Але зараз все по іншому. У нього є справа і потрібна лабораторія та декілька годин, протягом яких його ніхто не потурбує. І він вже вирішив, хто саме все це йому забезпечить.

Кирило рішуче струснув кучерями й увійшов до стін власної «альма-матері».

Вітася він знайшов там, де і планував.

Те, що Кирило жодного разу не спромігся відвідати рідний факультет, зовсім не означало, що він не слідкував за долею тих, хто був йому небайдужий. Не так вже, справді, й багато було друзів, або просто тих, хто відносився до нього приязно, у Кирила Холмогорова.

Вітась, який рік тому познайомив його із Сашком Вартовим, готувався до вступу до аспірантури.

– Привіт, – сказав Кирило, за звичкою, що так дратувала Вартового, безшумно виникаючи в дверях лабораторії. – Ти можеш пустити мене попрацювати на кілька годин?

– Привіт, Холмогоров, – після невеличкої паузи відповів Вітась. – Чув, що ти воскрес. Але не сподівався побачити тебе тут так швидко.

– Швидко? – Кирило з подивом зрозумів, що спантеличити своєю ефектною появою колишнього однокурсника не вдалося. – Та я тут вперше після... ти розумієш...

– Еге ж, – погодився Вітась, – заходь, не соромся. Як справи у Вартового?

– Чудово, – відповів Кирило, мимоволі згадуючи перекошену мармизу Сашка, коли він «вилучив зразки» з лабораторії шпиталю. – Просто чудово!

– Він не набив тобі пику за твоє раптове зникнення майже на рік? До речі, де ти був?

– Я працював, – чесно відповів Кирило. – Ні, – подумавши, додав він. – Не набив.

– А я б набив, – знизав плечима Вітась, – коли був би твоїм другом. Він же твій друг? У тебе взагалі є друзі, Холмогоров?

– Ти пустиш мене попрацювати? – Кирило почав втрачати терпець. – В мене нагальна справа.

– Авжеж, – хмикнув Вітась. – В тебе нагальна справа, і хай весь світ зачекає. Ти зовсім не змінився, Холмогоров.

– Чому б я мав змінитися? – щиро здивувався Кирило.

Вітась зітхнув, підвівся і попрямував до дверей.

– У тебе є дві години, Холмогоров, – сказав він. – Завдяч за це нашому попередньому знайомству.

– Можливо, знадобиться більше! – крикнув Кирило.

– Твої проблеми! – безтурботно долинуло з коридору.

Кирилу знадобилося три години, щоб виділити із зразків крові Ромчика отруйну речовину, яку не змогли виділити лаборанти у військовому шпиталі. І це було зрозуміло, бо все ж таки вони були військовими лікарями. А речовина, яка підточувала здоров'я його нового знайомого, до сучасних бойових отрут не мала жодного відношення.

Ромчик був отруєний талієм.

Кирило прямував широким коридором до виходу з факультету. Він не поспішав. Голова була зайнята несподіваними результатами тестів. Хто б міг подумати – талій! Чому саме – талій?! Як ця речовина потрапила в «бісову тачку»? Коли вона туди потрапила? Мабуть, ще до того, як машину купив Ромчик. Після того, як раптово помер попередній власник. Чи не від цієї отрути той бідолаха вирушив в односторонню подорож до кращого світу?

– Звичайно ж, від неї! – сердито сказав сам собі Кирило. – Це ж очевидно, бовдур! Талій не міг опинитися в машині сам по собі. І ніякий це не нещасний випадок! Тож, рахуй, що ти встановив факт вбивства. А якщо є вбивство – повинен бути і вбивця!

Кров в жилах відчутно прискорила свій рух, світ навкруги заграв кольоровими барвами. Вбивство! Загадка! Отрута! Отрута... Кирило покопирсався в пам'яті. Талій – «отрута отруйника». Ані кольору, ані смаку, ані запаху. Холмогоров з ходу міг назвати десятки випадків, коли талій використовували в якості отрути, але всі вони залишилися за рогом двадцятого сторіччя. Знову нитки тягнуться в минуле. То може і йому самому місце саме там, в минулому?

Маячня! Про що ти думаєш, бовдур?! Ромчик в небезпеці! Від талію є антидот, І це... Це...

– Молодий чоловіче! – здається, так наполегливо гукають саме його, поки він застиг тут, посеред коридору, соляним стовпом.

Кирило озирнувся.

– Професор Моріарті?!

Сивий чоловік з тонким і пухнастим волоссям на великому й нерівному черепі з подивом здійняв брови.

– Добрий день, Вілен Макарович! – швидко виправився Кирило. – А ви що тут робите?

Вілен Макарович Роздобудько, професор історії, що викладав у Кирила на другому курсі, злостивий стариган, якого студенти природничих факультетів запам'ятовували на все життя через курс світової історії, скласти іспит з якої було набагато важче, ніж з фізики, хімії та вищої математики разом взятими. Він не любив студентів. А студенти не любили його і за очі кликали професором Моріарті.

– Я? – здивувався Вілен Макарович. – Я приймав іспит у другого курсу.

– Ясно, – знизав плечима Кирило. Він повинен був повернутися в університетську лабораторію, бо нарешті згадав, що є протиотрутою від талію.

– Ви хотіли сказати – вибачте? – прискіпливо уточнив професор.

– Ні, я сказав рівно те, що хотів, – Кирило знову розвернувся, щоб йти.

– Ви завжди були нестерпним нахабою, – трохи вимушено розсміявся Вілен Макарович.

– Можливо.

– Але, я чув, що ви зникли! – як ні в чому не бувало, продовжив розмову професор у спину своєму колишньому студенту.

– Я вже знайшовся, – зітхнув той, зрозумівши, що так просто від професора не відбудешся.

– Ви сказали – вбивця? – професор, мабуть, чув, коли він розмовляв сам з собою. – Що ви мали на увазі?

– Я мав на увазі – вбивство, – роздратовано відповів Кирило. І з немалим задоволенням побачив, як зблід професор Моріарті. – Але це вас не обходить. Здається, коли я був вашим студентом, ви не були настільки уважним до того, що говорять інші.

– Здається, з того часу, як ви були моїм студентом, ваш характер не змінився! – парирував професор. – Як були пихатим зухвальцем, так ним і залишилися!

Кирило подумав, що мабуть Сашко був правий, коли говорив, що він може посваритися з людиною, лише тільки відкривши рота.

– Припустимо, я з вами згоден! – він схилив голову набік, уважно розглядаючи професора. – Але чого вас раптом так схвилював мій культурний рівень, Вілен Макарович?

– Нічого мене не схвилювало! – сердито вигукнув професор, різко розвернувся і пішов геть.

Кирило ще мить з непорозумінням дивився йому вслід, аж потім стрепенувся і мерщій побіг до лабораторії з надією, що Вітась пустить його і вдруге. Він згадав назву антидота. Берлінська лазур!

Коли Сашко нарешті прийшов додому, Кирило пив чай і дивився телевізор – чи то другий, чи то третій фільм «Таксі» Люка Бессона.

– О! – Сашко зупинився в дверях вітальні. – У нас, виявляється, є телевізор? Не знав!

Кирило лише хмикнув, даючи зрозуміти, що почув і оцінив жарт.

– Що нового? Взнав щось?

– Я його полагодив, – сказав Кирило, кидаючи пульт на крісло. – І підключив.

– Що?

– Кажу, я полагодив пульт, в сенсі, змінив в ньому батарейки, і підключив нам кабельне телебачення. Он бачиш, фільм дивлюся, – він подумав і з подивом додав: – Дійсно, цікавий!

– Ти диви, який хазяйновитий! – Сашко присів на бильце крісла і потягнувся було до пульта, але Кирило, ніби то ненавмисно, підтягнув його до себе босою ногою. – Але я ж питав не про це!

– Та ну? – удавано здивувався Кирило. – А що ж тоді?

Оскільки вдень він твердо вирішив, що цю справу проведе максимально самостійно, то зараз гарячково прикидував, щоб таке сказати Сашкові, щоб насправді нічого не сказати. Поки що виходило відверто не дуже.

– Не прикидайся дурнем! – Сашко сердито відібрав пульт і почав демонстративно переключати канали. – Ти був в Університеті?

– Був, – Кирило миттю втратив інтерес до розмови.

– І що?

– До декана не заходив, заяву на поновлення не писав. Якщо ти про це.