– Почалося! – у квартиру заскочив захеканий Сашко. Я підняв очі від книжки і зацікавлено подивився на нього.

– Ну і заварив ти кашу, пацан! – він не стримував захват. – Знаєш, що я щойно бачив? Двох бугаїв, що ломляться в двері нашого ділка з першого поверху, та репетують, щоб він повернув їм гроші! Клянуся, пацан, твій план був, просто – геніальний!

– Інших не держу, – стримано відповів я, хоч всередині в мене все співало. – І що ти зробив з тими бугаями?

– Я? – ненатурально здивувався він. – З чого ти це взяв?

– Бо в тебе роздряпана правиця, ось з чого! Сподіваюсь, ти їх не сильно пом'яв?

– Ну ти й... Шерлок!

– Дякую, – я піднявся і підійшов до вікна. Два неохайних типа саме «зализували рани» на нашому подвір'ї. Мій друг – вправний боєць. Я це завжди знав, тепер знають і бугаї. – Що з твоєю частиною справи?

– То ж як раз йшов до тебе, щоб розповісти. Є надійна людина.

– От і добре, – я кинув йому свій телефон. Він машинально спіймав його і з подивом вирячився на мене. – Тепер йди, і віддай йому це. Тут всі докази – фото і відео, що я робив, коли ми їхали «за маздою», фото з лабораторії і оригінальна формула кінцевого «продукту». Цього повинно вистачити, щоб знищити цей бізнес. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.

– А ти? – він все ще не розумів, хоч і почав щось підозрювати.

– А я, – я почав вдягатися, – поки що повожу їх за собою. – Боюся, мій шеф все ж таки зрозумів, хто саме зробив йому такий «подарунок». То ж через, – я глянув на годинник, – максимум півгодини сюди заявляться гості. То ж поспішай.

– Ми так не домовлялися, пацан! – різко сказав він, заступаючи мені дорогу. – Ми не домовлялися, що ти будеш ризикувати собою і виступати наживкою, лише поки я передаю справу поліції. Ти ж обіцяв!

– Я не пацан, а приватний детектив! І я роблю як краще, щоб наші старання не були марними. Подумай сам. Ти хочеш, щоб справу було закінчено? Тож мерщій біжи до тієї надійної людини, і прослідкуй, щоб все було зроблено, як належно.

– Ні, ти просто зарозумілий шмаркач! Вони тебе вб'ють!

– По-перше, в цьому немає сенсу, по-друге, не встигнуть. Я піду в людне місце, наприклад у наше кафе на Узвозі. Трохи потеревеню з шефом...

– Ти дійсно думаєш, що здатний надурити його?

– Чом би й ні? До сього дня мені це вдавалося, – посміхнувся я. – Якщо я добре його вивчив, а я добре його вивчив, профілактичні бесіди, більш схожі на допити, будуть проведені з усіма лаборантами, які мали відношення до синтезу інгредієнтів. Шеф вже шукає «крота», і буде великою дурістю мені зараз ховатися, а тим більше – засвітитися з людьми з поліції. Я мушу бути на виду. А от ти – інша справа. Ти можеш спокійно прямувати, куди хочеш.

Все ще вагаючись, він відступив від дверей, звільняючи мені шлях.

– Ти все це задумав з самого початку!

– Можливо, – знизав плечима я. – Хіба це не логічно?

Він поклав мій телефон у кишеню, натомість витяг свій і дав його мені.

– Добре. Нехай буде по твоєму. Знову – по твоєму! Будь на зв'язку.

– Авжеж!

Я прочинив двері, і він сказав мені в спину:

– А про твою брехню ми ще поговоримо згодом.

Зачиняючи двері, я почув, як він з силою грюкнув кулаком по столу, і зрозумів, що по закінченні справи мене очікує великий прочухан. І чорт забирай, це теж було цілком логічно!

Я неспішно прогулювався Купецьким Садом, іноді відчуваючи на потилиці теплий погляд Посередника. Мій круглий куратор вже встиг дістати мене до печінок, але у справі я відчував певний кураж і мав інтерес. Скоріше, до Багрова, ніж до вбивства прем'єр-міністра, тим паче, що воно відбудеться лише завтра.

«Історія – нелінійна», – почув я тихий шепіт над вухом, і краєм ока помітив круглий капелюх.

Та я вже це второпав! І розумів, чого побоювався Посередник. Що моя вчорашня бурна діяльність могла підштовхнути Багрова до вчинення замаху сьогодні, на прогулянці. І що тоді, от дідько, станеться з історією?!

Так і кортіло сказати йому «а я попереджав», але товстун як відчував мій настрій і на очі не з'являвся.

Великий і нарядний натовп, мов бурхлива ріка, вирував навколо перших осіб Імперії. Я впізнав Миколу Другого, що був оточений тісним кільцем охорони, впізнав Столипіна – основний мій інтерес, та ще декількох осіб, яких бачив на сторінках підручників з історії.

Я не розумів, яким чином можливий замах при такій кількості людей та охорони.

Згодом я побачив і Багрова. Він прогулювався досить далеко від царя з прем'єр-міністром, що і не дивно. Пробитися до них було майже неможливо. Але він, схоже, все ж таки намагався. Його рука застигла у кишені – напевно, там був вчорашній браунінг.

Я почав штовхатися більш енергійно, намагаючись опинитися у нього за спиною.

– Що ви плануєте робити, якщо він почне стріляти? – з цікавістю спитав Посередник, вигулькнувши з натовпу поруч зі мною.

– А що ви пропонуєте? Спробувати його спинити?

– Он де, зверніть увагу, – він вказав мені на огрядного пана у формі з еполетами. – Це підполковник Кулябко. Багров знаходиться під його персональним патронатом. Вони спілкувалися вчора, після того, як ви пішли.

– Цікаво, тільки я бачу, що у Багрова пістолет у кишені?

Посередник знизав плечима:

– А що ви хотіли від поліції? Вони не бачать далі власного носа! – і знов кудись подівся.

Бісове створіння! Міг би і допомогти!

Хвилин через п'ять мені вдалося таки доштовхатися до майбутнього вбивці. Багров теж часу не втрачав і був вже поблизу Кулябко. Я став за їх спинами, користуючись тим, що на мене не звертали уваги.

– Що ви тут робите? – холодно запитав Кулябко свого агента.

– Я... Мені до-до-доручили... – судячи з того, що Багров заїкався, це була та його особистість, з якою я починав вчорашню розмову.

– Де ваші терористи? Коли я передавав вам квиток, ви казали, що вони будуть тут... – підполковник махнув рукою, наче не змозі сформулювати думку.

– З-з-бирати прик-прикмети...

– Так, збирати прикмети прем'єр-міністра. Яка маячня! Та хіба ж його портрет не можна знайти у будь-якій газеті?

Підполковник роздратовано глянув на свого агента. Рука Багрова ковзнула по кишені. Я напружився.

– То що, підвести вас ближче? Щоб ви добре його розгледіли? – продовжував кепкувати Кулябко із свого агента.

– Н-ні...

– Та ходімо вже!

Кулябко рішуче попрямував вперед, Багров підтюпцем потрусив за ним, щомиті витираючи спітнілого лоба. Я рушив слідом, гадки не маючи, що робити, якщо на сцену вийде той, інший, Багров. І ще для мене була загадкою досить дивна поведінка Кулябко. Навіщо він тягне Багрова ближче до прем'ра? Невже він ніколи не стикався із іншою його особистістю? У парубка в кишені пістолет, і підполковник таємної служби цього не бачить?

Вони зупинилися майже у десяти кроках від царя і Столипіна. Микола Другий підвів очі і обмінявся поглядом із Кулябко. Ох щось мені не подобається цей погляд!

– Ну? – роздратовано спитав підполковник.

Він здурів? Таке враження, що він... підштовхує Багрова до фатального пострілу?!

– Тобто, замовник Кулябко? – зацікавлено спитав Посередник десь зліва.

– Можливо. Але ж ми з вами не з тих, хто робить передчасні висновки?

Я прийшов у кав'ярню на Узвозі, розташувався за столиком і замовив собі кухоль пива. Невдовзі до входу під'їхала срібляста шкода, з якої вийшов, хто б міг подумати, шеф.

– Доброго вечора, Кирило, – він сів навпроти мене. – Радий, що ти відгукнувся на моє запрошення. Сподіваюсь, ти вже видужав?

Я старанно удав доброзичливість та шану.