До хлопців підійшов лейтенант поліції, високий і досить молодий хлопець.

– Це і є твій Шерлок, Сашко?

– Оцей бовдур? – Сашко недбало кивнув на Холмогорова. Той мовчки закотив очі. – Ну... так! Малий не без здібностей! Дещо він все ж таки вміє! – змінив гнів на милість Сашко. – Кирило, це Мартін, мій армійський приятель. Нині – лейтенант поліції. До речі, Мартін, він тільки що спіймав вам маніяка!

– Майже спіймав, – тихо додав Кирило, кинувши косий погляд на труп професора, що як раз накривали щільною тканиною.

– Неважливо! – Сашко відмахнувся від цього несуттєвого з його точки зору факту. – Мартін, ми домовлялися! Хлопчина заслужив на ліцензію приватного детектива.

– Хлопчина заслужив на гарного прочухана за свою самодіяльність! – заперечив Мартін.

– З цим я сам впораюся! То як щодо ліцензії?

– Що поробиш, домовленість є домовленість! – Мартін знизав плечима. – Ми дійсно твої боржники, Кирило. За цим отруйником бігаємо вже кілька місяців! То ж, чим можемо, допоможемо. А зараз, сідай в машину. Е-е! Куди?! В нашу машину, а не в «бісову тачку»! Чи може, все ж таки краще в лікарню?

– Ні! – Кирило рішуче струснув кучерями. – Краще вже у відділок!

Лагідні промені осіннього сонця, що нещодавно піднялося над небокраєм, ласкаво підсвічували багряне і жовте листя великих дерев у тихому і затишному дворі. Одному з багатьох у цьому сонному місті. Але зовсім не лагідно і не затишно було у квартирі, яку орендували приватний детектив та його вірний друг і за сумісництвом помічник, на п'ятому поверсі звичайної багатоповерхівки.

– Ну що там на нашій сторінці у «фейсбуці»? – Кирило нервово розгулював по кімнаті.

Сашко зітхнув.

– Нічого.

– А у «твітері»?

– Теж саме.

– Дідько! – процідив Холмогоров, накручуючи круги по вітальні, і раптом різко зупинився: – Будь людиною, Вартовий, дай одну.

Сашко зітхнув вдруге і коротко відповів:

– Ні.

– Будь ласка, – голос Кирила зрадницькі затремтів, – Дай. Мені. Одну.

– Ні, я сказав, – підвищив голос Сашко. – Ти протримався вже тиждень, потерпи ще трохи, і твоя тяга до паління...

– О чорт!!! – Кирило одним стрибком підскочив до столу і почав нервово перевертати шухляди одну за одною. – Навіщо я погодився на твою дурну ідею?! Де ти заховав мою заначку, клятий ти лікар!

– Хм... – Сашко намагався зберегти спокій. – По-перше, я військовий лікар. По-друге, ми домовилися. По-третє, ми побилися об заклад, і ти програв. Забув?

– Я не програв, – Кирило трохи втратив запал. – Я лише...

– Ти лише вирішив, що клієнтка зраджує чоловіка, але насправді все було навпаки – це чоловік завів собі коханку, – Сашко знизав плечима. – І ще ти сказав, що зрозумів це по новому нашийнику його лабрадора. І більш нічого не пояснив.

– Це дуже просто... – почав Кирило, але цього разу відволікти його таким простим фінтом Сашку не вдалося. – Я потім тобі все поясню! Факт той, що вона теж пішла «наліво»!

– Але ж після того, як ти викрив зраду її чоловіка!

– Той що?! Технічно – у нас з тобою вийшла нічия. Отже, дай мені цигарку і негайно!

– Йди і купи, – роздратовано кинув Сашко, – але більше зі мною у парі не грайся, пацан! Або хоч не програвай так жалюгідно!

Кирило вхопив зі столу першу-ліпшу книгу, що трапилася під рукою, і щосили жбурнув її в стіну.

– Припини трощити казенне приміщення, бовдур! – крижаним тоном наказав Сашко.

Кирило впав на диван і втупився в стелю.

– Нудно, – повідомив він через деякий час. – Дуже нудно!

– Та якого лиха тобі ще треба?! – нарешті зірвався Сашко. – Хотів ліцензію – маєш ліцензію приватного детектива! Хотів цікаві справи, до тебе йдуть з усього міста...

– Хто йде? Ну хто, покажи мені!

– Та ти ж все вирішуєш за лічені дні! Ну збав трохи обороти, працюй повільніше...

– Повільніше?! – губи Кирила затремтіли від обурення. – Оцю маячню про подружні зради, яку ти чомусь називаєш цікавими справами, я повинен мусолити ще довше?

– Знаєш що, йди до біса! – образився Сашко, який приклав немало зусиль, щоб розкрутити цього невдячного типа в соц.мережах. – Отруйники закінчилися!

– Може в своєму шпиталі ще пошукаєш? – з надією спитав Холмогоров.

– Ідіот! – гаркнув Сашко. – Людські життя – то тобі не жарти! – і пішов на кухню, щоб випити води і трішки охолонути.

– Від ідіота чую! – крикнув Кирило йому в спину.

– Це якесь божевілля, – Сашко нервово ковтав водичку. – Він кого хочеш до сказу доведе! Нудно йому, ти бачиш, звичайні справи розслідувати! Подавай йому вбивства, отруєння, зникнення, Посередника... А біс з ним! Хай би й Посередника! От хай являється і розважає пацана своїми загадками, бо я так більше жити не можу!!!

В цю ж мить в коридорі пролунав виклик домофону.

Здивований Сашко поспішив до дверей, де вже пританцьовував заінтригований Кирило. Він встиг вдягнути піджак і випрасувані штани замість домашнього одягу і тепер виглядав більш-менш пристойно, якщо не рахувати скуйовдженого волосся і абсолютно дикого погляду.

– Хто це? – підозріло спитав Сашко. – Ти когось чекаєш?

– Ні. Але ж... Один короткий дзвінок.

– Клієнт! – хором заволали хлопці і наввипередки кинулися відчиняти двері.

Ліфт тим часом вже піднявся на їх п'ятий поверх, і у двері квартири, лише вони прочинилися, ввалився захеканий Посередник власною персоною.

– Привіт, хлопці, – видохнув він. – Шерлоку, Сашко... Тобто Кирило, Ватсоне... Допоможіть!

І гепнувся долілиць прямо на порозі.

– Ага! – зловісно протягнув Кирило. – Здається, у цього хитруна великі проблеми!

– Він так і буде тут валятися? – Сашко дивився на Посередника так, ніби розмірковував, чи не викотити того у загальний коридор за двері квартири, поки він не прийшов до себе.

– Навіть і не думай, – перервав його роздуми Кирило. – Зараз він – наш клієнт.

– А чого він знову приперся?! – почав виправдовуватися Сашко. – Він же обіцяв залишити нас у спокої!

– А хіба ж ви не покликали мене самі декілька хвилин тому, Олександре? – ображено відгукнувся з підлоги той мерзенним і скрипучим голосом.

Кирило здивовано присвиснув:

– Навіть так?! Ну, ви побалакайте тут поки без мене, а я той... мабуть каву піду зроблю.

– Ти ж ніколи не робиш каву, пацан! – з відчаєм гукнув Сашко йому в спину.

– Тепер – роблю! – долинуло до нього з кухні.

Сашко присів навшпиньки поряд з Посередником.

– То чого ж ви дійсно приперлися, іроде? – лагідно спитав він. – У нас все добре. Без вас.

– А чого ж ви мене тоді покликали, лікарю? – не менш лагідно відгукнувся Посередник, сідаючи посеред коридору, – коли у вас все добре? Чи може – все добре було тільки у вас, Олександре?

– Ви що, нас весь час підслуховували? Не могли заявитися самі? Потрібно було, щоб хтось з нас покликав? Так я не кликав, я сварився!

– Може, ви все ж запросите мене до кімнати? – обірвав його Посередник. – Мені, відверто кажучи, не дуже зручно сидіти на підлозі.

– Добре, проходьте, – позіхнув Сашко, підводячись.

Вони пройшли до вітальні і вмостилися за столом. Посередник обвів іронічним поглядом розгардіяш, що вчинив тут Кирило у пошуках своєї тютюнової заначки. До нього швидко поверталася впевненість, нібито і не він волав про допомогу кілька хвилин тому.

– То що у вас сталося, шановний? – у кімнату увійшов Кирило, тримаючи в одній руці кавник з завареним напоєм, а в іншій – три великі чашки. Детектив аж світився, передчуваючи нові пригоди. А от Сашко – ні!