– Все – то що? – іронічно перепитав Городецький. – Думаєш, ваша комедія на вокзалі не привернула моєї уваги? І навіщо ви поперлися лякати кочегара Тимофіїва?

– Не знаю, – буркнув Сашко.

– Ото ж бо й воно! – підняв палець Артемій Михайлович. – Ти – лише пішак в його грі. А ось Холмогоров – хлопчина розумний, і все мені... – договорити він не встиг.

– Гей, ідіоти! – полинув над натовпом гучний голос. Всі мимоволі здійняли голови.

На майданчику біля Андріївської церкви, що нависав над Узвозом, широко розставивши ноги і запхавши руки в кишені, стояв Кирило. Весняний вітер куйовдив його темні кучері і розвівав фалди довгого чорного пальто.

«Піжон! – із задоволенням подумав Сашко. – Де ти тільки взяв цей прикид?»

Дочекавшись, коли на його довжелезну фігуру звернули увагу геть усі на площі, він продовжив свою відверто хамську промову:

– І чого ви приперлися, дуроломи? На зірвану башту закортіло подивитися? Ви що, городяни, не знаєте, що у Андріївської Церкви немає дзвіниці. Не-ма-є! Це був жарт! Першоквітневий жарт!

Натовп незадоволено загудів. Сашко швидко накинув оком на своїх сторожів і на Городецького, який з відкритим ротом дивився на зухвалого нахабу. Та що там Городецький, зараз вся площа роззявила роти.

Окрім, звичайно, Лесицького, та поліцейських, зібраних за одну ніч майже зі всього міста, що як раз непомітно взяли в облогу площу.

– Гей, мазурики! – продовжував горлати Кирило. – Бігти нікуди, ви оточені. Це спец.операція СБУ... тобто, поліції міста, я хотів сказати... Всім залишатися на своїх місцях! Городецький, відпусти мого друга, бо будеш мати справу... Упс!

Сашко був не з тих, хто гає час. Поки Артемій Михайлович та його посіпаки, роззявивши рота, слухали детектива, що відверто знущався над ними, він кількома влучними ударами вивів з ладу своїх сторожів і на останній фразі Кирила зарядив ліктем під дих Городецького. Той зойкнув і осів на землю.

– Маєш, коротше, справу з ним самим! – швидко виправився Холмогоров.

– Лякати мене воно зібралося, – пробурмотів Сашко. – Мене, військового лікаря!

– В'яжіть всіх, у відділку розберетеся, – скомандував Кирило з висоти. – Не спіть, Лесицький, дійте!

Поліцейські хутко взялися до справи. Облава вступила в завершальну стадію.

Сяючий Кирило стрімко злетів вниз, на вулицю, до друга.

– Ти живий! – він стрімко обійняв Сашка.

– Куди ж я від тебе подінуся, пацан, – усміхнувся той.– Ти був справді – неперевершений!

– Дякую, – потупився детектив. – Не думав, що почую таке від тебе.

А дещо осторонь цю зворушливу сцену спостерігав високий пан з сивими вусами, у довгому пальто і циліндрі, щільно насунутому на сиві брови. І поблажливо посміхався.

– Я не розумію, чим ви незадоволені, Лесицький! – Кирило роздратовано міряв довгими кроками кабінет слідчого. – Я спіймав вам банду. Звертаю вашу увагу, всю банду. Ну, майже – всю!

Сашко хмикнув. Він сидів на стільці навпроти Лесицького і з цікавістю спостерігав за сердитим Холмогоровим і похнюпленим Лесицьким. На його думку, поліція у всі часи і у всіх місцях була однакова, і його друг дарма розпинається зараз перед сищиком.

– Так, – пробурмотів Лесицький, втупившись в папери, – мазуриків ми сьогодні затримали багато, не заперечую. І вигребли з їхніх кишень чимало краму, що вони сьогодні поцупили у городян.

– То чого ж вам ще, Лесицький?! – закотив очі Кирило. – Ви ж тепер герой газетної хроніки щонайменше на тиждень вперед!

– Герой... – зітхнув той. – Та цей ваш жарт із дзвіницею... Між іншим, як вам це вдалося? З вечора на ранок дати замітку у ранковий наклад «Відомостей»?

– Маю деякі корисні знайомства, – недбало кинув Кирило, на мить зупиняючи свій біг по кабінету.

Сашко знову усміхнувся про себе. Гонору пацану не займати!

– А ви знаєте, Холмогоров, що сам губернатор! – Лесицький багатозначно підняв палець, – поспішав на місце катастрофи? Страшно подумати, що було б... – сищик не закінчив, але й так було ясно, що було б явно непереливки.

– Катастрофи?! – щиро здивувався Кирило.– У вас що і губернатор – ідіот? Та як ви тут живете, бідолашні?

– Не смійте так говорити про високих осіб у моїй присутності! – грюкнув кулаком по столу Лесицький. – А то я вас, кінець кінцем, все ж таки заарештую!

– Диви, як ви заговорили! – обурився Сашко, поки Кирило хапав ротом повітря, підбираючи образливі епітети невдячному поліцейському. – Та якби не ми... Не він, – Вартовий вказав на друга, – ви б досі копирсалися з цією справою. І мабуть, лишилися б посади, нездара!

– Так, ви праві, – принизив тон Лесицький. – Вибачте мені. Але ж... – він знову зітхнув.

– Та що ще, кажіть! – нетерпляче кинув Кирило, падаючи на стілець поряд із Сашком і витягуючи довгі ноги у хіпстерських лакових штиблетах майже на середину кімнати.

– Той клятий Орден Станіслава! – вигнукнув Лесицький. – Ви ж так і не знайшли його, Холмогоров! А між тим Платон Кулаковський шкуру з мене спустить за ту брязкітку... Вибачте, за той державний орден.

– О! – сказав Кирило. – Я і забув... – Він на мить замислився, потім махнув рукою. – Але ж Городецький у вас в руках, і він головний у тих мазуриків. І я виграв у нього той орден вчора ввечері... Майже. Чесно кажучи, він підсунув мені підробку.

– Артемій Михайлович – поважна людина в місті, – кисло сказав Лесицький. – Боюся, його ми будемо вимушені відпустити з вибаченнями. Проти нього у нас немає нічого, окрім ваших слів, а цього, вибачте ще раз, недостатньо.

– Тобто, орден тю-тю, і саме це вас засмучує, – Кирило почухав у потилиці. – Розумію, не про те ви домовлялися з Посередником. Ну вибачте, що не виправдав ваших сподівань!

– При чому тут Посередник?! Ви такий образливий, детективе!

– Чим ще я вам не подобаюся?!

– Стоп! – гарикнув Сашко і, поки ці двоє не отямилися, поліз у кишеню: – О це ви маєте на увазі?

На довгу хвилину в кімнаті запанувала тиша.

– Де ти це взяв?! – нарешті оговтався Кирило.

– Де, де... Поцупив з кишені Городецького, поки ти горлав на весь Узвіз! Кінець кінцем, я ж кишеньковий злодій, забув? Повинен же я був хоч когось пограбувати, якщо вже з тобою не вийшло! – Сашко поклав Орден Святого Станіслава на стіл перед Лесицьким. – Тепер ви задоволені, інспектор?

Поліцейський мовчки кивнув.

– Ти просто... просто... Ти просто супер, малий! – захоплено видихнув Кирило, з неабиякою повагою дивлячись на друга.

Сашко повільно підняв на нього погляд.

– Як ти мене назвав, пацан?

Кирило швиденько підібгав ноги і напружився.

– Ну, той-йо...

– Ні, ні,повтори! – голос Сашка був м'яким, але це не ввело в оману Холмогорова, який швиденько підхопився на ноги і відскочив аж до дверей.

– Завтра поговоримо про свідчення і все таке інше! – скоромовкою кинув він Лесицькому і був такий.

Сашко підірвався слідом.

– Бувайте, Лесицький, – кинув він від самих дверей.

– Ма-а-алий?! – долинув до Лесицького з вулиці його розлючений рев.

Поліцейський лише всміхнувся і прибрав коштовну річ в шухляду.

Постскриптум

– То що ви скажете, пані Хана? – Посередник пив чай на кухні першого поверху дохідного дому булочника Септера. Його кругле, як місяць, обличчя виражало глибоку занепокоєність, як ото в європейських партнерів кирилових та сашкових сучасників.

– Я? – щиро здивувалася домогосподарка, неспішно сьорбаючи ранковий напій з великої чашки. – Чи не краще б вам було поцікавитися думкою Замовника?

– Замовник, в цілому, задоволений, – кивнув Посередник.

– Як йому вчорашній перфоманс наших хлопчиків? – посміхнулася пані Хана.

– Вони ще сплять? – стурбовано перепитав Посередник.

– Як бабаки! – запевнила домогосподарка.