– Та не свистіть же ви! – ще більш роздратувався Кирило. – Що було у валізі?

– Це важливо?

– Ви знущаєтесь, Лесицький?

– Мене звільнять через цього чиновника, – похмуро сказав Василь, – навіть, якщо у валізі була тільки пара кальсонів.

– Але ж там було дещо інше? – Сашко схилився до нього, допитливо заглядаючи у вічі. – І через це ви так переймаєтесь, що... – він осікся, ледь стримавши: «продали душу Посереднику».

Бо чи потрібна Посередникові душа рядового сищика, то ще невідомо, а от що Лесицький вскочив у велику халепу, то вже очевидно.

– Я переймаюся, бо ця банда тероризує місто вже не перший місяць, – запально вигукнув Лесицький. – Бо ми закриваємо справи одну за одною. А газети цинічно шуткують, що поліції залишилося пильнувати лише вокзали, бо в місцевих красти вже нічого!

– Як в воду дивилися, – реготнув Сашко, за що отримав докірливого погляда від сищика. – Вибачте... І ніяких слідів злодіїв?

– В тому й проблема, що ніяких! Ми створили окреме відділення для розшуку цієї банди, але...

– Це очікувано не дало результату, – закінчив за нього Кирило. – Бо не відділення потрібно створювати, а мізками ворушити! Досить жалітися, Лесицький. Що було у валізі того чиновника?

Той зітхнув і після секундної паузи наважився нарешті на відповідь:

– Орден Святого Станіслава.

Лесицький пішов, пообіцявши надіслати кур'єра з усіма матеріалами справи. Точніше, справ.

Кирило, повністю поринувши в образ великого детектива, вимагав матеріали не тільки ганебно пограбованого Кулаковського, але й всі попередні, що могли пролити світло на подвиги банди мазуриків.

– То візника доведеться винаймати, – заволав Лесицький.

– На трамваї доїде, – невблаганно відрізав Холмогоров. – Не розвалиться.

Сашко обурено закашлявся, але не справив цим належного враження на пихатого розумника.

– Як думаєш, – нетерпляче спитав Кирило, тільки но за Лесицьким зачинилися двері, – нам це по зубах?

– По зубах нарешті отримаєш ти, пацан! – Сашко розгнівано насунувся на Холмогорова.

Шалений темп подій досі не давав йому змоги як слід нагримати на Кирила, але це не означало, що всі безсоромні витівки зійдуть тому з рук. Так вважав Вартовий, і, звісно, був правий.

– Та припини... – про всяк випадок Кирило відступив від розлюченого друга. – Хочеш пояснень? То я надам, без проблем...

– Без проблем?! – аж підскочив Сашко. – Ах ти ж Шерлок недороблений! Пропадаєш на рік! З'являєшся, як привид, на кладовищі в компанії зарозумілого хвалька! Всі вважали тебе мертвим, щоб ти знав! І я, між іншим, вважав!

– Послухай, я тут ні до чого...

– А хто – до чого? Посередник?

– Так.

– А хто мені брехав?! Хто фактично усунув мене від нашої справи, хто відіслав до поліції з надуманого приводу, а сам... Сам побіг на зустріч власній загибелі!

– Ну... – Кирило трохи винувато відвів погляд, задкуючи до крісла, – все це було в інтересах розслідування! До речі, чим воно закінчилися?

– Добре воно закінчилася, – Сашко все ще стискав кулаки, а отже – був небезпечний. – Ти все розрахував вірно.

– От бачиш...

– Я бачу лише те, що ти – справжнісінький гімнюк. Чи як кажуть в цьому часі – шлємазл.

– Де ти набрався таких слів, докторе? – здивувався Кирило. – І я не «гімнюка» зараз маю на увазі!

– Я зрозумів, не викручуйся, і не переводь тему! Я хотів поговорити з тобою про всю цю чортівню, яку ти, як бачу, вважаєш цілком нормальною! – Кирило мовчки знизав плечима. – Хоч рік зараз який?! – Сашко вхопив зі столу газету. На першій сторінці великими буквами красувалося «31 березня 1908 року». – Ого! Далеко ж нас запроторило! Ладно... Вибачень, як і завжди, від тебе ж не дочекаєшся!

– Вибач... – видушив з себе Холмогоров. Перепросити було нескладно, проте Вартовий бачив його наскрізь – винним він не почувався. – А щодо чортівні... – Кирило розсіяно почухав потилицю. – Чесно кажучи, ти не настільки здивований і обурений, як вдаєш.

– Ти не просто гімнюк, ти – ризиковий гімнюк! – сердито, але разом з цим і захоплено, промовив Сашко. – І з чого, дозволь спитати, такі висновки?

– Бо ти не був розгублений там, на кладовищі. Сердитий – так. Але не спантеличений. З цього я роблю висновок...

– Закрийся! Висновки, ти бач, він зробив... Якщо хочеш знати, я не одної хвилини не вірив, що ти помер, розумнику! Відчував, що ти викрутишся. Але щоб у такий спосіб?! – Сашко схопився за голову. – Знаєш, це занадто навіть для тебе!

– Ти вже передумав мене бити? – невинно спитався Холмогоров.

– Ще одне слово – і я передумаю знову!

– Мовчу...

Здається, мир між приятелями було поновлено, і Сашко вже набагато спокійніше поцікавився:

– То що думаєш про нагальну справу?

Кирило здивовано скинув брови:

– Ти хочеш почути якийсь аналіз до того, як ми подивимось всі матеріали?

– Ну а що робити? Сходити прогулятися? Так ти ж знову знайдеш ще якусь халепу!

– Припини нарешті! – застогнав Кирило, але Сашко був невблаганний. – Я тут, і я живий!

– От і добре. Тому – сиди тут, думай і доповідай мені про результати роздумів. Тоді є невеличкий шанс, що тижнів зо два ми може й потрапимо до дому. Звісно, якщо твій приятель Посередник знову не запроторить нас к чорту на роги розслідувати чергову невідкладну справу.

– Він може, – погодився Кирило. – І він – не мій приятель. Скоріше, роботодавець.

– Гарну роботу ти собі знайшов, поки мене поряд не було!

– Не бурчи, – майже лагідно попросив Кирило, – Ми маємо справу з організованою бандою і це точно не поодинокі виступи окремих мазуриків. Справа на вокзалі не була імпровізацією, отже, вони мали «навідників» серед досить високих чинів поліції.

– Чому так думаєш?

– Кулаковський – тайний радник міністра внутрішніх справ. Про його переміщення знали не так вже й багато людей.

– Можливо, він просто прошляпив свою валізу, коли покинув купе!

– Варіант випадковості також не можна виключати, – погодився Кирило. – Але я б поставив на навідників.

– І той і той варіант мені не подобається, – Сашко роздумливо пройшовся по вітальні.

– Так! А саме погане знаєш що? Вони не зупиняться на вуличних пограбуваннях, – Кирило теж підвівся з крісла і підійшов до вікна. – Якщо ми їх не спіймаємо, вони перейдуть до грабунку банків, магазинів і помешкань городян.

– І до таких милих твоєму серцю вбивств!

– Ти все ще сердитий на мене, – сумно констатував Кирило.

– Ще б пак, сердитий!

Відповісти Холмогоров не встиг.

– Панове! – пролунало з першого поверху. – Хлопці! Я піднімаюся до вас!

– Хто це? – Сашко здивовано глянув на Кирила. Той посміхнувся:

– А от схоже, і наша домогосподарка! Ну, пам'ятаєш, та, до якої ти збирався залицятися?

На порозі виникла невисокої статури міцна жіночка середнього віку. В руках у неї була таця, на якій стояв чайник, чашки, тарілочка з печивом та розочки з м'ятним варенням.

– А от і я, хлопці! Чи може звати вас – панове?

– Та звіть, як хочете, – посміхнувся Кирило, втягуючи носом смачний аромат свіжої здоби. – Якщо ви кожного ранку будете приносити нам такий сніданок, ми згодні будь на що!

– Ой-ой, – пробурмотів Сашко собі під носа. – І хто ще тут залицяється?

– Я не ваша домогосподарка, хлопці! – строго відрізала жіночка. – Тобто, я звичайно домогосподарка, але не ваша! Звіть мене пані Хана.

– Приємно, – Сашко чемно підвівся з крісла, непомітно пхнувши ногою свого менш тямущого друга. – Я – Олександр, а це – Кирило. Ми будемо мешкати тут деякий час.

– Так, я знаю. Пан, з дивним прізвищем – Посередник, мене попередив.

– Ви бачили Посередника? – здивувався Кирило, забираючи у Хани тацю і посуваючи стілець до столу. – Сідайте, будь ласка.