– Ти не заважав мені залицятися.
– То якого ж дідька...
– Бо я не залицявся! – Кирило з гуркотом відсунув напівпорожню чашку, але залишки чаю все рівно виплеснулися на скатертину. – Вона підозрювана!
– Та ну... – тільки й вимовив Сашко. – Дівчина?!
– А що, дівчина не може буде вбивцею? – Кирило пильно дивився в очі другові.
– Ну, це якось...
– Якось – що?
– Якось це повна дурня, от що! – спалахнув Сашко. – Ти хочеш сказати, що дівчина вистежила спочатку першого власника «бісової тачки», підсипала йому талій в капці... Тобто, в салон машини, потім – виконала ту ж послідовність дій з Ромчиком, а тепер...
– А тепер третій день в один і той же час спостерігає за нами з одного й того ж місця, – закінчив Кирило. – Що, по-твоєму, я мав робити? Проігнорувати цей факт?
– Може, варто було мене ввести в курс справи? – Сашко нарешті сів за стіл навпроти друга. – Бодай в один з тих вечорів, що я стирчав з тобою в «бісовій тачці», поки ти, так би мовити, «таксував».
– Навіщо? Щоб ти розволався на весь Узвіз: «Та ти що?! То ж дівчина!» – Кирило іронічно дивився на друга. – Ну, все те, що ти говориш зараз протягом вже, – він демонстративно глянув на годинник, – п'ятнадцяти хвилин?
– Гівнюк! – придушено буркнув Сашко.
– Ще аргументи?
– Мало тебе били!
– Відмінна дедукція!
– Я можу це виправити!
– Тоді я покличу Посередника!
– Це вже шантаж! – Сашко знову підскочив і нерішуче спитав: – Думаєш, він допоміг би у справі? Ну, ти ж його улюбленець, так би мовити...
Кирило натягнуто розсміявся.
– Небагато ж тобі треба, щоб відмовитися від своїх слів!
– На кшталт? – образився Сашко.
– На кшталт «Облиште нас у спокої!» – передражнив Кирило. – Не переймайся! Я знайду вбивцю сам! І допомога мені не потрібна! Не від кого!
Він підвівся із-за столу і вийшов з кухні, міцно грюкнувши дверима. Це був єдиний прояв роздратування, який він собі дозволив.
Сашко зітхнув і поплентався слідом, гадаючи, як так вийшло, що з машини без всяких пояснень виштовхали його, додому пішки, бо залишив тут гаманець, йшов він, а винний в усьому – знову ж таки він!
Кирило сидів з ногами на дивані й знову дивився телевізор. Сашко рішуче відібрав пульт.
– Які наші наступні дії? – спитав він, сподіваючись перемкнути приятеля на конструктив.
– Завтра в мене побачення з нею... з Віталіною, – неохоче відповів той. – Я запросив її на каву, і спробуй-но тільки...
– Я – могила! – завірив його Сашко. – Все зрозумів. Це не побачення, це виключно заради справи! І вона тобі зовсім не сподобалася.
Кирило кинув на нього погляд, сповнений підозри, але все ж таки замилувався і продовжив:
– Мабуть, буде доречним тобі теж прийти в ту ж кав'ярню й сісти... припустимо, за сусідній столик. Щоб ти не казав потім, що я все розслідую без тебе! – швидко додав він.
Сашко подумав, що от як раз на побачення, а що це – саме побачення, він наразі не сумнівався, Кирило міг би сходити й сам! Але ж це Холмогоров! В нього все, не як у людей.
– Думаєш, я почую щось таке, чого не почуєш ти?
– Думаю, в кав'ярні вона однозначно розслабиться й бовкне щось зайве.
Побачення
Сашко прийшов у кав'ярню на Узвозі заздалегідь. А Кирило, як галантний кавалер, поїхав зустрічати дівчину на машині. Але Сашко навіть уявити не міг, наскільки його друг може бути галантним. До сих пір він не мав змоги спостерігати, як Кирило спілкується з дівчинами. Може тому, що на його пам'яті Кирило з дівчинами не зустрічався.
Кирило допоміг Віталіні зняти верхній одяг, Кирило відсунув для неї стілець, Кирило, нарешті, подарував їй квіти! Чорт, це точно – Кирило Холмогоров?! Або Посередник все ж таки викрав його друга і замість нього підсунув ганебну підробку?!
«Якщо все це – заради справи, то я приголомшений!» – відправив Сашко повідомлення в «телеграм». Кирило скоса глянув на телефон, але навіть не взяв його в руки.
«Зразу видно, що вона тобі геть не подобається!»
Цього разу Сашко удостоївся лютого погляду і вирішив поки що Холмогорова не дражнити. Але той все ж не витримав, і на телефон Сашка прийшла зухвала відповідь:
«Якщо я щось роблю, то роблю це бездоганно!»
Після цього задоволений Кирило нахабно повернувся до друга спиною і цілком зосередився на побаченні.
В цій кав'ярні обидва вони бували часто, тож добре знали, за який столик хто повинен сісти, щоб Сашко добре міг чути розмову Кирила з Віталіною. Не треба говорити, що столики ці були заброньовані заздалегідь.
– Я люблю Поділ, – розповідала про себе дівчина. – Люблю гуляти Узвозом і Володимирською Гіркою. Я ж виросла тут, неподалік.
– Вчора я відвіз тебе на Харківський масив.
– Ми з мамою переїхали туди лише три роки тому. А до того жили тут, на Подолі, в старому будинку разом з її братом, моїм дядьком. Він лишився, а ми поїхали... Ну що я все про себе? Розкажи що-небудь і ти, Кирило.
– Та нема чого розповідати! Вчуся на останньому курсі в університеті, підробляю в таксі...
– Це твоя машина? Фанатієш з фільмів Бессона?
– Чому фанатію? Що, не можна просто так тюнінгувати автівку? – гонорова натура Кирила не виносила навіть натяку на плагіат. Навіть, якщо він був не його. Навіть, якщо він не мав жодного відношення до цієї машини.
Віталіна відкинулася назад, трохи шокована таким натиском.
– Я ж просто спитала!
– То машина друга, – буркнув Кирило. – Я її... орендував. Тимчасово.
– Дивно... – Віталіна роздумливо покрутила в руках чашку з кавою. – Буду відверта з тобою, машина привернула мою увагу раніше, ніж ти...
– Я здогадався! – роздратовано перебив Кирило. – Ти витріщалася на неї два вечори підряд, перш ніж я під'їхав до тебе.
«Починає хамити, – подумав Сашко. – От що за людина! Навіть з дівчиною не може притримати язика!»
– Я... Так! – Віталіна була збентежена, але все ще намагалася виправити ситуацію. – Просто я чула про неї! Про машину. А потім, коли побачила...
– Чула?! – Кирило миттєво перехилився через стіл, і зараз ніхто б не сказав, що вони – закохана парочка. Допит! От що це більш за все нагадувало. – Від кого?!
– Від дядька! – Віталіна нервово відсунула вбік свою каву. – Я ж казала тобі, що дядько досі живе на Подолі. Він часто ходить через Узвіз додому пішки з Червоного Корпусу...
– Він працює в Університеті?!
Сашко не витримав, і кинув в «телеграм» одне слово: «Не тисни!!!» Хотів додати ще «бовдур», але побоявся, що Кирило видасть його присутність необережним вигуком, або поглядом.
Та Холмогоров навіть не глянув у бік смартфону.
– Працює, – кивнула Віталіна. – Він професор історії. Його ім'я...
– Професор Моріарті! – закінчив за неї Кирило і, спіймавши розгублений погляд дівчини, виправився: – Я хотів сказати, Вілен Макарович Роздобудько.
Навкруги – самі маніяки!
«А пацан не виглядає приголомшеним, – подумав Сашко, намагаючись не дивитися в бік парочки за сусіднім столиком. – Навряд чи він це передбачив, але хоч не розгубився. Справа набуває цікавого повороту!»
– Мабуть, мені час додому, – Віталіна піднялася з місця.
– Я тебе відвезу! – підхопився Кирило, із запізненням згадавши про роль галантного кавалера.
– Не треба. Піду сьогодні до дядька, бо завтра ранком потрібно бути в театрі.
– То хоч проводжу...
– Ні! – дівчина поклала на стіл купюру в двісті гривень. – Це моя доля за вечерю.
– Навіщо ти так! – докірливо спитав Холмогоров, миттєво зробивши нещасні та ображені очі.
Сашко – той гарно знав ціну цим очам, але Віталіна ж бачила це вперше, тому дещо засмутилася.
– Не ображайся! Ти дуже дивний хлопець, Кирило. Може, навіть, гарний...
– Може?
– Може! – не піддалася Віталіна. – Я ще не знаю. Сьогодні ти мене неабияк налякав.
