– Кирило, я тебе питаю! Агов, пацан!

– Йди но сюди.

– Що? – Сашко теж підійшов до вікна.

– Бачиш машину?

– І що?

– В ній вже двадцять хвилин сидить наш сусід з першого поверху.

– І що?

– Я бачу це не вперше.

– І що?

Я роздратувався:

– У тебе є інші припущення, крім твого «і що»? Поміркуй, ця «мазда» приїжджає завжди вдень, стоїть тут хвилин тридцять. Сусід, до речі, ніде не працює, він інвалід. І що вони роблять там цілих півгодини?

Сашко знизав плечима. Він очевидно не схвалював моєї цікавості до чужих справ. Але все ж таки спитав:

– А ти сам що думаєш?

– Я думаю, що діло тут нечисто. Інвалід не бідує. Можливо, йому привозять «товар»? Я бачив якось, він підійшов до дверей, не встигнувши покласти у кишеню жменю маленьких пакетів. А що в наш час фасують в маленькі пакети а потім розпродають з рук?

– Та все, що завгодно!

Він явно «не доганяв». Хоча я майже прямим текстом сказав йому, що в нашому домі – дилер, який продає наркотики місцевій шпані. Можливо, я б теж не був таким прозорливим, але декілька днів тому я вже бачив подібні пакети. На власній роботі.

Вже більше року я працював у хімічній лабораторії. Я хотів не просто підробляти, як і всі студенти, а саме – роботу по спеціальності. І я її отримав. Мене все влаштовувало, і я був у шефа на гарному рахунку. Тиждень тому я випадково затримався трохи довше, ніж завжди – синтез тривав більше часу, ніж я розрахував. І побачив, як Василь, найближчий помічник шефа, фасує наш кінцевий продукт в такі самі пакетики.

– Це зразки для клієнта, – швидко сказав він, побачивши мене.

– Добре, – знизав я плечима якомога байдуже. – Взагалі-то, я вже збирався додому.

І от тепер я розмірковував, чи варто ділитися з Сашком цією інформацією. Вирішив, що ні.

– Мені вже час в університет. А потім – на роботу.

– Гей, пацан! То куди ти подів всі тарілки?

– До вечора!

На роботі я нервувався, все валилося з рук. Кожен з лаборантів робив тільки один інгредієнт майбутнього кінцевого продукту, і ще тиждень тому я вважав це цілком нормальним розподілом обов'язків. Сьогодні ж це вдавалося мені вкрай підозрілим, бо я нарешті второпав, що гадки не маю, а що то таке – наш кінцевий продукт. Через годину мене спіткала чергова геніальна ідея: я вирішив поцупити зразки, щоб спокійно покопирсатися в них в університетській лабораторії. Але на повірку ідея виявилася ідіотською, як сказав би Сашко, бо за цією спробою мене застукав шеф.

– Щось шукаєш, Кирило?

– Так... цеє...

Це не ідея – ідіотська, а я – незграбний ідіот!

– Виносити зразки назовні заборонено, – суворо сказав шеф. – Ми – комерційна структура, і клієнт хоче отримати унікальне добриво.

Ага, добриво, як же...

Але я звик доводити справи до кінця. Тому, кому шеф пішов, все ж таки примудрився заховати в кишеню одну порцію того «добрива».

Картина ставала все яснішою, але мені потрібно було з кимось все обговорити. І цим кимсь звичайно мав стати Сашко.

«Приходь о восьмій в кав'ярню на Узвозі, якщо тобі зручно», – відправив я повідомлення у Телеграм. Відповіді не отримав. Або він дуже заклопотаний, або ще сердитий на мене за ті кляті тарілки! Я почекав ще півгодини, порція «добрива» пропалювала кишеню, і відправив друге повідомлення: «Якщо незручно, приходь все одно». Відповіді не було, але я знав, що він прийде.

Нарешті мій робочий день закінчився, і я мерщій побіг на Узвіз. Сашкові подобалася стара кав'ярня навпроти Замкової Гори, і я сподівався, що він прийде, незважаючи на вранішню майже сварку.

Він прийшов.

– Що знову трапилося таке, про що не можна поговорити вдома?

– Можна, але мені тут подобається більше. Тобі також.

– Дурко! – фиркнув він. – Важко було зізнатися, що тарілки гепнув ти? Пацан!

Ми взяли по пиву, і я коротко розказав йому все. Цього разу – дійсно все. Про свої підозри, про ідентичні пакети, та показав «добриво».

– Це міняє діло! – погодився Сашко. – Якщо б ти все розповів вранці, може я був би більш уважний до тої «мазди».

– Добре, добре! Вважай, я зробив висновки.

Він накинув на мене поблажливим поглядом, в якому я завжди читав оте «пацан», і від якого неймовірно дратувався.

– Ти віриш мені чи ні?!

– Чи вірю я, що ти встряв у халепу? О так, звичайно!

– Ти допоможеш?

Ми давно вже вийшли з кав'ярні та йшли вниз до Подолу. Я зупинився навпроти музею Булгакова і вхопив його за плече.

– Хочеш замутити власне розслідування? – Сашко акуратно вивільнився з моєї хватки.

– Потрібно ж з'ясувати, що відбувається!

– Значить, хочеш, – констатував він.

– Ти допоможеш? – повторив я.

– Думаю, що так... – Сашко зосереджено здвинув брови. – Бо один ти наробиш справ... Шерлок! – раптово єхидно додав він.

– Кепкуєш?! – може ображатися було і не на часі, але я все одно образився.

– Якщо незручно, приходь все одно! – передражнив він, – Треба було ще написати «може бути небезпечно»!

– Кави? Чи може пива?

Я кліпнув очима і нарешті зробив свій перший подих після... хм... смерті. Ми з Посередником сиділи у кав'ярні на відкритій веранді у парку. А за сусідніми столами...

– Не витріщайтеся, – зашипів він, мов розсерджений кіт.

– Я ніколи ще не бачив дам у кринолінах, – пошепки вибачився я, несила відірвати очі від публіки, що нас оточувала. Це що, якийсь карнавал? Де ми?

– Скільки ви ще будете задавати свої тупі питання, Шерлоку? – також пошепки обурився він.

– Вибачте, слухаю, – я взяв зі столу чашку кави, і обережно зробив перший ковток. Принаймні, я можу пити.

– Але не їсти.

Він що, підслуховує мої думки?

– Ні, вони ярко горять у вас на лобі, хлопче! – Він із задоволенням відкусив від пиріжка, що лежав перед ним на тарілці. – Ви ж пам'ятаєте, що Шерлок Холмс ніколи не їсть, коли розплутує справу?

– Я б з'їв...

– Нажаль, посмертя має свої незручні боки, – він розвів руками, – тож маєте мотив якнайшвидше розкрити справу.

Цього разу руками розвів вже я. Він був правий. Халепа, в яку я примудрився вскочити, схоже мала тільки одні двері до виходу.

Теплий літній вітерець тріпав моє волосся, я його відчував, тут я був живий. Але розумів, що довго таким не пробуду, якщо не впораюся із завданням Посередника.

– Отже, ми в Києві, – вів далі Посередник, ретельно розжувавши шматочок пиріжка і запивши його кавою. – Сьогодні тридцяте серпня 1911 року, – він очікувально замовк, дивлячись на мене.

Але я міг тільки кліпати очима.

– Ви зовсім не вчили історії, юначе? Що відбулося першого вересня 1911 року в Києві?

– Я хімік, я її стер, – роздратовано буркнув я, бо дійсно анічогісінько не пам'ятав про цей історичний період.

– Стер, зрозуміло... – він знов апетитно відкусив від пиріжка. Я мало слиною не вдавився. – Цього дня, точніше, для нас з вами – це буде післязавтра, у Оперному Театрі вб'ють прем'єр-міністра Російської Імперії Петра Столипіна.

– Хіба вбивцю не застрелили на місці?

– То ж ви не все стерли, Шерлоку?

– Майже, – я з насолодою проковтнув каву. Хоч щось мені можна в цьому бісовому посмерті. Крім загадок сторічної давнини, звичайно ж. – То що я повинен розслідувати? Є труп, але є і вбивця.

– Не все так просто. Мого клієнта цікавить замовник.

– О! То це ще й замовне вбивство.

– Ви ж не думаєте, юначе, що прем'єр-міністрів вбивають просто так!

Якийсь поважний пан з підозрою обернувся на його голос. Посередник повторив вже значно тихіше:

– Звичайно, є замовник. Якщо ви його вирахуєте, Шерлоку, я буду вважати нашу угоду виконаною.

– Гаразд, спробую, – власне, я вже ступив на слизьку стезю приватного детектива. – Ви дасте мені хоч якусь інформацію?

– Тільки ту, яка наразі є у тутешньої поліції, – занадто швидко відповів він. Я ледь не пожалкував, що ніколи не цікавився історією, бо тоді знав би набагато більше.