Кирило не розумів, що він відчуває до цієї дівчини, але менш за все він хотів робити їй боляче.

«Здається, мене зараз розірве між обов'язком та бажанням. Так не повинно бути. Потрібно терміново відправити її додому!»

– Я відвезу тебе, – стримано повторив він, і Віталіна підкорилася.

В машині їхали мовчки. Кирило кермував, зосереджено дивлячись на дорогу, Віталіна весь час зорила у вікно, так, що Холмогорову було видно лише її набурмосений профіль.

– Приїхали! – з полегшенням сказав Кирило, нарешті загальмувавши біля її будинку на вулиці Ахматової. – Я подзвоню тобі трошки згодом. – Він знову потягся поцілувати її, але дівчина відхилилася.

– Я буду чекати. На пояснення, – двері машини тихо зачинилися за нею. Кирило зі злістю вдарив кулаком по керму.

– Бісова тачка! – загарчав він і ще раз вдарив ні в чому не повинну машину.

Дорогою додому Кирило трішки заспокоївся. Коли Віталіни не було поруч, мислити вдавалося більш ясно, що неабияк дивувало хвацького детектива.

Сашко мав рацію. Єдине, чого йому не вистачало, щоб вважати справу закритою і щоб здати професора поліції, це мотиву. Але було ще одне «але»! До справи якимось боком був причетний Посередник. Отже, круглий нахаба все ж таки брехав, коли казав, що ніколи не бреше. І він зовсім не відчепився від них з Сашком, хоча й обіцяв не чіпати їх, поки на те буде їх воля. Кирило зітхнув. Менше за все він хотів знову вплутувати друга в темні справи Посередника. Отже...

– Отже я повинен розібратися сам!

Сашка потрібно виключити з розслідування. І найпростіший перевірений шлях до цього був тільки один – брехня. Кирило дуже не любив брехати єдиному другу, і кожен раз, коли таке відбувалося, вважав, що іншого виходу в нього немає. От і зараз, ну не бачить він іншого способу захистити Сашка від підступів Посередника і скаженого професора!

– Ну що?! – нетерпляче зустрів його Сашко на порозі їх квартири. – Що там у лігві маніяків? Що-небудь з'ясувалося?!

Кирило мовчки пройшов у вітальню і впав на диван обличчям вниз.

– Що трапилося?! – неабияк схвилювався Сашко. – Агов, пацан! Не мовчи! Тебе там геть закатували, чи що?!

– Чи що! – Холмогоров підвівся, прийняв сидяче положення і втупився в підлогу перед собою. Підняти на Сашка очі він не ризикнув. – Вони ні до чого, обоє! Я помилився! Ясно?! Потрібно все починати спочатку.

Наступного дня, в неділю вранці, Кирило лежав на дивані й мовчки вивчав стелю. Сашко визвався сходити до крамниці по продукти самостійно, бо розумів душевний стан друга, в якого вмить розсипалася його теорія. Вчора він ще деякий час намагався допитуватися в Кирила, що саме наштовхнуло його на думку, що ані Віталіна, ані професор Моріарті, не причетні до отруєння Ромчика і попереднього хазяїна «бісової тачки».

Але Холмогоров так агресивно відбивався від розпитів, що було зовсім на нього не схоже, що Сашко вирішив – краще зараз від нього відчепитися.

Насправді Кирило боявся, що не витримає такого співчутливого допиту і розповість другу все, як на духу. Але страх надійно затуляв йому рота. І був не страх перед схибнутим професором, а перед тим самим «мотивом», на з'ясуванні якого так наполягав Сашко вчора, і який, за результатом, виявився тісно пов'язаний з усію тою містикою, якої Вартовий так прагнув позбутися.

І Кирило, який без коливань втягував Сашка в небезпечні пригоди помічника приватного детектива сьогодення, не міг і не хотів, щоб той знову опинився заручником в дивній і небезпечній грі Посередника.

Звичайно, справа Ромчика не могла потрапити в руки детектива випадково. Даремно він так радів, що нарешті діє самостійно. Ні, він, як і раніше, маріонетка в руках круглого маніпулятора, який, нажаль, багато на що здатний і невідомо чого від нього хоче!

Та ба! Не треба вдавати з себе наївного! Як раз, відомо чого! А саме неприємне, що він, Кирило, знову нестерпно хоче сказати йому «так»!

– Як порахуєш всі плями на стелі, то може трохи приберешся в хаті? – спитав Сашко, виходячи з квартири.

Кирило кинув на нього лютий погляд і демонстративно відвернувся до стіни.

– Ну от що я такого сказав?! – обурився той. – Господи, ну що за людина?! Від нього навіть святий оскаженіє! – долинало до Холмогорова ще деякий час з коридору його сердите бурмотіння.

Тільки-но за ним зачинилися двері, Кирило рвучко сів і вхопив телефон. Розлючений Сашко – це, безперечно, краще, ніж Сашко співчуваючий. За підрахунками, які при наявності такої купи інформації, зробив би навіть першокласник, в найближчі півгодини Кирило мав очікувати на дзвінок.

– Сподіваюся, тобі вистачить розуму і сміливості зробити його самостійно, і не втручати в наші відношення племінницю!

І дзвінок, звичайно ж, пролунав.

Холмогоров хижо посміхнувся:

– Слухаю вас, Вілен Макарович!

– Мені потрібне таксі, – вальяжно промовив професор, навіть не спитавши, звідки Кирилові відомо, що це телефонує саме він.

– До ваших послуг! – коротко відповів детектив.

– Під'їзджайте до мого будинку через півгодини. Поїдемо на Осокорки.

– Як скажете, професор!

Кирило накинув куртку і про всяк випадок ковтнув столову ложку порошку берлінської лазурі, рештки якої засунув в кишеню. Тепер він був готовий до будь-яких неприємностей!

– У вас з Віталіною... це серйозно? – запитав Вілен Макарович, коли Кирило вирулив на Набережну.

– Дуже серйозно! – запевнив той.

– Це добре! – професор посовався на сидінні, наче йому було незручно сидіти.

Невелику валізу, яку він відмовився покласти в багажник, він поставив на підлогу між ніг.

«Ти диви, він за племінницю побивається! – із злістю подумав Кирило. – А те, що відправив на той світ одного хлопця і майже відправив – іншого, то його не обходить! До речі! Він же не знає, що Ромчик живий! От зараз я його й порадую!»

– Гарна машина, так? – Кирило лагідно поплескав по рулю. – Вам подобається?

– Подобається. У неї такий незвичний... дизайн!

– В машинах це називається тюнінг.

– Дякую, буду знати, – професор знову посовався. – Давно вона у вас?

– Не дуже.

– Купили?

– Ні, взяв покататися у друга. Він захворів.

– Захворів?! – Вілен Макарович почав головою. – Який жаль! Мабуть, такий же молодий, як і ви...

– Та чого жаль, він же не помер! – реготнув Кирило. – Ромчик здоровий, як кінь, скоро одужає!

– Не помер?! – професор рвучко повернувся до Кирила, але швидко схаменувся і відвернувся до вікна.

– Ні, не помер, – з тиском повторив Холмогоров. – І не помре. Куди далі? Ми зараз з'їдемо з моста.

– Зверніть на дачі, – Вілен Макарович продовжив розсіяно вивчати пейзаж за вікном. – Далі я покажу.

– Гаразд.

Кирило не боявся. План професора навряд чи змінився з останнього вбивства. Він знову планує підкинути в машину талій, до речі, не завадило б з'ясувати, звідки він його взяв. І зробить це під час цієї поїздки. Потім, за планом, Кирило трішки покатається в машині з отрутою та й «двине коні» через декілька тижнів, а може й днів. Доза повинна бути не дуже великою, щоб професор сам не отруївся за ті півгодини, що вони їдуть разом в машині.

Але їх подорож, здається, добігає кінця, а з мотивом все ще нічого неясно. Як же його розкрутити на зізнання? На звістку, що Ромчик, його остання жертва, вижив, професор аж підскочив, але нічого так і не сказав. Як ще може його розговорити?

– Зупиніть тут, ми приїхали, – сказав Вілен Макарович.

Кирило слухняно зупинився навпроти невеликого дерев'яного будиночку. Вони давно вже заїхали на територію дачного кооперативу, який будувався, мабуть, ще в середині минулого сторіччя, і деякий час блукали його вузенькими вуличками.