– Будьте впевнені, Хогс, саме він і розповсюдив ці плітки! – запально вигукнув Сашко. – Не здивуюся, якщо він і нацькував на вас привида.

– Але навіщо? – здивувався Хогс.

– Бо... Не знаю!

– Не верзи дурниць, – обірвав його Кирило і повернувся до Хогса. – Отже, ви детально описали цього привида у лахміттях Посереднику. Зрозуміло... До речі, що значить «вистежити»? Ну побачите ви його ще раз, Хеміше? І що? Це рахується за «вистеження»?

– Він сказав, що я маю слідувати за ним.

– Куди? В стіну??? – щиро здивувався Кирило. – Щось тут не в'яжеться...

– Так... – розгублено кивнув Хогс. – Про це я якось не подумав...

– А про що ви взагалі подумали, пекарю? – презирливо фиркнув Кирило, підвівся з крісла і підійшов до вікна. – Перш, ніж укладати такі угоди з такими... істотами, треба дуже гарно подумати.

– Власне, я подумав, що спробую його застрелити, – Хогс і сам не помітив, як почав виправдовуватися.

– Посередника? – глузливо перепитав Холмогоров, розсіяно роздивляючись вулицю за вікном. – Чи привида?

– Ви самі себе чуєте? – обурено спитав Сашко. – Привиди... Застрелити... Ви при розумі, хлопці?

– Ти правий, – Кирило різко стрепенувся, немов великий кіт. – Ми щось не туди зайшли з Хемішем у наших міркуваннях. – А все почалося зі штукатурки... Транспорт, кажеш? – він раптом розвернувся до Сашка. – Ти вмієш подати ідею, друже!

– Що? – напружився той. – Про що ти?

Але Кирило вже звернувся Хогса.

– Скажіть-но, Хеміше, а де тут найближча станція метро?

– Якого ще метро? – знизав плечима Сашко, поки Хогс морщив лоба. – Нагадаю тобі твої ж слова: ти забув де знаходишся?

– Ні, – Кирило із задоволенням затягнувся димом з люльки під несхвальним поглядом Сашка, – я то як раз пам'ятаю. Друже, ми в місті, що найперше побудувало метрополітен. І було це, – він зробив дещо театральну паузу, – у тисяча вісімсот шістдесят третьому році. Тобто, майже за сорок років від сьогоднішнього дня.

– Не знав, що ти такий ерудований, – здивувався Сашко. – Думав, ти тільки в своїй хімії обізнаний.

– Як бачиш, не тільки.

– Про що ви взагалі, панове? – здивовано спитав Хогс, витрушуючи люльку у камін.

– Де найближча станція Труби? – повторив Кирило.

– Декілька кварталів звідси. А навіщо вам?

– Декілька кварталів? Серйозно? А може, ще якась будується десь поряд?

– Може... – Хогс знизав плечима. – Я не цікавився.

– Може... Навіщо... Не цікавився... Як для детектива, ви занадто тупі, – визвірився Кирило.

Хеміш спалахнув так, що навіть його великі вуха, що стирчали як вітрила над піратським судном, почервоніли.

– А ти, як для гостя, занадто нахабний! – рішуче перебив товариша Сашко. – Вибачте його, Хеміше. Він не завжди буває адекватним.

– Це я неадекватний? – обурився Кирило. – У вас, Хогс, майже розвалилася справа всього життя, крамницю довелося зачинити, привиди по будинку вештаються, як у себе вдома, та штукатурка зі стелі сиплеться, а ви навіть не спромоглися поцікавитися, чи є цьому якесь розумне пояснення!

– А будівництво нової станції Труби, це, по-вашому, розумне пояснення?!

Холмогоров лише презирливо фиркнув, але до роз'яснень не зглянувся.

– Ясно, – Хогс різко підвівся з крісла. – Ну ходімо, прогуляємося, нетупий детектив! Я вдягнуся, з вашого дозволу, – і він зник у спальні.

– Вибачся перед ним, – прошипів Сашко. – Нам ще працювати разом.

– Ще чого! – відрубав Кирило. – Я не винен, що Посередник обрав такого нездару.

– Ах он воно що! – закотив очі Сашко. – Ревнощі? Все ж таки боїшся, що він займе твоє місце найкращого детектива всіх часів і перехопить головну роль у темних справах Посередника?

– Ще чого! – повторив Холмогоров, набурмосився і відвернувся.

Хогс вийшов із спальні. Халат, накинутий поверх штанів і сорочки, він зняв. Замість нього вдягнув піджак, поверх якого накинув довгий темний плащ. На голові у нього був дерстокер.

Володар пекарні і новоспечений розслідуватель темних справ Посередника (як тільки що зауважив Сашко), був настільки схожий на відомий образ Шерлока Холмса, описаний сером Конаном Дойлем, що Сашко не стримався і розреготався. І реготав він не стільки з розгубленого Хогса, скільки з неперевершеного виразу обличчя Холмогорова. Кирило тільки що зубами не рипів, розглядаючи стрункого і високого Хогса, з типово англійським обличчям і довгим, ніби дзьоб хижого птаха, носом. Скуйовджені кучері Холмогорова ще трішки, і стали б дибки, вилиці напружилися, а свого кирпатого носа Кирило задрав майже до стелі.

– Охолонь, бовдур! – все ще сміючись, звелів Сашко.

– Вибачте, – звернувся він до Хогса. – Я сміявся не з вас.

– Ви обидва дуже дивні, – процідив крізь зуби той. – Можливо я пошкодую, що з вами зв'язався, але, якщо подумати, в словах вашого зухвалого приятеля може бути рація.

– В моїх словах завжди є рація! – відрізав Кирило. – Звідки у вас ця шапка?

– Яка шапка?

– Ви знущаєтесь?! – скипів Холмогоров. – ЦЯ шапка! Це шапка Шерл... Коротше кажучи, де ви, в біса, її взяли, Хогс?

– Це звичайний мисливський капелюх, – холодно відповів Хогс. – Я завжди вдягаю його на полювання задля вдачі, а зараз у нас начебто теж полювання. Не розумію, чому я виправдовуюся перед вами обома? Ми йдемо?

– Так, – кивнув Сашко. – Охолонь, кажу тобі! – і непомітно від Хогса дав Холмогорову добрячого стусана. Той скривився, але промовчав.

– Ага, – Кирило із задоволенням пильно озирав свіжу траншею. – Отже, щодо будівництва я не помилився.

Вони стояли поряд з великим ровом, в якому порпалися робітники і будівнича техніка, якщо ці примітивні машини можна було так назвати. З похмурого лондонського неба накрапував дощ. Хогсовий дерстокер опинився дуже доречним о цій погоді, Холмогорову, як і завжди, було просто однаково на мряку, а от Сашко із своєю по-військовому короткою зачіскою кривився і втягував голову в плечі.

– Припустимо – так, то і що? – задерикувато спитав Хогс. – Це за сім кварталів від мого будинку! Як це пояснює штукатурку, що сипалась зі стелі?

– Ще не знаю, – роздумливо протягнув Кирило, – але якось, мабуть, пояснює.

– А я знаю! – швидко, поки ці двоє знов не посварилися, сказав Сашко.

Двоє потенційно великих детективів одночасно повернулися до колишнього військового лікаря і зміряли його майже однаковими недовірливими поглядами.

– Та невже! – критично сказав Кирило.

Більш ввічливий Хогс попросив:

– Поясніть вашу думку, шановний Алекс.

– Охоче. Тільки ходімо кудись... Кудись, де не ллється за комір! – попросив Сашко. – Ви вже побачили все, що хотіли?

– Те ж мені, бравий військовий! – хмикнув Кирило. – Якийсь дощик, і ти ледь не розтанув. – Він махнув рукою на ріг вулиці. – Ходімо туди. Здається, там можна отримати чашку чаю, або навіть кави!

– Як ви його ще не вбили за такі манери? – з подивом поцікавився Хогс.

– Сам не знаю, – знизав плечима Сашко.

– Бо я розумний, – долинуло до них майже від дверей маленького ресторанчику.

– Замовляй на всіх, генію, – крикнув Вартовий. – Моя черга висувати гіпотези.

Вони всілися за прямокутний стіл біля вікна, чекаючи на замовлені Кирилом чай та каву, і двоє кандидатів Посередника очікувально зорили на Сашка.

– Добре, – зітхнув той. – Хотів спочатку кави випити, але ж ви, панове, такі нетерплячі. Обоє! – підвищив голос він, коли Хогс відкрив було рота, щоб заперечити. А Холмогоров – той навіть заперечувати не став. Тільки вишкірився.

– Давай, – наказав Сашко йому.

– Що? – невинно перепитав Кирило.

– Те, що дав тобі Посередник, перед тим, як майстерно зникнути на порозі хогсової пекарні. Що, думав я не помічу?