– Ще декілька хвилин, і я буду з вами! А ви поки поговоріть без мене.
На мить між чоловіками застигла тиша, потім Кирило, ніяково посміхнувшись, простягнув професору пляшку віскі.
– Вибачте мені, будь ласка, Вілен Макарович. В нашу останню зустріч я був дуже нечемним. Зрозумійте мене, я був так шокований поверненням до альма-матір, що можна сказати, був не при собі, тому... Одне слово, я прошу у вас пробачення!
Промовляючи всю цю несамовиту маячню, Кирило подумав, що от саме зараз такому зловісному мізантропу, як професор, час набурмоситися гордовитим павичем, але ні! Вілен Макарович, навпроти, дуже лагідно посміхнувся своєму колишньому студенту й ласкаво промовив:
– Забудьте, молодий чоловіче, забудьте! Я теж винний. Насипався на вас ні за що, якийсь допит вам влаштував, що та до чого! Ви прийшли сьогодні як хлопець моєї племінниці, то ж давайте розпочнемо знайомство з початку.
– Він не мій хлопець, дядьку! – заперечила Віталіна, вносячи до кімнати паруючий пиріг на великому блюді. – Поки що він просто друг!
– От зараз було образливо! – пробурмотів Кирило, ні до кого конкретно не звертаючись.
– Я волію знайомитися особисто з усіма твоїми друзями, Віталіно! – трохи бундючно промовив Вілен Макарович. – Я обіцяв твоїй матері наглядати за тобою після того, як твій батько покинув вас.
– Це було десять років тому, і я вже не дитина! – спалахнула дівчина, кидаючи винуватий погляд на Кирила.
Той поспішив втішити її:
– Нічого страшного! Я дуже розумію твого дядька! Я б теж переживав, якби в мене була така гарна племінниця!
– Бачу, ви гарний хлопець, Кирило! – кивнув професор. – Якщо ж ви ще цікавитися історією...
«Скоріше, вона мною!»
– Хіба що трішки!
– Он як? І яким саме періодом? Може, початком двадцятого сторіччя?
«Цей повернутий на власній справі стариган шпарить просто в яблучко! Він знає?! Про Оперу, про прем'єр-міністра, про зірвану башту?! Але як?! Звідки?!»
– Давайте пити чай з пирогом! – запропонувала Віталіна.
Він знає, що я знаю
Отже, хлопчик тригер мав нахабство заявитися до нього просто додому. Перед цим звабивши, – Вілен Макарович кинув косий погляд на племінницю, – та напевне ж звабивши цю дурепу! Як він його знайшов? Що йому відомо про події півторарічної давнини, а головне, про події, що сталися нещодавно?! Що йому взагалі потрібно від професора?
Кирило, між тим, розмірковував приблизно над тими ж питаннями. Навіщо професор Моріарті завів мову про історію початку двадцятого сторіччя? Що йому відомо про роль його, Кирила, в ній?
А що він потрапив в неї, в цю кляту історію, і це не лишилося непоміченим, він знав напевне, бо відразу ж після подій першого квітня, після повернення в сьогодення з будинку Септера, побіг в університетську бібліотеку й розшукав газету, той самий випуск «Відомостей», де красувалася його об'ява: «Зірвана башта. Сьогодні вранці із страшенним гуркотом впала дзвіниця Андріївської Церкви. Городяни шоковані. Поспішайте бачити!»
Вона була там завжди, ця об'ява?! Чи з'явилася віднедавна, коли він сам її там розмістив? А віднедавна – це відколи? У нього паморочилося в голові. Посередник попереджав Кирила, що історія нелінійна, але ніколи не казав, що прояви цієї нелінійності будуть так тиснути навіть на тренований мозок детектива. А що тоді чекати від звичайної людини, якщо вона якимось чином стикнеться з «закільцьованою» реальністю, що створив своїми витівками Посередник? А якщо ця людина ще й опиниться професором історії або його племінницею?
«Чи може таке знання призвести до того, що людина з'їде з глузду і перетвориться на маніяка? Так, напевне. Але до чого тут «бісова тачка» і її бідолашні володарі?»
І лише Віталіна, здається, зовсім не помічала напруги, що аж бриніла між двома чоловіками.
– Як тобі пиріг, Кирило?
– Дуже смачно. Сама пекла? – машинально відповів той.
– Так.
– Моя племінниця – гарна кулінарка! – гордовито сказав Вілен Макарович і, здається, вирішив перейти в атаку першим.
– То ж, дуже похвально, що ви цікавитеся не тільки майбутньою власною професією, але й історією власного міста, юначе! Це значно розширює кругозір молодої людини, і свідчить про неабиякий інтелект! Знаєте, мені дуже болить, що сучасні студенти іноді не знають найвідоміших фактів! От наприклад, на останньому екзамені другокурсник не зміг мені відповісти на питання, як загинув Петро Столипін, уявляєте?! – професор замовк і очікувально подивився на Кирила.
«Попав!» – подумав Холмогоров. Адже він знав аж два варіанти, як саме загинув Столипін. І який з них буде зарахований, як вірний?
– Його вбив якийсь терорист, – почав викручуватися Кирило. – Його звали... Дмитро Багров його звали!
– Так, його звали Дмитро Багров, – м'яко підтвердив професор, – але як саме це відбулося?
– Дядьку, та що ти вчепився в того Столипіна? – обурилися Віталіна. – Можна хоч раз говорити про щось сучасне, а не про вбивства сторічної давнини?!
– Я хочу переконатися, що Кирило – дійсно гідний і розумний парубок. Кінець кінцем, ти збираєшся з ним зустрічатися!
Від доброго дядечка не лишилося й сліду. Вілен Макарович вчепився в Холмогорова, наче голодний кліщ.
«Він знає, – раптово зрозумів Кирило. – Він якимось чином знає про мої пригоди в минулому. Це він – той самий маніяк, наразі це стало мені зрозуміло. Віталіна ні в чому не винна, хіба що в тому, що родичка маніяка. Хоч тут мені повезло. Але де ж я так проколовся?! Чи може, професор якось пов'язаний з Посередником? Ну, круглий покидьку, як побачу, голову відкручу! Йому, ти бачиш, історія нелінійна, а мені тут з наслідками у вигляді масових отруєнь розбиратися! Не можеш тримати язика на припоні, то не берись до таких справ!»
– Як саме це сталося? – повільно повторив Кирило, дивлячись прямо в очі професору. – Багров застрелив прем'єра в Оперному Театрі, прямо на спектаклі. Той помер на місці.
«От так! Тепер він знає, що я знаю. Знаю попередній варіант цієї історії. Який був реальністю до того, як в неї втрутився я. Може тепер я зрозумію твій мотив, оскаженілий ти маніяк?!»
– Краще б ти мовчав, Кирило! – Віталіна жартівливо вдарила його по руці. – Тепер дядько мені всі вуха продзижчіть, що ти неук і мене негідний.
– Сумно, – зітхнув Вілен Макарович, пильно дивлячись на Холмогорова, – що сучасна молодь така необізнана. – Кирило винувато розвів руками. – Йдіть вже, гуляйте! Віталіно, розповіси своєму неуку, як все було насправді!
– Добре, дядечку, розповім!
Я помилився
– Куди підемо? – спитала Віталіна, коли вони вийшли з під'їзду.
Червневий вечір оповив молодих людей теплими сутінками. Кирило гарячково вхопив дівчину за руку і потяг подалі від будинку і від пришелепкуватого професора.
– Що з тобою, Кирило? – здивувалася дівчина.
«Сказати їй? Але що?! Твій дядько – маніяк, який полює на водіїв моєї машини? І хто після цього буде пришелепкуватий?»
Несподівано для себе самого, він пригорнув дівчину до себе й жадібно поцілував в губи.
– Не тут, божевільний! – вона вперлась руками в його груди, але Кирило не зрозумів, відштовхує його Віталіна, чи навпаки, хоче притягнути ближче. Але він взагалі був не дуже обізнаний в таких речах.
– Я відвезу тебе до дому! – він зазирнув в зелені очі і побачив там те, що очікував: неабиякий подив.
– Я... я думала, ми погуляємо трішки, а потім збиралася залишитися в дядечка.
– Ні! – вирвалося в нього.
– Що – ні?
– Ні – не погуляємо, і ні – не залишися. Я не дозволю!
– Не погуляємо?! – як і лічило дівчині, Віталіна звернула увагу тільки на те, що її цікавило найбільше.
– Вибач мені! – з гіркотою відповів Кирило, – але зараз мені потрібно побути наодинці. Це ніяк не пов'язано з тобою! – швидко додав він, побачивши, яка образа забриніла в її очах. – Просто мені потрібно подумати! Багато – думати! – майже з відчаєм повторив він.
