– Я тобі зараз вріжу! – тихим голосом пообіцяв Сашко.

– Я пожартував, – Кирило, про всяк випадок відсунувся подалі. Здається, ідея впоратися з розслідуванням самотужки була ще гіршою, ніж здавалася на перший погляд. – Я був у лабораторії у Вітася. Привіт тобі, до речі, від нього.

– Дякую! А що по справі?

– Так от, Вітась...

– Зараз точно вріжу!

– Та що з тобою?! – ображено заволав Кирило. – Прийшов злий, заважаєш телевізор дивитися...

– А! То я тобі, виявляється, заважаю?!

– Я цього не казав! – гарикнув Кирило. – Що, в біса, сталося?!

– Що сталося?! – Сашко ледь стримувався, щоб не вхопити зухвальця за комір сорочки, і не струснути як слід, щоб мізки, нарешті, стали на місце. – Через тебе я сьогодні хакнув власну лабораторію!

– Це я хакнув, – Кирило, як завжди, не зумів промовчати. – Ти лише допоміг...

– Стули пельку!!!

– Як скажеш!

– Так от! Я хакнув власну лабораторію, щоб ти мав змогу бодай розпочати те кляте розслідування! І замість того, щоб поділитися інформацією, ти мені тут вола крутиш!

– Що я, вибач, роблю?!

– Я сказав, стули пельку! І негайно кажи, що з'ясував.

Кирило мовчки уткнувся обличчям в долоні і затрусився.

Сашко спантеличено замовк. В те, що він довів цього покидька до сліз, йому вірилося не дуже.

– Е-е... Ти в нормі?

Кирило затрусився ще сильніше, і Сашко всерйоз захвилювався.

– Та що сталося?!

Нарешті, Кирило підняв обличчя. На якому дійсно були сльози... Сльози від сміху. Цей бовдур мав нахабство несамовито реготати. Аж до сліз.

– Ти... Ти, як моя матуся, Вартовий! Стули пельку і розказуй!» А вона казала: «Закрий рота і їж»!

Цього разу тільки диво врятувало цю зухвалу пику від того, щоб бути розбитою. Точніше, вправність хазяїна пики, який перехопив кулак Сашка майже біля самого свого носа.

– Тш-ш... – сказав Кирило, залізними пальцями стискаючи руку приятеля. – Не бий мене, суворий лікарю! І я все розкажу!

– Зараз, – прохрипів Сашко. – Швидко і без зайвих баляндрасів. Зрозумів?!

– Зрозумів, суворий лікарю! Не хвилюйся, Ти не дарма стояв на «стрьомі». Вітась пустив мене в лабораторію, і я з'ясував, чим отруїли Ромчика.

– І чим же? – Сашко повернувся на бильце крісла. Гнів вщухав, як бувало завжди, коли пацан припиняв видригуватися і пояснював, як нормальна людина.

– Не повіриш, талієм.

– Чому – не повірю.

– Бо сучасні отруйники ним не користуються.

– Тобто, користувалися несучасні?

– В яблучко!

Хлопці перезирнулися.

– Ти думаєш про те ж, що й я? – підозріло спитав Кирило.

– Так! Невже знову якась «тінь минулого»? Скільки можна?! – вибухнув Сашко. – Він обіцяв залишити нас у спокої, до тих пір, поки ми самі його не покличимо. Ти ж не кликав?! – підозріло спитав він.

– Це ти знайшов цю справу! – обурився Кирило.

– Я нічого такого навіть не думав! – завірив друга Сашко. – От тільки зараз про того круглого паршивця з котячою пикою згадав. А так – ні-ні!

– А ще я зустрів в університеті професора Моріарті, – невпопад додав Кирило.

– А це ще хто?

– Мій професор з історії з другого курсу. Уяви, він мене пам'ятає!

– Не дивно...

– Що ти маєш на увазі?

– Не переймайся!

– Він якось дуже агресивно на мене відреагував!

Сашко іронічно хмикнув:

– Це ж нормальна реакція будь-якої людини на тебе.

– Ти думаєш? – щиро здивувався Кирило. – Але чому?!

– Подумай сам! Прояви нарешті дедукцію!

– Я ще дещо встиг зробити, – Кирило знову потягся за пультом від телевізора, але Сашко швидко прибрав його подалі.

– Що ще ти утнув?

– А чого зразу утнув?! – обурився Холмогоров, роблячи другу спробу дістатися до пульту.

– Бо я тебе не перший день знаю.

– Ти заважаєш мені думати.

– Ти дивишся кіно двадцятирічної давнини!

– Кожен думає по-своєму.

Сашко мовчки закинув пульт в дальній кут дивану. Кирило зітхнув.

– Тобі це не сподобається.

– Та-ак!

– Я був у Ромчика, приніс йому дещо...

– Та не тягни ж ти кота за...

– Т-шш. Я зрозумів! – виставив перед собою долоні Кирило. – Від талія є єдина дієва протиотрута – так звана берлінська лазур. Я вмовив Вітася відсипати мені трішки – знаєш, в університетських лабораторіях є будь що! І відніс Ромчику. Але ваш персонал про це не знає, от! – на одному диханні випалив Холмогоров.

– Чому ти не сказав мені?! – обурився Сашко. – Стій! То ти знову був у шпиталі й нічого мені не сказав?!

Кирило підскочив з місця і забігав по кімнаті.

– Слухай, я зробив тобі послугу. Ти, як лікар, не можеш дати хворому антидот тільки тому, що його приніс я! Ти повинен спочатку провести власні дослідження, а ваша лабораторія їх вже проводила і нічого не знайшла... Але на офіційний шлях немає часу! Ромчик може померти, як помер попередній володар «бісової тачки», до речі, теж молодий хлопець. А! До речі, тачку я теж пригнав! – Кирило нарешті зупинився. – На щастя, поліцейські зробили їй тільки поверхневий огляд і не забрали на штрафний майданчик.

– Він зробив мені послугу! Лише подивіться на нього! – Сашко здійняв руки вгору. – Ти... Ти пхаєш у мого пацієнта якусь гидоту і називаєш це послугою?!

– Я ж кажу, щоб призначити йому лікування офіційним шляхом, немає часу! Потрібно було діяти швидко, і я просто дав Ромчику антидот. – Кирило нетерпляче мотнув головою. – Ходімо машину дивитися! Вона дійсно зроблена, як в отому фільмі. Ти очманієш, як схожа!

– Дякую, я вже очманів!

Машина стояла за будинком. Білий «Peugeot 406» з антикрилом, низькопрофільними колесами і заниженим бампером. На цьому, в принципі, вся схожість з машиною Даніеля й закінчувалася.

Сашко обійшов машину навкруги і озвучив висновок:

– Колгосп!

– Ти думаєш? – Кирило був дещо спантеличений.

– Одразу видно, що ти не автомобіліст.

Холмогоров набурмосився:

– Їде вона гарно, зовнішньо схожа. Чого тобі ще?

– Добре, що хоч їде!

– Чому ти сьогодні цілий день зі мною сперечаєшся?! – розсердився Кирило.

– Бо комусь треба тобі опонувати.

Холмогоров картинно вигнув брови:

– Навіщо? Я сам чудово впораюсь з... з усім!

– Не впораєшся, – заперечив Сашко. – Крім того, хіба ти не думаєш краще, коли розповідаєш про хід розслідування?

– Я думаю краще, коли дивлюсь телевізор, – роздратовано кинув Кирило. – І я тобі про це вже говорив. Тільки сьогодні – два рази!

– Дурня! – фиркнув Сашко. – Я знаю, як повинні розвиватися події в справжньому детективі!

Кирило хмикнув, хоча, здавалося б, дехто у круглому капелюху повинен був відбити у друзів бажання жартувати на тему «справжніх детективів».

– Покатаємось? – запропонував Кирило.

– Здурів? В машині отрута!

– Немає там вже ніякої отрути! Я всю її обшукав.

– А як же...

– Ромчик, схоже, надихався там парами талію, – Кирило вже був всередині і заводив машину, – Як і попередній бідолаха. Але зараз все чисто. Сідай, не бійся!

– Та не боюся я! – буркнув Сашко, сідаючі на переднє сидіння.

Кирило рушив з місця. Машина йшла напрочуд тихо й плавно, фари в м'яких червневих сутінках світили особливо яскраво. Мабуть, не в такий же й «колгоспний» спосіб вона була відтюнінгована.

– Таке враження, – продовжив Кирило, – що ми маємо справу з маніяком, який ненавидить персонально цю машину і полює на кожного наступного володаря.

– Що ти задумав? – миттєво насторожився Сашко.

Кирило мовчки хмикнув, уважно стежачи за дорогою.

– Агов, пацан! Я тебе питаю! Ти що вирішив стати третьою жертвою того маніяка? Вишуканий метод самогубства, нічого не скажеш!

– А що пропонуєш ти?

– Хочеш ловити «на живця»? Одного разу ти вже спробував. Пам'ятаєш, чим це закінчилося?

– От зараз ти просто конче нагадуєш мою матусю!