– Так, перфоманс... Господи, боже мій, Хано, де ви нахапалися таких слів?

– Від наших хлопчиків, звичайно! То ж...

– То ж, в цілому, Замовник задоволений. Він був вчора на Узвозі, і насправді, він у захваті, – Посередник відкинувся на спинку крісла і багатозначно подивився на домогосподарку.

– І що ж ви будете робити? – спитала та з деяким напруженням в голосі.

– Я... виконаю свою частину угоди.

– Тобто?

– Тобто – залишу хлопців у спокої, – повисла багатозначна пауза. – На деякий час.

– Ви – чорт, – пробурмотіла пані Хана, ховаючи обличчя за чашкою.

Посередник скривився.

– Хто-хто, а ви, повинні добре знати, що ні! Я лише роблю свою роботу. То ж... – він піднявся з крісла. – Піду до хлопців. Потеревеню з ними.

– Йди-йди, отримай на горіхи, – пробурмотіла пані Хана, коли Посередник піднявся на другий поверх. – Та який з тебе чорт, товстий ти хитрун! Що я, чортів в своєму довгому житті не бачила, чи що...

В кріслі посеред кімнати, схрестивши руки на грудях, сидів Сашко.

– Я чекав на вас, Посереднику, – зронив він, коли той з'явився на порозі.

– Та невже! – промуркотів Посередник, обережно ступаючи по підлозі, так, щоб ні одна дощечка не скрипнула. – А Пані Хана впевнена, що ви обоє ще спите.

– Якщо ви прийшли за ним, – Сашко підвівся і випростався у весь свій невеликий зріст, – то вам доведеться пройти крізь мене. І це не метафора.

– Та невже! – повторив Посередник, наближаючись, – ти ба, яка зворушлива і віддана дружба.

Тепер вони стояли один навпроти одного, схрестивши погляди.

– Де Кирило? – різко спитав Посередник. – Маю розмову до нього, а не до вас, пане Вартовий.

– Він спить. Вчора ввечері у нас була... важка розмова.

– З приводу? – здійняв брови Посередник. – Він дуже завзято вас рятував, на ваш погляд?

– Це не ваша справа, – вигукнув Сашко, стискаючи кулаки. – Залиште вже нас у спокої!

– До вас у мене ніяких питань немає, – глузливо відповів товстун. – А от пан Холмогоров так нічого і не відповів з приводу моєї пропозиції до нього.

– До нас, – пролунало від дверей спальні.

Обидва сперечальники озирнулися.

В дверях спальні стояв заспаний Кирило у м'ятій сорочці і штанях. Скуйовджений, неначе зимовий горобець, але дуже рішучий.

– Я змінюю правила, Посереднику, – сказав він хрипким спросоння голосом. – Пропозицію, відтепер, ви маєте робити нам обом, а не лише мені. Або, – він мотнув головою, – негайно відпустіть нас додому. Зрештою, у нас була угода. І ми виконали свою частину.

– Ви що, справді думаєте, що це я вас тут тримаю?! – щиро здивувався Посередник. – Я, а не ваша незмога прийняти рішення, Кирило, і ваша допитливість, Олександре? Ні, серйозно?! – від обурення у нього мало що окуляри на лоба не полізли.

Хлопці нерішуче перезирнулися.

– Власне... – почав було Сашко, але Посередник перервав його нетерплячим помахом руки.

– Не важливо. Що ж, – він неспішно опустився в крісло, іронічно дивлячись на друзів. – Радий, що ви хоча б визначилися із своїм Ватсоном, пане Холмс.

Кирило закотив очі.

– Знов ви за своє, Посереднику. Мене звуть Кирило. Кирило Холмогоров, до ваших послуг!

– Дякую, що нагадали, пане Холмс, але я не страждаю на склероз.

– Я б так не сказав, – процідив Сашко.

– Отже, – Посередник проігнорував його, – це остаточне рішення?

– Так, – швидко сказав Сашко.

– Кирило? – той мовчав, ніби не чуючи, що до нього звертаються, і Посередник спробував по-іншому: – Шерлок?

– Що? – скинувся Холмогоров. – Він кинув винуватий погляд на Сашка, – Так, остаточне, – зітхнувши, підтвердив він.

– Що ж, хай буде по вашому, – Посередник підвівся з крісла, і кімнату почав поволі окутувати сірий туман десь і колись. – Я більш не потурбую вас... Якщо, звичайно, ви самі мене не покличете.

– Ось це вже ні, – хмикнув Сашко, кладучи руку на плече Кирила. – Прощавайте, Посереднику.

– До побачення, хлопці, – всміхнувся той. – Не нудьгуйте там без мене у вашому буденному справжньому житті.

– Не дочекаєтесь, – люто вигукнув Сашко в порожнечу, бо Посередника вже не було, а був похмурий дощовий вечір на Андріївському Узвозі. Горіли ліхтарі, і їздили машини.

Кирило як закляк, все ще дивлячись перед собою незрячими очима. Сашко зітхнув і відпустив руку, якою міцно стискав плече друга, ніби боючись, що той залишиться там, де пригоди, і де він був блискучим детективом, а не звичайним хлопчиськом. І залишить його на самоті.

– Ходімо, – сказав він. – Ходімо нарешті додому, пацан.

«Приходь, якщо зручно», – набравши це повідомлення у «телеграм», Сашко декілька секунд вагався, але все ж натиснув кнопку «Відправити», а потім пішов до холу військового шпиталю на вулиці Госпітальній, де був розташований автомат з кавою.

За скляними дверима, ховаючись від мілкого дощику під дашком будівлі, влаштували перекур його колеги. Червень в цьому році видався холодним і дощовим. Сашко не палив. Тому він пив каву у затишному холі, роздумуючи, чи слід продублювати повідомлення у «вайбер», а може, навіть, і в «смс».

Кирило, напевне, ще спить, незважаючи на те, що час наближається до опівдня. Пацан знову заявився під ранок, мабуть, швендяв десь у тих своїх таємничих справах. Сашко скривився. З того моменту, як вони позбулися клятого Посередника і оговталися на Андріївському Узвозі, холмогорівський спосіб життя йому геть не подобався, щоб не сказати – дратував.

По-перше, Кирило навідріз відмовився повернутися до Університету й закінчити навчання. Хоча йому лишився один останній курс.

– Що я їм скажу, сам подумай? Що був відсутній майже рік через розслідування вбивства прем'єр-міністра Російської Імперії?

На такий вагомий аргумент Сашко міг тільки пробурмотіти щось незрозуміле, бо ж ясно, як день – якби пацан хотів, знайшов би, що сказати, адже фантазією його природа не обділила. Кирилові просто нудно вчитися. І це ще півбіди. Пацану також нудно шукати пристойну роботу.

– А де я буду працювати, коли самотужки розгромив свій попередній офіс? Нічогенька така репутація! Рекомендації? О! Звичайно! Зверніться до Лук'янівської в'язниці, там як раз гріє дупу мій попередній шеф!

– Не блюзнірствуй! – вийшов з себе Сашко. – Що ти взагалі думаєш робити?

– Я думав... – Кирило відвернувся до вікна, сховавши руки у кишені. – Може, відкрити детективну агенцію...

– Непогана ідея... – Сашко, як міг, тримав «покер-фейс».

– Ні, – відрубав Кирило. – Насправді, ти так не думаєш. Ти вважаєш це дитячою забавкою. Знаєш що?! Йди до біса!

– Йолоп! – крикнув Сашко вслід грюкнувшим дверям. – Ти хоч би з'ясував, як отримати ліцензію приватного детектива!

Може Кирило і з'ясовував це питання, але з Сашком більше не ділився. Проте свою долю за оренду квартири вносив справно, десь вештаючись ночами, а вдень спав.

Сашко гірко зітхнув. Гроші турбували його менше за все. І навіть, страшно подумати, іноді з'являлися думки, що даремно він дотиснув пацана там, в дохідному домі булочника Септера. Адже Кирило хотів сказати «так» Посереднику, а сказав «ні», бо це він, Сашко, наполіг на такому рішенні. Та до біса нарешті цю містику! Хлопець повинен жити своїм життям, а не тим, яке приготував йому невідомо хто в круглому капелюху!

Декілька разів Сашко витягав Кирила до шпиталю. Несподівано, той напрочуд добре знайшов спільну мову з пораненими хлопцями, які потрапляли сюди із зони бойових дій. Сам перебуваючи в нудьзі та, відверто кажучи, в депресії після чудернацьких пригод останнього року, Кирило примудрявся знаходити спільну мову і з зовсім юними хлопцями, і з дорослими дядьками, сильно дивуючи тим шпитального психолога.