Кулябко з кимось розмовляв, а Багров раптом різко розвернувся і майже бігом повертався до зали. Я рвонув йому напереріз. Він прямував до сцени, де стояв прем'єр, розмовляючи з поважними панами. Зовсім поряд стояв імператор. За кілька кроків до них, Багров рвучко опустив руку в кишеню. Я відкинув всякі умовності і припустив що є духу, нечемно розштовхуючи оточуючих. І зрозумів, що не встигаю.

Браунінг, що позавчора дивився мені в груди, цього разу був наставлений на прем'єр-міністра. Той не ворушився. Рука вбивці не тремтіла. Я стрибнув.

Все сталося одночасно: його постріл, мій стрибок і ледь помітний крок вбік Столипіна.

Ми з Багровим покотилися по підлозі.

– Я ж казав тобі не втручатися! – зашипів Багров, намагаючись скинути мене.

– Та пішов ти! – нічого більш розумного мені в голову не прийшло.

Але прем'єр, на диво, лишався на ногах.

«А я казав, що історія нелінійна», – прошепотів Посередник.

Дякую! Саме цієї інформації, і от саме зараз мені так не вистачало!

– Я все ж таки вбив його, – сказав Багров, вивільняючись. Його друга персона виявилася напрочуд сильною.

Але Столипін продовжував стояти. Я завадив вбивці зробити влучний постріл, і куля влучила в орден на грудях прем'єра. Радіти? Мабуть, не варто. Він стікає кров'ю. Пуля зрикошетила і увійшла в правий бік грудей. Його поранено, і сильно.

А Багров тим часом спокійно прямував до виходу.

– Тримайте його! – роздався чийсь істеричний вигук.

Натовп ринув за терористом.

«Вбитий при спробі втечі», – промайнуло у мене в голові, коли якийсь високий жандармський чин замахнувся на нього шаблею. Але тут інший охоронник збив Багрова з ніг і буквально перекинув його через бар'єр у оркестрову яму.

Я стояв і дивився, як прем'єр-міністр повільно розстібає сюртук, під яким був зовсім скривавлений жилет. І яким розчарованим поглядом дивиться на затриманого Багрова підполковник Кулябко. А потім я підняв очі на самодержця і, витримавши секундну паузу, сказав Посереднику, що просто повинен був зараз стояти за моїм лівим плечем:

– Я готовий назвати головного замовника замаху на прем'єр-міністра.

– Впевнені, пане Холмс?

– Так. Це його імператорська величність Микола Другий.

Ми знову десь і колись. Сірий туман оточує нас з усіх боків. Мені важко дихати. Ні, я знову не можу зробити навіть подиху.

– Отже, пане Холмс, ви готові поділитися зі мною висновками? – Посередник, не кваплячись, розпалює люльку.

– Так, – кажу я, дивлячись куди завгодно, але не йому в очі. – З якої з трьох справ ви бажаєте почати?

– З трьох? Невже?

– От тільки не треба! Не треба прикидатися здивованим! У вас це погано виходить.

– То давайте почнемо з основної, – пропонує Посередник, простягаючи мені люльку, і все також, не кваплячись, починає розкурювати сигару.

– Отже, почнемо із справи прем'єр-міністра, – кажу я, беручи з його рук люльку і роблячи першу затяжку. Я не можу нормально дихати, але можу палити. Цікаво! – Очевидно, що головний замовник замаху – його величність Микола Другий.

– Ви готові довести це, пане Холмс? – Посередник не дивиться на мене, але я відчуваю напругу в його словах.

– Так. До речі, прем'єр-міністр вижив в нової версії історії?

– Ні. Він помер за чотири дні після замаху.

– Мені шкода. Сподіваюся, його вбивця цього разу надасть свідчення.

– Це навряд чи, пане Холмс...

– Кирило! Мене звуть Кирило.

– Кирило... – Посередник піднімає очі на мене. – Він лише казав, що хотів зробити, дещо екстравагантне, і не міг вчинити інакше.

– Прикро. Мені він казав теж саме. Але це казала та його особистість, яка була належала божевільному терористу.

– А що, була ще інша?

– Звичайно! – Я затягнувся люлькою. – І завданням підполковника Кулябко як раз і було витягнути на світ божий того шаленого терориста. І надати йому можливість зробити влучний постріл.

– Докази? – швидко спитав Посередник.

Я знизав плечима.

– Подумайте самі, Посереднику. Який в цьому сенс був для самого Кулябко?

– Може він ідіот? – припустив Посередник.

– Ви серйозно? А керівник київської секретної служби – ну той, що махав шашкою у театрі, намагаючись зарубати Багрова, він теж ідіот? А розпач, з яким самодержець дивився на пораненого, але живого Столипіна, і на пом'ятого, але, от же ж дідько, живого Багрова – то теж від ідіотизму?

– Тобто, – підсумував Посередник, – у вас немає нічого, окрім припущень, пане Холмс.

– Хто дав йому пістолет? – почав заводитися я. – Хто дав йому набої до того браунінга перед тим, як відправити до театру? Чому Кулябко провів його у театр вдруге, хоча жандарми намагалися його не пустити?

– А навіщо він його відіслав з театру? – швидко спитав Посередник.

– Щоб розхитати, – пояснив я. – Якби я не трапився йому на дорозі, там був би інший, підсадний, агент, що точно так же виконав би роль Миколи Яковича. Але так сталося, що я перший з ним заговорив. Багров, той, який перший, боягуз, він все ніяк не міг наважитися на фатальний постріл. А той жест Кулябко, що я трактував, як «йди звідси», насправді означав «роби вже свою справу».

– А імператор?

Я знизав плечима.

– Я не знаю, чим саме прем'єр-міністр так дошкуляв самодержцю, але очевидно, що це так. Судячи з його поведінки у театрі, Микола Другий був повністю в курсі спец-операції по усуненню Столипіна. Він постійно обмінювався поглядами з Кулябко...

– Обмінювався поглядами! – сплеснув долонями Посердник. – І як це можна пришити до справи?

– І він зовсім не злякався, – продовжив я. – В десяти кроках від нього терорист стріляє у його сановника, а самодержець навіть бровами не ворухнув. Думаєте, це від великої сміливості? Багрова повісять, а жандармських чинів – виправдають. От побачите.

Посередник надовго задумався, потім нарешті сказав:

– Добре, пане Холмс. Думаю, такі аргументи задовольнять мого клієнта. Ви впоралися. Моя черга виконати свою частину угоди.

Я думав, що вже звик до витівок Посередника, але чомусь кожного разу не можу стримати безглуздого вигуку «Де ми?» Як, власне, і зараз.

– Де ми?

– На кладовищі, – посміхнувся Посередник.

Я подивився навкруги: дійсно, тиха алея кладовища. І судячи по написам на пам'ятниках, ми вже у моєму часі. Я поплескав себе по грудях і з насолодою зробив перший нормальний подих. У моїй руці все також була затиснута люлька. Я роздратовано сунув її в кишеню. Посередник скривився.

– То ми йдемо до моєї могили? І що будемо робити? Сеанс оживлення трупа?

Посередник скривився знову.

– У вас немає могили, Кирило. Вас оголошено зниклим без вісті. Ми йдемо до вашого кенотафу[1].

– Дурня якась! – пробурмотів я.

Посередник знизав плечима:

– Ви казали про три справи. З першою ми закінчили. Які інші два розслідування ви проводили, не поділитеся?

– Охоче, – розізлився я. – Почну одразу з висновків, якщо не заперечуєте. Я не вмирав. Не ламав шиї, і мені не прострілювали голову. І неважливо, в якому порядку. Я не знаю, як ви це зробили, щоб я опинився в тому місці, де не міг дихати, і де ми познайомилися, але ви пошили мене в дурні!

– Хибний висновок, – Посередник продовжував йти поряд, не дивлячись на мене. – Є багато речей, впливати на які я не можу.

– Але є і такі, на які можете, – кивнув я. – Дякую, що підтвердили.

Він зрозумів, що сказав зайве, і спохмурнів.

– Добре, – продовжив я. – Хай мені таки прострелили голову, але чи не допомогли ви, часом, в цьому тим бугаям? Бо ж на диво влучний постріл вийшов! Для такої великої відстані. І я так вчасно затримався на кілька секунд перш ніж стрибнути через паркан. Інакше, я б встиг. Агов, Посереднику, я встиг би?!