Сашко схвально кивнув. Пацан може бути ввічливим, якщо схоче. Або – якщо його пхнути!

– Дякую, – пані Хана швиденько вмостилися за столом. – Авжеж. Це ж він орендував для вас цю квартиру.

Кирило тільки спантеличено хмикнув.

– Що ж, хлопці, – Хана довгим ковтком допила залишки чаю, – не буду вас затримувати. Поводьтеся добре. Жінок не водіть, по стінах з пістоля не паліть.

– Та й не збиралися! – Кирило поперхнувся чаєм. – З чого такі думки, пані Хана?

– Ой, та знаю я вас, молодь!

Коли домогосподарка полишила квартиру, Кирило нетерпляче повернувся до Сашка.

– Що скажеш, помічнику?

– Про що? – з набитим печивом ротом промугикав той.

– Та годі вже жерти, Вартовий! Ти чув? Вона бачила Посередника!

– То й що? Я теж його бачив. Неприємний тип... Та це і про тебе можна сказати.

– Але ж в моїй попередній справі в цьому часі... Про мене?!

– Круглий авантюрист був безтілесним духом? – Сашко удавано не помітив, що його шпилька досягла мети і трохи збила пиху з Холмогорова. – Ти так до пуття і не розповів, в яку чортівню ти без мене вплутався, пацан.

– Не те щоб зовсім безтілесним, – Кирило почухав потилицю, – але підозрювані та дозвільна публіка його не бачили.

– То може, Хана – не зовсім дозвільна публіка? – резонно помітив Сашко.

Кирило здивовано витріщився на нього:

– Вона – лише наша домогосподарка...

– У домі булочника, – перебив Сашко. – Ну же, детективе, ворухни мізками!

– Вона такий же герой цієї п'єси, як і ми з тобою, – повільно промовив Кирило, мимоволі складаючи долоні біля губ настільки характерним жестом, що тут же наразився на єхидний погляд.

– Легше, легше, Шерлоку! Дивись, як тебе затягує!

– Та пішов ти! – сердито підскочив Кирило.

– Може, вона і не головний герой, як ми з тобою, – Сашко не дав себе відволікти, – але і не масовка. Так?

– Виходить, що так.

– І що з цього випливає?

– Що... – зіниці детектива розширилися, але сказати він нічого не встиг.

– Хло-опці! – протяжно долинуло з першого поверху. – До вас відвідувач.

Це був обіцяний кур'єр з поліцейського відділку, навантажений паперовими теками, що той ішак на перевалі.

Кирило швидко відібрав рятівні папери у бідолашного хлопця і з ногами заліз назад в крісло, явно не бажаючи повертатися до попередньої слизької теми. Сашко тільки головою хитнув. Його друг волів прикидатися феноменально сліпим, не бажав бачити, в яку небезпечну гру втягнув їх Посередник, а хотів бавитися в розслідування дурнуватої справи сторічної давнини. І от що з ним робити?! Бити, сварити, або допомагати?

– Що там? – не витримав він хвилин через десять. – Знайшов щось цікаве?

– Можливо, – Кирило зосереджено і швидко гортав папери. – Схоже, у нас є свідок пограбування у потязі.

– Свідок? Чому ж Лесицький про нього промовчав?

– Може тому, що він ідіот? – Кирило різко підвівся. – Досить теорії! Ходімо, побалакаємо з цим хлопцем.

Перевдягнувшись в одяг початку сторіччя, який дуже доречно знайшовся в їх шафах, і на диво підійшов кожному з хлопців, Кирило і Сашко пішки рушили до центрального вокзалу, який був розташований порівняно недалеко від дохідного дому булочника Септера. Порівняно, звичайно, із відстанями віку двадцять першого. В цьому часі для подолання кількох кварталів поважним панам пристало б винайняти візника.

В шухляді у вітальні Кирило знайшов чималу купу грошей, з якої, не вагаючись, витяг декілька купюр.

– То що там за свідок? – спитав Сашко, коли вони вийшли на Бібіківський бульвар і попрямували до вокзалу. – Що було в тих паперах Лесицького?

– Кочегар того самого потягу, дехто Іван Тимофіїв, як виявляється, бачив підозрілого молодика, який вийшов з вагону під час зупинки тут, в Києві, – Кирило швидко та впевнено крокував вулицею. – Бачив його і начальник потягу.

– Нічого собі! – присвиснув Сашко. – І при цьому поліція його не затримала?

– І при цьому він як крізь землю провалився. Якщо, звичайно, його взагалі хтось шукав, а не так, як це зазвичай роблять незграби з будь-якої поліції, – презирливо фиркнув Кирило.

– Легше, генію, – миттю осадив його Сашко. – З представником поліції ти познайомився лише сьогодні.

– Облиш, – відмахнувся Холмогоров. – Якби місцева поліція справлялася із своєю роботою, нас би тут не було.

«Нас би тут не було, якщо б ти сліпо не довірився тому пройдисвіту, Посереднику, у своїй жадобі до небезпечних пригод», – сердито подумав Сашко.

У приміщенні вокзалу вони попрямували до кімнати адміністрації. Точніше, Кирило попрямував, впевнено розмахуючи візиткою Лесицього, яку той залишив на їх столі.

– Мені треба поговорити з Іваном Тимофіївим, – без передмови почав він, тицяючи візитку сищика черговому по вокзалу. – Де я можу його знайти?

– На другому пероні, пан Лесицький, – відповів черговий, уважно вивчивши візитку. – Його потяг через півгодини відправляється до Москви. Він щось накоїв?

– Ще не знаю, – процідив Кирило і вийшов з кімнати, лишивши чергового в деякому непорозумінні.

– О! Ти вправно вдаєш з себе сищика, використовуючи його візитку, – прокоментував Сашко, поспішаючи слідом. – Книжковий Холмс нервово палить у кутку.

– Він сам так подумав, а я тут ні до чого, – почав виправдовуватися Кирило. – Я лише хотів послатися на того Лесицького, але якщо вже так вийшло...

– То ти і скористався! Авжеж, я все зрозумів.

– Не треба тут зображати мою совість! – обурився Холмогоров. – Ходімо швидше, бо той Тимофіїв поїде.

На другому пероні біля паровозу вони побачили засмаглого хлопця з чорними від вугілля руками.

– Он твій фігурант, – Сашко вказав детективу на хлопця.

– Іване! – окликнув його той. – Почекайте, маю до вас розмову.

– Ви хто? – підозріло спитав хлопець.

– Кирило Холмогоров, приватний детектив, – цього разу Кирило не став видавати себе за Лесицького, бо ж напевне, той вже говорив з хлопцем, та був йому знайомий.

– Якщо ви щодо крадіжки, то мене вже допитували у відділку.

– Це добре, але все ж таки, прошу приділити мені кілька хвилин.

– Гаразд, – трохи повагавшись, відповів Тимофіїв. – Давайте скоріше, бо потяг відправляється через півгодини.

– Добре, – поблажливо погодився Кирило. – Розкажи нам, Іване, чому ти не сказав у відділку, що парубок, якого ти зустрів на пероні три дні тому під час зупинки потяга, і який мав валізу, що була зовсім не схожа на його багаж, був твоїм знайомим?

Тимофіїв закляк з відкритим ротом. Сашко теж витріщився на друга, не розуміючи, звідки той взяв інформацію.

– З чого ви це взяли, пане Холмогоров?

– Неважливо, з чого я це взяв. А важливо те, що коли я поділюся цим спостереженням з Лесицьким, ти потрапиш за грати, як співучасник пограбування. І це буде справедливо.

Тимофіїв похнюпився. Кирило нависав над ним довжелезною Немезидою.

– Власне, я зустрів свого шкільного товариша, Володьку Уласика. Він сказав мені, що їде в Миколаїв, на призов, що він записався до армії. І у нього в руках дійсно була валіза. Це все.

– І тебе зовсім не засмутило, що той Уласик – волоцюга і шибеник, який в житті нічого не робив? І що така валіза навряд чи могла належати йому?

– Я... я не подумав про це, – ще більше похнюпився Тимофіїв.

– О ні! Ти як раз подумав, – з цими словами Кирило рвучко розвернувся і пішов геть.

– Ще поговоримо, – загрозливо кинув кочегару Сашко і поспішив за другом.

– І що то було? – захеканий Сашко наздогнав детектива аж на виході з вокзалу. – Що сталося? Чого ти так наїхав на хлопця?

– Ти не зрозумів? Бо він і є той самий «навідник»!

– А чого ж тоді ти його відпустив?