцейські машини. Між ними, явно задоволена такою увагою, хизувалася тюнінгом «бісова тачка». Хоча чого це вона бісова?! Машина, як машина! І геть не винна в тому, що схиблений маніяк обрав своєю ціллю її водіїв.

– Як ти мене знайшов? – з підозрою запитав Холмогоров у Сашка. – Ти що, «маячок» в мій телефон поставив?

– Ти ідіот?! – обурився Сашко. – Чи може мене тримаєш за повного дурня?! «Я помилився»! – передражнив він. – Та скоріше небо на землю впаде, ніж ти вимовиш ці слова! Тебе так на них перекосило, що я одразу зрозумів – ти мене дуриш!

– Як ти мене знайшов?! – вже більш нетерпляче перепитав Кирило.

– Та просто подзвонив твоїй Віталіні! Вона сказала, що де ти, вона не знає, але дядько викликав таксі і поїхав на дачу. Нескладно було здогадатися, хто кермує тим таксі! Я щось не второпав: чого ти знову сам один поперся з ним розбиратися?!

Кирило відвів погляд.

– Думав, що впораюся.

– Думав він! Поїхали до шпиталю. Свідчення поліцейським напишеш там, я вже домовився.

– Не треба до шпиталю! – заблагав Холмогров. – Я майже здоровий! Я прийняв антидот, а потім... – він прикусив язика, але дещо запізно.

– Що? – насторожився Сашко. – Що – потім?! У що ти ще встиг вляпатися, поки я бігав по поліцію?

– Ні в що я не вляпався, поки ти вештався невідомо де! – відбрикувався Кирило. – Тобто, крім маніяка – більше ні в що!

– Я вештався?!

– Ну а хто?! Я ще трошки не при собі, бо я ж постраждалий! Мною навіть лікар опікується.

– Де? Хто? – закрутив головою Сашко.

– Та ось же! – Кирило тицьнув в нього пальцем.

– От йолоп! – буркнув Сашко з полегшенням.

«Могло ж і примаритися, – з надією подумав Кирило. – Я ж так боявся, що цю справу Посередник підкинув мені навмисно... Ось він і заявився мені в передсмертному кошмарі. Втім, яка різниця! Насправді то було, чи примарилося, Сашкові про те знати необов'язково. Добре, що – як там він казав? Що кавалерія підтягнулася вчасно!»