– Бо поки що не можу цього довести. Ходімо, треба знайти того Уласика. Зараз він – єдина нитка, якщо, звісно, він ще живий і не поїхав з міста.

– Стій! – Сашко вхопив друга за лікоть і застиг посеред вулиці, вражений несподіваною думкою. – То Тимофіїв знав того типа, що стирив валізу?!

– Дійшло, – Кирило акуратно вивільнив лікоть, але надалі крокував вже повільніше.

– Е-е... То ходімо до Лесицького, хай заарештує Тимофіїва та витрусить з нього правду.

– Не городи дурниць! Нічого той Лесицький не витрусить.

– Чому це? – Сашко вирішив пропустити «дурниці» повз вуха.

– Тому що Тимофіїв скаже, що Уласика не впізнав, не був впевнений, чи ще що... І ми пошиємось в дурні. Власне, як і поліція, – Кирило клацнув пальцями перед носом у Сашка.

– То в тебе є план, розумник? – спитав той.

– Звісно. Я вже казав, треба розшукати Уласика.

– Геніально! – сплеснув руками Сашко. – От так просто?

– От так – просто.

– Може розкажеш, як ти вичислив, що Тимофіїв був знайомий з тим крадійком?

– Може й розкажу. Але пізніше.

– Гей, пацан!

– Тихо! – перервав його обурення Кирило. – Все розповім, але згодом. А зараз у нас багато справ.

Сашко приречено зітхнув. Друг чи то перетворювався на геніального хвалька з шаленою швидкістю, чи завжди таким був, і зараз просто дав волю власній натурі.

Натура, між тим, зосереджено здвинула брови, прибуваючи в суто детективних роздумах.

– Може, чаю? – спитав Сашко, кивнувши на відкриті двері трактиру, повз який вони як раз проходили.

– Чом би й ні, – знизав плечима Кирило. – Я саме хотів дещо пошукати в інтернеті... А, чорт! Чого ти іржеш?! Та ну тебе...

Вони увійшли у трактир, замовили по пиву і мовчки всілися біля вікна. Кирило, здається, все ще ображався за недоречний сміх, Але Сашко вирішив не звертати на це уваги. Він просто зобов'язаний зараз Холмогорова трішки заземляти, бо через задертого носа той скоро дороги перед собою не бачитиме.

– Якби я справді був Холмсом, – нарешті порушив тишу Кирило, побачивши, що його набурмосена пика геть не справляє враження на Сашка, – то зараз дав би завдання своїй мережі безхатченків знайти того Уласика. Але, нажаль, я – не він.

– Не на жаль, а на щастя, – відгукнувся Сашко. – Бо характер в тебе – ще більш нестерпний. Якщо таке взагалі можливо.

Холмогоров мовчки знизав плечима і демонстративно сьорбнув пива.

– Але, – вів далі Сашко, – я не зрозумів, а що нам заважає обзавестися власною мережею безхатченків?

– Мабуть те, що вони не стануть розмовляти з такими гарно вдягненими паничами, як ми, – відповів Кирило.

– То можна перестати бути гарно вдягненими паничами. Хоча б одному з нас.

– До чого ти ведеш?

– Наприклад, я міг би натягти на себе лахміття та покрутитися серед місцевих жебраків, може що б і визнав.

– О ні! – Кирило збуджено скочив із стільця. – В мене є кращий план!

– Який це? – недовірливо підняв брови Сашко.

– Крутитися серед місцевих жебраків тобі доведеться декілька днів, перш ніж вони почнуть довіряти тобі.

– І? Ти що, кудись поспішаєш?

– Авжеж, я поспішаю, – нетерпляче закричав Кирило. – Ті бовдури з поліції досить вже втратили часу, і слід Уласика холоне з кожною хвилиною. То ж ми зробимо краще: ти пограбуєш мене.

– Я тебе – що? – не вірячи своїм вухам, перепитав Сашко.

– Пограбуєш, – повторив Холмогоров, риючись у гаманці і кладучи на стіл гроші за чай. – Щось не так?

– Е-е... Ну-у... Взагалі-то...

– Ходімо, тобі потрібно переодягнутися, – Кирило підвівся і першим вийшов з трактиру.

– Гуляли, хлопці? – зустріла їх біля дверей пані Хана.

Кирило мовчки кивнув і пройшов повз неї. Хана проводила його докірливим поглядом, і Сашко відчув необхідність загладити поведінку друга.

– Ходили у справах, пані Хана! – привітно відгукнувся він, зупинившись поряд з домогосподаркою.

– Що ж це за таємничі справи, Олександре, що до вас поліцейські інспектори навідуються? – перепитала Хана.

– Хм... Ви спостережлива жінка!

– Поживете з моє, молодий чоловіче, також станете спостережливим, – дещо кокетливо відгукнулася Хана.

– Добре, піду я, – знітився Сашко.

Зайшовши в кімнату, Кирила він там не застав. Визирнув у вікно і побачив Холмогорова на задньому подвір'ї. Той завзято стрибав посеред багнюки.

– Що ти робиш, пацан?!

– Як, що? Одяг тобі готую!

– Чого?! – майбутній жебрак миттю зкотився по сходах на двір. – Ти що, всерйоз думаєш, що я це вдягну?

– А як ти думав стати схожим на жебрака? – Кирило обережно, двома пальцями, витяг з багна піджак і задоволено дивився на результат своїх трудів.

Декілька секунд вони обоє тупилися на зіпсовану одежу, потім Сашко обережно кашлянув.

– Знаєш, я думаю, злодію не обов'язково бути вдягненим як жебрак.

– То ти згоден мене пограбувати? – зразів Кирило.

– Ще декілька таких витівок, і я буду згоден тебе вбити! – щиро відповів бідолашний помічник божевільного детектива.

– Не треба нам таких жертв, – Кирило поклав залишки одежі назад у грязюку, і вони піднялися в квартиру.

У своїй шафі Сашко розшукав картатий чистий піджак і таку ж кепку, яку натягнув майже на носа.

– Ну що, я схожий на злодія?

– Ти схожий на ідіота, – розреготався Кирило.

– Та пішов ти!

– Ні, краще йди ти. Покрутися трохи на вокзалі сам, я підійду згодом.

– Може хоч ножа взяти? Ну, тобто, злодій я, чи не злодій?!

Кирило загадково посміхнувся, прослідував до вітальні і з тої ж шухляди, з якої вранці дістав купу грошей, витяг маленького револьвера.

– Тримай-но. Впораєшся?

– Я був на війні, пацан! – презирливо фиркнув Сашко. – На відміну від тебе.

– Ти був лікарем, – серйозно відповів детектив, пропустивши «пацана» повз вуха. – До того ж, цій зброї вік одроду.

– Впораюся, – впевнено кивнув Сашко. – Ще й тебе навчу, якщо хочеш.

– Хочу, – погодився Кирило, – бо тут їх два. Подякуємо Посереднику.

– То дивися уважно, – і Сашко заходився розбирати зброю, демонструючи другові кожен свій рух. Кирило тільки зосереджено сопів, бо зброю в руках тримав перший раз у житті.

– Добре, – сказав Сашко, коли настанови було закінчено. – Отже, я йду до вокзалу, ти приходиш згодом, вдягнений як поважний панич. І що – я лізу до тебе в кишеню?

– Ти маєш придивитися до вокзальної публіки, напевне там будуть і мазурики. А лізти до мене в кишеню треба у одного з них на очах. Потім – чекай, до тебе підійдуть і запропонують поділитися.

– Ага, – кивнув Сашко. – Тут-то я його і...

– Ти що, здурів?! – злякався Кирило. – Навіть не думай! Ти поділишся здобиччю, і потоваришуєш з вокзальними злодюжками.

Тобто, будемо ловити на живця! – підсумував Вартовий.

Як тільки за Сашком закрилися двері, Кирило й думати забув про ідею пограбування улюбленого себе, яку тільки що так завзято просував.

Не те, щоб зовсім забув, скоріше відклав на декілька годин кудись в підвалини, чи то горища, свого мозку. Зараз Холмогорова цікавив дещо інший персонаж їх історії. А що це – саме історія, а вони в ній – персонажі, він наразі не сумнівався. Але й не дуже через це переймався. І не розділяв остраху й гніву Сашка відносно Посередника. У кожного свої інтереси. Посереднику був потрібний детектив, детективу – потрібний напарник. А напарнику потрібен дім і... домогосподарка в ньому!

Безтурботно насвистуючи, Кирило спустився на перший поверх, щоб поговорити з пані Ханою, яку так неввічливо відшив напередодні.

Та зустріла його привітною усмішкою. Злопам'ятності явно не було серед вад характеру домогосподарки, чого не скажеш про її балакучість!