– Звісно ж ні, молодий чоловіче! – вона погрозила йому пальцем. – І на майбутнє: мене звати місіс Хадсон.

– Бачу, що за дурня тут тримають мене, – Сашко налив собі чаю у чашку. – Може поясните мені, місіс Хадсон, як ви тут опинилися? Навіщо – питати не буду.

– Може ми поговоримо про більш нагальні справи? – нетерпляче перебив його Кирило, невимушеним жестом притягаючи до себе налитий чай. – Наприклад, про мій план?

– У вас є план, Кирило? – зраділа домогосподарка. – Сподіваюсь, це щодо справи того симпатяги Хогса, вашого нового знайомого?

– Симпатяги? Ну ви й скажете! – фиркнув Кирило.

– Ви що, не знали, що єдиний симпатяга тут він, місіс Хадсон, – Сашко вказав на Кирила. Він вирішив підтримати гру, в яку, вочевидь, невимушено грали ці двоє, і яку він поки що не розумів, але про всяк випадок вирішив бути насторожі.

– Це очевидно, – серйозно кивнув Холмогоров, і Сашко подумав, що невідомо, хто над ким пожартував. – Отже, план...

– Вибачте, – знову втрутилися літня леді, – а хіба Хогс не повинен це чути?

– Слушно, – кивнув Кирило, – проте, – він нетерпляче глянув на годинник на зап'ястку, – де він? Де його славнозвісна англійська пунктуальність?

– Ти ба, який нечема! – хитнув головою Сашко. – Не те, що інші!

Кирило кинув на нього косий погляд, але коментувати не став.

– То давай вже послухаємо твій план, – запропонував Сашко. – Сподіваюсь, ти помітив, що як тільки з'являється Хогс, ти невимушено переходиш на гарну англійську? Не знав, що в ти ній так добре обізнаний!

Кирило відкрив було рота, але тут від вхідної двері долинуло:

– Хлопці!

Холмогоров підскочив:

– З планом не склалося, – повідомив він другу. – Це ж місіс Хадсон волає? Коли, в біса, вона встигла підскочити до дверей?

– Не озивайся так про літню леді! – суворо дорікнув йому Сашко. – Ходімо краще, та й подивимося, чого вона галасує.

Штовхаючись плечима, вони кинулися до вхідних дверей.

– Що сталося? – першим спитав захеканий Сашко.

– Чорт!!! – Кирило кинувся до гардеробної шафи.

– А ти чого волаєш?! – здивувався Сашко.

– Ви вже все зрозуміли, Кирило? – співчутливо спитала домогосподарка. – Містер Хогс пішов.

– Та от же його шапка... тобто дерстокер, – Сашко вказав на вішалку.

– Дурень! – сердито кинув Кирило. – Шапку він побачив, а плащ? Де його плащ? Він міг піти без дерстокера, але без плащу навряд чи. Ви чули, як він пішов, місіс Хадсон?

– Ні, – знизала плечима та. – Він зробив це вкрай тихо.

– Куди він поперся, як думаєш? – стурбовано спитав Сашко.

– Очевидно, – Кирило почав швидко вдягатися. – Він пішов додому, тобто в пекарню, поки ми тут з тобою чаї ганяли. Ворушися! Може ще встигнемо його перехопити.

– А як же твій план? – Сашко теж почав натягувати пальто, що начебто спеціально було приготовано тут для нього.

– До біса план! Все пішло шкереберть! Цей впертий віслюк...

І Холмогоров вискочив за двері, не закінчивши речення. Сашко, невідомо для чого, вхопив дерстокера і поспішив за ним слідом під співчутливим поглядом пані Хани.

– Чи є сенс так бігти, генію? – Сашко захекався, поки наздогнав Холмогорова на середині вулиці. – Що могло статися за ті пів-одини, що ми пили чай та балакали з пані ... місіс Хадсон?

– Все, що завгодно, – на ходу кинув Кирило. – Ти ще не знаєш, але той волоцюга...

– Той, якому ти віддав всі наші гроші?

– Дві монети! Лише дві монети!

– Ти що, і побалакати з ним встиг?

– Трішки...

– А чому нічого мені не сказав?

– Та ось кажу ж...

– Чому ти зразу не сказав?

– Слухай, невже це важливо? – роздратовано зупинився Холмогоров. – Не сказав, бо ніколи було. Зараз кажу, бо це має сенс. Що знов не так?

– Все – не так, – зітхнув Сашко. – Добре, потім про це. То що сказав тобі той волоцюга?

– Щоб я тримався подалі від будинку на Мерілебон-роуд. Якщо, звичайно, не хочу наразитися на неприємності.

– Ага... А ти його послав до біса... А ні! Ти дав йому грошей! Навіщо?

– Щоб використати його і закинути «дезу» тим, хто його послав. Я натякнув, що не тільки я, але й Хогс не з'явиться в своїй пекарні цього вечора. – Кирило з досадою почухав потилицю.

– Власне, в цьому і полягав мій план. Ми повинні були піти туди вже затемно, коли ці артисти погорілого театру зі своїми «привидами» впевнилися б, що будинок пустий. Тоді ніхто б не заважав їм займатися своїми справами, – замріяно зітхнув Холмогоров. – І тоді – о! Тоді б ми прихопили їх на гарячому і все б з'ясували! Але ти навіть не уявляєш, як тяжко працювати, коли твій напарник – впертий віслюк, який врешті-решт робить все по-своєму! – гнівно закінчив Кирило.

– Авжеж, – лагідно погодився Сашко. – Ти правий, геть не уявляю.

Холмогоров з підозрою подивився на друга, але той був сама невинність, тому детектив тільки зітхнув і знов рушив у попередньому напрямку.

В мовчанні вони дійшли до пекарні. Двері були відчинені.

– Чорт! – процідив крізь зуби Холмогоров і притримав Сашка за руку.

– Треба зайти, – стурбовано сказав той, намагаючись звільнитися від чіпкої хватки детектива. – Якщо з тим нехлюєм щось трапилось...

– З ним точно щось трапилось, з тим бовдуром, – гнівно відповів Кирило. – Не поспішай!

– Чому?

– Щоб наразі з нами це щось – не трапилось.

– Не розумію... – почав Сашко, але Холмогоров вже відсторонив його від дверей, пильно оглядаючи кожну деталь навкруги.

– Вважаю, що тут вже нікого немає, – нарешті сказав він. – Ми можемо увійти.

– Геніально! – вигукнув Сашко. – А п'ять хвилин тому ми увійти не могли?

– Досить з мене одного нездари, який робить, що заманеться і геть не прислуховується до порад професіонала, – процідив Кирило і переступив поріг.

– До кого, даруй, я повинен прислухатися? – очманів Сашко, крокуючи слідом, але Холмогоров вже не слухав.

Він кинувся до стіни, біля якої лежав плащ Хогса, і прийнявся гарячково обмацувати її.

– Тут, зар-раза... Вона повинна бути десь тут! – бурмотів він, наче скажений.

– Що ти шукаєш, поясни? – продовжував дивуватися Сашко. – Де бісов Хогс?

– Він шукає пояснення, – долинуло від вхідних дверей. – А Хеміш Хогс – зник, як я вам і сказав сьогодні вранці.

Хлопці озирнулися. В дверях стояв Посередник.

– А що я вам казав! – миттєво перейшов у наступ Посередник. – Я казав, що Хеміш Хогс зник ввечері, просто із свого будинку, а ви... Ви ж не повірили мені, Олександре?!

– Я?! – неабияк обурився Сашко. – Ти знову надурив нас, покидьку!

– Припини, він правий! – Кирило продовжував обмацувати стіну. – Він дійсно казав, що Хогс зник в той самий вечір, коли ми з'явилися тут.

– Але ж...

– Він не повинен казати все! – гаркнув Кирило. – Він ніколи не каже геть усе! Але ніколи і не бреше!

– Ви як ніколи праві, пане Холмс, – миттю набундючився Посередник. – Я не брешу, але й не зобов'язаний розжовувати всі обставини справи найвидатнішому детективу всіх часів.

– Ах ти ж... – Сашко зробив крок до Посередника, і про його наміри нескладно було здогадатися.

– Облиш його! – звелів Холмогоров. – Ти не про те думаєш.

– Він хоче зіпсувати мені пику, – пожалівся Посередник огидним скрипучим голосом. – І все через вас, пане Холмс.

– Здається, він вже передумав... Ага!

Останній вигук був викликаний тим, що Кирило нарешті щось намацав у стіні.

– Що там? – майже одночасно спитали Посередник І Сашко.

– Те, що й повинно було бути. Двері! – переможно вигукнув Кирило. – Сашко, йди-но сюди! Застосуй свою силу із користю. Ну, хоч раз у житті!

– Нариваєшся, – попередив Сашко, підходячи ближче.

Холмогоров виявив у стіні щілину, в яку Сашко миттєво вставив лезо кишенькового ножа. Підчепив ним цеглу, що хиталася, і перед ними відкрився прохід кудись вглиб стіни.