– Думаєте?

Я вже трохи призвичаївся до манери Посередника з'являтися з нікуди.

– Ви так і будете за мною ходити?

– Я заважаю?

– З ким ви роз– роз– розмовляєте? – пробелькотав Багров.

Він що, не бачить Посередника?

– Вибачте, але мені цікаві ваші висновки, – такого Посередника хоч до рани прикладай! Ні, не хочу.

– Може, будемо спілкуватися пізніше? Ви насправді мені заважаєте!

– Добре!

Він зник також миттєво, як і з'явився.

Я з'ясував назви всіх лабораторій, де побувала «мазда», і розібрався із складом «добрива» – новий синтетичний наркотик, подібний до ЛСД. Отже, час було довести цю інформацію до поліції. Принаймні, Сашко так вважав. А я – ні. Бо в мене був план.

– Ти здурів, Шерлок недороблений... – сказав мій Ватсон, коли я поділився цим планом з ним.

– Чому? – я нервово ходив по кімнаті, несила стримати збудження. – Я зміню формулу, і деякий час наша богадільня буде виготовляти безневинну речовину. Тоді почнуться розборки з клієнтами, а там...

– А там вони з'ясують, хто це такий розумник, і приб'ють тебе, як муху!

– А до кого ти збираєшся звертатися у поліції? Чому ти не думаєш, що ми наскочимо на когось, хто в курсі, і прикриває цей бізнес? Тоді нас гарантовано приб'ють.

Сашко замислився.

– В твоїх словах є певний сенс, – визнав він.

– Звісно. В моїх словах завжди є сенс!

Він фиркнув, я теж посміхнувся, бо зовсім не чекав від себе таких хвалькуватих слів.

– Гаразд, пацан. Я спробую пробити по своїм каналам, через хлопців військових, до кого можна звернутися, щоб нас не зачепило. А ти... Може ти обійдешся без подвигів?

– І хай збувають товар далі? Ну вже ні! Будемо робити, що можемо. Ти – шукати безпечні виходи на поліцію, а я...

– А ти дуже ризикуєш, Кирило!

– Не так, щоб дуже...

Зазвичай, він звертається до мене «пацан», а отже, зараз дійсно стурбований. Тому я не дуже здивувався, коли він вибухнув:

– Ти – легковажний шмаркач!

– Я буду дуже обережний, клянуся! – примирливо відповів я і підхопив куртку, намагаючись прошмигнути до дверей.

Цього разу я підготувався як слід і все продумав наперед. Файли з формулами кожного з восьми інгредієнтів «добрива» знаходилися в «шарі». Це означало, що доступ до них мають не тільки наші працівники, але й хтось зовні. І, судячи з маршруту «мазди», цей «хтось» – інші лабораторії. Тобто, розробка «добрива» – наша, а всі інші – лише на субпідряді. Я мав би пишатися такими досягненнями рідного колективу, але чомусь не пишався.

Оскільки я провозився з вивченням кінцевого продукту досить довго, то зараз мені не стало багато зусиль змінити формули двох компонент. Цього мало бути досить, щоб суміш стала безпечніша за вітаміни. Оригінальні файли я сфотографував на телефон, не наважившись їх копіювати. Сподіваюся, надалі вони стануть у нагоді поліції. Хоча навряд. Не вірю я в інтелектуальний потенціал наших поліцейських.

Отже, починаючи з завтрашнього дня, коли «добриво» перестане вставляти, клієнти отримають сюрприз, а шеф – великий головний біль. А мені, мабуть, час на лікарняний. Жаль пропускати таке шоу, але доведеться. Не можу дозволити, щоб мені голову відкрутили, коли шеф почне власне розслідування, бо обіцяв Сашкові бути обережним.

Я фиркнув. Помірятися з шефом розслідуваннями – ото була б гра! Нас тут – десятеро лаборантів. Піди знайди серед них винного! Я б із задоволенням подивився, як би того винного шукали! Навряд чи нам би встромляли пальці в двері... Але досить мріяти! Я витяг з кишені балончик з перцевим газом. На які тільки жертви не підеш заради дружби! Зібрався з духом, зітхнув і... бризнув собі в очі.

І в такому непристойному вигляді, з червоним носом, весь в сльозах і шмарклях, ввалився в кабінет до шефа. Бідолаха аж підскочив від несподіванки:

– Кирило, що з тобою?!

– Здається, я підчепив вірус! Можна я піду додому?

– Звичайно! Йде вже звідси, поки всіх не заразив!

– Ага... То я піду?

– Йди, і поки не видужаєш, не повертайся! – крикнув він мені в спину.

Ну що ж, тепер справа була за Сашком...

– Ви заплуталися у своїй подвійній дві, Дмитро, – якомога м'якше сказав я. – Але зрозумійте, нам, – це слово я багатозначно виділив, – відомо все.

– Я не-не... не працюю на поліцію, – він сів на розхитаний стілець посередині кімнати.

– Звичайно ж, працюєте, – відмахнувся я від цього відомого мені факту. – Давайте відверто. Після закінчення нашої розмови ви прожогом чкурнете до своїх кураторів, щоб...

– Не вбивайте! – він підхопився на ноги, підтюпцем підбіг до мене впритул і вчепився в руку. Я вирвався з огидою – немов холодна жаба мене торкнулася!

– І не збирався. Тож, ви підете до своїх кураторів, і скажете їм, що я був у вас. Можете дещо перебільшити, хай налякаються сильніше. Скажіть, що нас було двоє, що у нас у багажі є зброя і, можливо, навіть бомба.

– Н-навіщо? – він витер рукавом спітнілого лоба, і мене знов ледь не скрутило від нападу огиди.

Я поки ще і сам не знав, навіщо. Плану в мене не було, от і доводилось натхненно імпровізувати.

– Бо подвійна гра, це така гра, у яку грають вдвох, – напустив ще більше туману я. Здається, це справило враження, але не таке, як я сподівався.

– Пробачте мою зраду! – знов зарепетував Багров. – Я сам! Я сам вб'ю прем'єр-міністра, або навіть самого самодержця!

Ох ти ж матінко божа! Ну кого цей переляканий дурень може вбити? Посередник, ти що, знущаєшся з мене!

Проте, ще з шкільних уроків історії, я пам'ятав, що так само все і сталося: це нещастя має застрелити Столипіна. Не дивно, що мій потойбічний роботодавець хоче з'ясувати, хто, чи що, підштовхнуло парубка на це неподобство!

– Поки що ніякої зради немає. Ви наш таємний агент, зрозуміло? Наш, а не їх. У вас є зброя?

– Так, мені дали, – він розсіяно підійшов до письмового столу, висунув шухляду і дістав браунінг. Я напружився. Не хотілось би з'ясовувати, наскільки я смертний у своєму посмерті. – Але не дали патронів, – вів далі Багров. – Сказали, всьому свій час.

Отже, хтось з поліцейських дав психу зброю! Якою цікавою стає ця історія!

– Завтра мені звеліли бути у Купецькому саді, – продовжив Багров.

Замах планується на завтра? А як же Опера?

– І що там має бути?

– Ви не знаєте? – здивувався він. – Буде велике гуляння. Там буде прем'єр, і цар і всі... – він роздумливо погладив пістолет. – Я давно хотів зробити це.

– Що? – трохи тупанув я.

– Що-небудь... екстравагантне, – він стрімко розвернувся до мене. Тепер це була зовсім інша людина.

«Ого, та їх тут двоє!» – захоплено вигукнув у моїй голові голос Посередника.

– Йдіть собі, Микола Якович, чи як вас там, – іронічно сказав Багров, наставивши на мене браунінг. – Не знаю, чий саме ви агент, але більше тут не з'являйтесь.

– Пістоль не заряджений, – нагадав я, обережно задкуючи до дверей.

– Можете закластися?

В голові цієї людини, схоже, дійсно жили дві протилежні особистості. Одна – заляканий усіма подвійний агент, який втрапив у велику халепу через своє боягузтво, а інша, з якою я розмовляв зараз, рішучий і безжальний терорист, у якого були якісь свої плани.

– Я сам вирішу цю справу, – пістоль досі був направлений мені прямо у груди. – Не плутайтеся під ногами.

– Я не філер, і не ворог вам, – сказав я, продовжуючи відступати. – Я на вашому боці.

– То приходьте завтра у Купецький сад, і побачите, що буде, – він знову якось знітився і спітнів. Рука з браунінгом почала поволі опускатися.

На мить в мене виникло бажання наскочити на нього, та придушити просто на місці, але ж не це було моїм завданням. Хоча, після останньої витівки підозрюваного, я вже почав сумніватися, що у цього вбивства є замовник.