Ромчик знову підскочив на ліжку і смикнув плечима. Як для отруєного він був занадто живчиком.

– Слухай, Шерлок, це все очевидно! Я думав, ти зараз розкажеш, хто, чим і навіщо мене отруїв!

Кирило ледь не вдавився власною промовою. Здається, він був не таким вже й блискучим, яким сам собі вдавався.

– Мені потрібний доступ до машини. Сподіваюсь, її не забрали?

– Ключі в кишені штанів, штани на стільці! Слухай, вони ж мене підозрюють, блін! Якби я зараз тут не валявся, сидіти б мені в кутузці! – Ромчик скривився.

Кирило тим часом дістався до ключів.

– Це дійсно «Peugeot 406»? Чи просто такий лейбл на ключах?

Ромчик хмикнув:

– Це таксі! Ти того... Не дуже дивуйся, коли побачиш тачку. Попередній власник був трохи повернутий на фільмі.

– На якому?

– «Таксі» ж! Ти що, не бачив?!

– Але Кирило вже йшов до дверей. Останнє питання він залишив без відповіді. Також, Холмогоров не став повідомляти Ромчику, що разом з ключами він поцупив і тех.паспорт з кишені його штанів. Отже, «бісова тачка» була повністю в його розпорядженні.

– Де аналізи хлопця?!

– Що?! – Сашко здригнувся, як і завжди, коли Холмогорову вдавалося заскочити його зненацька. А таке, відверто кажучи, бувало часто.

От і зараз цей «Шерлок недороблений», як подумки обізвав його Сашко, з'явився, начебто нізвідки.

– Я спитав, де аналізи Ромчика, – терпляче повторив Кирило, зверху вниз дивлячись на друга. – Ти казав, що ви зробили всі необхідні аналізи.

– Ти берешся до справи? – не повірив своїм вухам Сашко. – От так, зразу?

– Берусь, – підтвердив Кирило. – Щось тут нечисто... – він швидко виставив долонь, немов намагався закрити Сашкові рота. – І не кажи «а я казав!»

– А я казав! – із задоволенням промовив Сашко.

– Дідько... – засичав Кирило крізь зуби. – То що, ти даси мені потрібні зразки?

– Дам, – кивнув Сашко, – Я дам тобі виписку з результатами.

– А біоматеріал?

– Ти подурів? Де я тобі його візьму? Він у лабораторії!

– То дістань!

– Ти геть з глузду з'їхав?!

– Ясно, – Кирило розвернувся на п'ятах і понісся по коридору, незважаючи на зацікавлені мармизи пацієнтів, що почали висовуватися з інших палат.

– Ти куди, псих?! – заволав Сашко, кидаючись слідом.

Він наздогнав Кирила лише біля дверей лабораторії. Як не дивно, той був занадто гарно обізнаний із схемою приміщень шпиталю.

– Ти бачиш, що тут зачинено?! – гарикнув захеканий Сашко.

– Ага, – безтурботно відповів Кирило, дістаючи щось з кишені і швидко озираючись навкруги.

На їх щастя, іншого персоналу біля лабораторії не було.

– З яких пір ти носиш відмички з собою?!

– З деяких.

– Ти!...

– Т-ш... Замовкни!

І Кирило, прочинивши двері, спритно прослизнув всередину. Сашко лишився тупцювати в коридорі, нервово озираючись.

«Оце так допоміг я другу вийти з депресії! Оце так підкину загадку...»

Додумати і подумки досваритися він не встиг. Холмогоров блискавичною тінню вислизнув назовні, спритно ховаючи у внутрішню кишеню щільно закупорену пробірку.

– І що це ти поцупив?

– Кров.

– Ромчика?

– Авжеж! У вас всі пробірки підписані.

– А баночку із сечею теж прихопив? – спробував пожартувати Сашко, але Кирило лише глянув на нього з таким співчуттям, ніби то Сашко, а не він, зараз утнув чергову безглузду витівку.

«Безглузду?! Нахабну, цинічну, але зовсім не безглузду», – заперечив внутрішній голос.

– Пішли вже, – лагідно сказав Кирило. – Годі «на стрьомі» стояти. Я тут вже закінчив.

– Бовдур! – сердито вилаявся Сашко, проте знову побіг за другом. Кирило мовчав, швидко крокуючи до виходу, і Вартовий, клянучи все на світі, був вимушений спитати:

– Що будеш робити далі?

-Хм... – Кирило зупинився в холі біля того самого автомату з кавою. – Перевірю, що ще було у Ромчика в крові, крім алкоголю і нікотину.

– Але ж наші лаборанти...

– Йолопи, – спокійно закінчив Кирило. – А я – хімік, друже.

– Що так і не закінчив навчання, – не зміг стриматися Сашко.

Кирило зиркнув на нього сердитим поглядом.

– Так. Думаю, прийшов час завітати до університету.

– Що?!

– Не тупи, Вартовий! Мені потрібна лабораторія.

Він ніколи не забуде того дня. Бо неможливо забути диво, яке сталося на твоїх очах. Він волів би забути наслідки такого дива, але то було за межами його можливостей.

Він повертався з роботи, звичним маршрутом, через алею художників йшов до Андріївського Узвозу, щоб спуститися до Подолу, де він мешкав майже все своє життя.

Звук пострілу та тіло, що котилося схилом річардової гори, змусили його завмерти на місці, розкривши рота від подиву та страху.

«Труп, – майнуло в голові. – Як є – труп!»

Він не знався на трупах, але цей страшний політ... Ця лялька, що неприродно вигиналася і билася об землю... Живі так не падають. Живі так не перекидаються в повітрі. Це абсолютно точно був труп.

«Це – вбивство, – підказав внутрішній голос, – а ти його свідок. Тікай, йолоп!»

Але він закляк на місці, дивлячись, як моторошний політ сповільнюється, і ось вже тіло, розкинувши руки, заклякло в пожухлому минулорічному листі, дивлячись в небо сліпими очима.

Він задер голову, намагаючись роздивитися, що там відбувається на оглядовому майданчику біля замку Річарда. Через невеличкий паркан похмуро зазирали двоє кремезних хлопців, з якими йому одразу ж розхотілося зустрічатися поглядом.

Він знову опустив очі на тіло і здригнувся. Він вже десь бачив цього хлопця. Студент? Син далеких знайомих? Звичайно ж, студент! Нахаба з хімічного факультету, що вчився у нього роки зо два тому. Фактурний хлопець – високий на зріст, темні кучері, блакитні очі... Йому все життя трішки подобалися хлопці, і все життя він не бажав того визнавати. Може тому так ніколи й не оженився. Але цього хлопчину він запам'ятав не через його зовнішність, а за його нестерпний характер.

І ось нахаба зламаною лялькою лежить долілиць на схилі гори, безсило розкинувши руки. Догрався, паршивець! Він і сам не зрозумів, звідки на нього нахлинула така зловтіха. Цей хлопець не зробив йому нічого поганого. Так, він пам'ятав його, як зухвальця, що плювати хотів на його регалії професора, але ж, відверто кажучи, цього замало, щоб радіти його смерті.

Невідомо звідки насунувся щільний сірий туман, що миттєво накрив все навкруги – і гору і вулицю, і Поділ. А коли туман розвіявся, так само швидко, як і зібрався, ніякого тіла на схилі вже не було. Воно зникло, нібито все, що він тільки що бачив, йому примарилося.

Він зняв окуляри і ретельно протер їх, ніби не вірячи своїм очам. А потім переліз через огорожу і почав обережно спускатися схилом. Він був впертим, і не любив, коли його дурили.

А тут його точно дурили, і він волів знати, хто саме і чому.

– Не раджу, – долинуло до нього з чагарників.

Він ледь не підстрибнув від несподіванки. Закрутив головою, намагаючись визначити джерело звуку, і побачив його – круглого нахабу.

Нахаба стояв майже поряд, вигулькнув немовби з нікуди, неспішно протирав круглі окуляри спритними пухкими рученятами та старанно робив вигляд, що він стояв тут завжди. Ну, принаймні, останні хвилин десять.

– Я повинен надати першу допомогу, – сказав він і тут же подумки вилаяв себе. Звичка виправдовуватися була його другою натурою.

– Не повинні, – заперечив круглий і без перерви перейшов безпосередньо до хамства: – Йшли би ви звідси, люб'язний! І чим скоріше, тим швидше! Тільки цього мені не вистачало, – пробурмотів він собі під ніс.