«Ще б пак! Замість побачення влаштував дівчині допит!»
– Вибач мені, – потупився Кирило. – Я ще подзвоню тобі, добре?
– Може, – повторила дівчина і вийшла з кав'ярні.
Холмогоров спритно підсів до Сашка.
– Ти чув?!
– Звичайно ж чув! Тільки не зрозумів, навіщо ти просив дозволу їй подзвонити.
Кирило засмутився:
– Ну, я ж не такий гівнюк, щоб...
– Такий! – рішуче перервав його Сашко. – Ти отримав потрібну інформацію. Що ти ще хочеш від дівчини?!
Кирило винувато зітхнув:
– Вона ще може стати нам у нагоді. Я планую познайомитися з її дядечком не тільки, як колишній студент, а й як її хлопець.
– А казав, що не такий!
– Я збрехав! – ще більш винувато зітхнув Кирило.
– Звісно – збрехав! Але тут той випадок, коли я з тобою згоден! – Сашко махнув рукою, підкликаючи офіціанта. – Цю кралю не можна випускати з поля зору. Машину вона, ти бач, знала! Що за тобою три вечори стежила, визнала...
– Два.
– Що, вибач?
– Два вечора стежила.
– Не нуди! Хай два. Це теж немало!
– А хто вчора волав «дівчина не може бути вбивцею»?
– А я сказав, не нуди!
– Ти повинен був сказати дещо інше.
– Добре, ти був правий! – здався Сашко.
– Як завжди! – не вгамовувався Кирило.
– О! Це вже занадто! До речі, розрахуйся з офіціантом.
– Чому я?
– Бо ти сьогодні цілий вечір нудиш! – гарикнув Сашко, і Кирило, задоволено хмикнувши, поліз за гаманцем. Адже перемога все ж таки була на його боці.
– Слухай, генію! – сказав Сашко, поки вони чекали рахунок. – Я згодний, ти досить швидко розкрутив цю справу...
– Ще ні, – вставив Кирило.
– Майже, розкрутив, – погодився Сашко. – Але скажи-но мені, чи не впустив ти, випадково, одну важливу річ?
– Яку? – насторожився Кирило. – Що ти маєш на увазі?
– Мотив, бовдуре! Я маю на увазі мотив! Навіщо Віталіні або її дядьку професору, або ще комусь... Навіщо їм полювати на «бісову тачку» і вбивати її водіїв у такий обтяжливий спосіб?! Я, звісно, не детектив, як дехто тут, я лише його вірний і кмітливий помічник... – Холмогоров закотив очі з мученицьким виглядом. – І не треба робити таку мармизу! Так от, навіть я знаю, що завжди потрібно шукати мотив. Знайдеш мотив, знайдеш і вбивцю!
– Послухай, вірний, кмітливий і все таке! Ну який мотив може бути у маніяка?! – Кирило розвів руками. – А ми з самого початку знали, що полюємо на маніяка.
– Ну то й що! – не бажав здаватися Сашко. – Навіть у маніяка повинен бути якийсь мотив!
– Добре, я подумаю. Біда мені з тобою! Тільки й робиш, що маніакально зі мною сперечаєшся. Загалом, навкруги – самі маніяки! – гучно вимовив Кирило, так що офіціант, що як раз підійшов забрати гроші, відсахнувся від друзів з видимою пересторогою.
Якщо ти мітиш в її хлопці
– Ти вже обірвав їй телефон? – спитав Сашко в суботу за сніданком.
Кирило поперхнувся кавою.
– Зараз дев'ята година ранку!
– То й що? Саме час!
– Думаєш?
– Не гальмуй, серцеїд! Якщо ти справді мітиш в її хлопці.
Холмогоров нагородив його недовірливим поглядом, він не дуже вірив, що Сашко може дати слушну пораду в такій делікатній справі.
– Мені потрібен привід, – повідомив він.
– Щоб подзвонити дівчині не потрібен привід, йолопе! Просто візьми і подзвони.
– Відчепись! – буркнув Кирило.
Віталіна подзвонила сама приблизно через годину.
– Привіт, Кирило!
– Привіт, Віталіно, дякую, що подзвонила! – чи то він так гарно прикидається, чи справді радий так, що аж голос тремтить, Сашко не зрозумів. – Я тільки-но збирався тобі дзвонити! Віриш, вже телефон з кишені витяг. Ми вчора розійшлися не дуже гарно...
– Облиш! Це я повелася, як дурна!
– Не ти, а я!
– Приходь сьогодні на гостини! – ошелешила його дівчина.
– З радістю!
– До мого дядька.
– До дядька?!
– Так. Я вчора розповіла йому про тебе, уявляєш, він тебе пам'ятає!
– Уявляю! – з невимовним почуттям проговорив Кирило. – Ще й як уявляю!
– Він стільки гарного про тебе розказав.
– Он як?! – брови Холмогорова піднімалися все вище й вище. Сашко скорчив дику мармизу, намагаючись не розсміятися.
– Сказав, що ти був талановитим студентом, і він дуже жалкує, що ти обрав вивчати хімію, а не історію.
– О, ні! Він той ще «історик», – пробурмотів Сашко. Кирило показав йому кулак.
– То ти прийдеш сьогодні до нас?
– Звісно ж, прийду! Тим більше, що я повинен вибачитися перед твоїм дядьком.
Сашко вирішив, що він хворий і тяжко марить, бо Холмогоров і вибачення, то були речі несумісні, приблизно як геній і злодійство. Віталіна, між тим, теж здивувалася.
– Вибачитися? За що?
– Ми зустрілися на днях і я... був не дуже чемним, – визнав Кирило.
Сашко жестами показав, що непритомніє. Холмогоров вийшов в іншу кімнату, також жестами побажавши йому втратити свідомість безперешкодно, і зачинив за собою двері. Далі він говорив з Віталіною вже без свідка, а коли повернувся, Сашко спитав:
– Ну що, напросився в гості?
– Не напросився, а запросили! Ти ж чув. Кепкуєш?
– Є трішки... То я не зрозумів, кого ти там тримаєш за маніяка, її чи дядька?
– Поки неясно, – стенув плечима Кирило.
– І ще я не зрозумів: вона тобі все ж таки подобається?!
– В тому то і сенс! – загадково відповів Холмогоров.
– В чому сенс?
– Щоб ти не зрозумів.
– Гівнюк!
– Є трішки...
Хлопці розсміялися.
– Слухай, – Сашко почухав потилицю, – я ж не зможу піти з тобою до того лігва маніяків.
– Звісно ж, не зможеш! Ти й так за мною на побачення тягався! А тут, вибач, доведеться відпустити мене самого.
– Це мене і лякає.
– Не бійся, все буде добре.
– Хто сказав, що я боюся?! Ти пам'ятаєш, взагалі, навіщо ти туди йдеш?
– Звісно ж! Щоб визначитися, хто з них двох – справжній маніяк.
– Бовдур! – розсердився Сашко. – Мотив! Пам'ятаєш? Ти повинен визначити мотив! Без цього твоя теорія може в будь-який момент розсипатися в труху!
– Може, – не став сперечатися Кирило. – А не хотілося б, чесно кажучи. Бо доведеться знову таксувати, знову сидіти з тобою вечорами в «бісовій тачці» і чекати, хто на неї клюне...
– Ой, можна подумати! А так сидиш вдома і нудьгуєш! Скажи чесно, ти просто боїшся, що вони обидва непричетні, а ти – помилився.
– Як там Ромчик? – миттєво змінив тему Кирило.
– Одужує. Твоя берлінська лазур подіяла.
– Ще б пак! То ж антидот!
Хай поговорять
Він хвилювався! Чорт його забирай, але стоячи перед дверима старого будинку на Подолі, з пишним букетом хризантем, Кирило спіймав себе на тому, що хвилювався. І це був не той приємний азарт, який охоплював його, коли він відчував, щоб близький до розгадки чергової справи. Ох, як звучить! «Чергової справи». Хлопче, а ти дійсно стаєш справжнім детективом, якщо дозволяєш собі от так недбало кинути: «чергова справа»! Отже, якщо це не азарт, то що це, чорт забирай?!
Якби поряд був Сашко, він би неодмінно пожартував, що Кирило хвилюється через скору зустріч з дівчиною, яка йому... Небайдужа?! Ні, це повна маячня! Йому подобається вирішувати загадки, а дівчини – то не його сфера, як, власне, і хлопці, не подумайте чого! Взагалі, взаємини – то не про нього.
Але Сашка поряд не було, тож Кирило зібрався і нарешті натиснув кнопку домофону. Про професора, Вілена Макаровича Роздобудька, він чомусь зовсім не думав, хоча в окремому пакеті в нього була пляшка дорогого віскі для старигана, і тому детектив був дещо неприємно здивований, коли йому відповів чоловічий голос замість дівочого.
Квартира була великою, з просторими кімнатами і високими стелями. Такими, що бувають лише в дуже старих, ще дореволюційних, будинках. Професор зустрів його напрочуд радо й одразу ж запропонував пройти до вітальні, де вже був накритий стіл. Віталіна лише помахала Кирилу рукою з кухні, з якої долинали апетитні запахи, й пообіцяла:
