Якщо мені судилося стати героєм книжки, Джоном Ватсоном, дідько б його вхопив, то своє перше оповідання я назву «Привиди метрополітену», і хай той Конан Дойль геть обзаздриться!

А що, я ж маю право писати свої «записки про Шерлока Холмса»?!

Я підняв голову, подивився в непроникні очі Посередника і сказав:

– Я не впевнений.

Бісова потвора навіть не змінилася в обличчі:

– В чому ви не впевнені, Олександре?

– Я не впевнений, що маю намір повернутися до власного часу і власного життя.

– А вам не здається, що вже запізно?

– А якщо я зараз прострелю вам макітру, Посереднику, то може це буде не запізно? – вибухнув я і вихопив з кишені револьвер.

Він лагідно посміхнувся.

– Яка дивна манера – зупиняти поїзд вогнепальною зброєю! Але на ваше запитання, Олександре, відповім так: ні, це все не зникне, наче марення, якщо ви мене зараз пристрелите. Та ви й самі це знаєте! Ваш вибір, під яким би впливом ви його не зробили, не може зникнути, як морок. Бо вибір – це єдине, що творить нашу справжню реальність.

– Не треба читати мені проповіді, Посереднику! – виплюнув я. – Ви... не та особа, яка може собі це дозволити.

Він ніяк не прокоментував мої слова. Я знову сів і вхопився за голову.

– Ви гарантуєте мені, що він проживе більше, ніж ті кілька блискучих років, що їх описав сер Артур Конан Дойль у своїх оповіданнях, якщо я залишуся з ним?

– Я – не та особа, яка може собі дозволити давати гарантії, – знизав плечима він. – Ви самі це сказали. Але напевне, з вами йому було б краще, ніж без вас. Ви ж вважаєте себе зобов'язаним наглядати за пацаном, – посміхнувся він.

– А пані Хана нагляне за нами обома? Гарно придумано, Посередник!

– Так, непогано, – без удаваної скромності визнав він. – Але, як бачите, навіть мої плани не завжди втілюються. Ви відмовилися, Олександре. Вам більш до вподоби повсякденність. Ви не готові ризикнути звичним життям заради дружби. Вибачте, але ви не підходите на роль компаньйона великого детектива, – жорстко закінчив він.

Я скипів. Ніхто не буде наказувати мені, що робити! Навіть пацан, з його геніальним егоїзмом, второпав це з першої ж нашої розмови. Олександр Вартовий все і завжди вирішує самостійно!

– Скажіть, як це воно, Посереднику, – украдливо запитав я, обережно наближаючись до нього. – Як це – перетворити реальну об'ємну тривимірну людину на плаский персонаж з книжкової сторінки? Як ви почуваєтеся тепер?

Він зрозумів. Гидко посміхнувся і відповів, ніби чекав на це питання:

– Прекрасно! Це затягує. Відчуваю себе справжнім творцем.

Я вхопив його за комір і притяг до себе:

– Керувати всесвітом треба так, щоб на це не звертали уваги лікарі, – лагідно повідомив я і стиснув кулак міцніше. Так, щоб у паршивця перехопило дух. – Не пощастило тобі, потворо. Я – лікар, і я – помітив!

Ох, з якою ж насолодою я врізав йому межі очі! Як довго я чекав на цю мить!

Посередник не очікував удару, це було очевидно, як полюбляє казати пацан. Він відсахнувся, і я додав йому ліктем піддих. З огрядної мордяки злетіли окуляри і капелюх звалився з круглої макітри. Беззвучно роззявивши рота, Посередник почав танути в повітрі, просто у мене на очах.

– Стій! – заволав я, зрозумівши, що ще мить, і я лишуся сам один у цьому поїзді-привиді, що мчить мене невідомо куди. Наодинці з остогидлим десь і колись.

Та де там! Круглого мерзотника вже й дух не пах!

Я заметушився. Посередник, із справжньою майстерністю, вкотре заманив мене в пастку. А я, як справжній бовдур, в неї попався! Думай, Вартовий, думай... Як зупинити цей поїзд? Що сказав би пацан? Як би він вирішував цю задачу?

«А як взагалі зупинити будь-який поїзд?» – пролунав у мене в голові впевнений голос Кирила.

Я ледь втримався, щоб не вдарити себе кулаком по лобі. Стоп-кран! В будь-якому поїзді повинен бути стоп-кран!

У затишній вітальні 221В на Бейкер-Стріт Посередник сьорбав чай з чашки тонкої порцеляни, стогнав і прикладав лід до синця під оком.

Пані Хана, вона ж за сумісництвом місіс Хадсон співчутливо зорила на компаньйона і підливала йому гарячий напій.

– Це було так жахливо нечемно з його боку! – жалівся Посередник. – Накинутися на мене, як... як...

– Але визнайте, любий, ви перегнули палицю, – говорила пані Хана. – Навіщо ви дражнили Олександра?

– Він... ох!... він повинен був пройти це випробування!

– Ну і як, пройшов?

– Ох дідько... Ви ж розумієте, пані... місіс Хадсон, що у геніального детектива повинен бути вірний помічник? А не такий... шибайголова, що покине нашого хлопчика при перших же труднощах! – Посередник сьорбнув чаю і продовжив: – Але цей Вартовий накинувся на мене, наче скажений пес, коли я тільки натякнув, що він не достойний...

– Як вартовий, – перебила його пані Хана.

– Перепрошую?

– Він накинувся на вас не як скажений, а як вартовий пес. І це краще за все інше каже, що він буде гарним товаришем для Шерлока Холмса.

– Ви праві, – визнав Посередник. – А я, здається, дійсно перегнув палицю.

– Що каже Замовник? – поцікавилася місіс Хадсон.

– О! Він у захваті! – Посередник на мить забув про синець, відсторонивши від себе пакунок с льодом. – Йому потрібен тільки Холмогоров, і більш ніхто.

– А Хогс? Хеміш – теж гарний хлопчик, – зауважила пані Хана.

– Він повний нездара, той Хеміш! – неабияк розсердився Посередник. – Якби не Кирило, його труп знайшли б в тунелі метро через кілька днів, а банк вже був б давно і безнадійно пограбований. До речі, де він?

– Холмогоров? Гадки не маю.

– Ні, Хогс. Де Кирило, я здогадуюсь.

– Мабуть дає свідчення «Скотланд Ярду». Це важливо?

– Не знаю, – Посередник відкинувся у кріслі. – Загалом, вся ця історія...

– Як і три інші... – підказала пані Хана.

– Були конче потрібні Кирилу для набуття необхідного досвіду, – закінчив Посередник.

– І як ви втягнули мене у все це?! – сплеснула долонями домогосподарка.

– Гадки не маю, – посміхнувся Посередник і тут же скривився, потривоживши синець. – Він все ж таки надмірно агресивний, цей ваш Олександр! – знов пожалівся він.

– А чого ж ви хотіли, – стенула плечима пані Хана. – Не всі згодні бути покірними жертвами ваших афер.

– Афер? – щиро здивувався Посередник. – Тобто, не тільки Вартовий вважає мене аферистом і проклятою пекельною потворою?

– А як ви думали? Згадайте, що ви казали мені, коли вмовляли влаштуватися на роботу у дохідному домі булочника Септера?

– А що?

– Що за хлопцями треба наглянути, чи не так?

– Та-ак... – Посередник все ще не розумів, до чого клонить домогосподарка.

– А що ви сказали, коли Кирило заплутався в справі?

– Що йому потрібна невелика підказка. Так, але до чого ви ведете?

– Ви спокушали його! – пані Хана гнівно випросталася. – Раз від разу вселяли в нього впевненість у власну геніальність!

– Що тут поганого? Він справді дуже талановитий! – від обурення Посередник забув навіть про синець.

– Ви – справжній змій-спокусник! – дещо пафосно промовила місіс Хадсон. – Геть з мого дому, рептилія!

– З вашого дому?!

– Тепер це мій дім. Сподіваюсь, надовго, якщо не назавжди!

– Зрозуміло, – буркнув Посередник. – І хто з нас наразі аферист?! – питання залишилося без відповіді. – Хоч льод я можу забрати?

– Лід, – виправила його пані Хана.

– Я так зрозумів, ви тепер і ліду для мене жалкуєте?!

– Не ліду, а льоду!

– Бачу, у вас тут дідька лисого полікуєшся! – Посередник шваркнув об стіл пакет з льодом і вийшов за двері. – Ще побачимося, місіс Хадсон!

– Бувай, бідолашна ти, наївна, потвора! – розсміялася пані Хана до закритих дверей. – І більше не приходь, а то не дай боже і мене вирішиш повернути до того нудного часу, де я – гидко подумати – отримувала пенсію! Ну вже ні! Не знаю, як Сашко Вартовий, а я точно залишаюся! Дуже гарна в тебе вийшла афера!