Через декілька хвилин Сашко все ж таки вирішив вибиратися з тунелю нагору, бо дійсно почувався неабияким ідіотом. Але, пройшовши метрів зо триста вслід Кирилу й Хогсу, з подивом зрозумів, що заблукав, хоча блукати тут було начебто ніде. Ще годину тому тут була діра в підлозі льоха пекарні Хогса, і через неї линуло слабке світло, але зараз у тунелі панували темрява і тиша.

– Ну зажди! – пробурмотів Сашко і ввімкнув ліхтарик. – Ти мені і за це відповіси, шмаркач-детектив, я тобі...

Що очікувало шмаркача-детектива при неминучій зустрічі з розлюченим доктором, ніхто так і не почув, бо Сашко помітив слабкий промінь світла зовсім в іншому боці. Схопившись за револьвер у кишені, він обережно рушив туди.

Через декілька хвилин він вийшов на перон недобудованої станції. На диво, вона була майже закінчена. Не вистачало, мабуть, лише якихось деталей зовнішнього оздоблення, та Сашко не дуже знався на будівництві метрополітену. Тому він просто сів на лавку і почав чогось чекати... Сам не відаючи, чого.

– Вітаю! – почув він із-за лівого плеча. Неспішно повернув голову і недбало кивнув.

– І знову не сказав би, що радий вас бачити, Посереднику.

– А дарма! – усміхнений Посередник вийшов з пітьми тунелю і всівся поряд з ним. – Бо я прийшов виконати свою обіцянку.

– Переправити мене до двадцять першого сторіччя? Чесно кажучи, я ще не...

– О, ні! Мене здається, ви вже все вирішили, Олександре Вартовий! Ба більше – я в цьому впевнений, інакше б не потурбував вас.

– Впевнені? – Сашко піднявся, міцно стискаючи у кишені револьвер. – От що я вам скажу, чорт ви язикатий: свою локшину вішайте на вуха пацану. А мені – не треба!

Посередник тільки посміхнувся. В тунелі раптом почувся гуркіт, Сашко відчув щільний потік повітря, який буває в метро, коли до станції наближається поїзд. І вірно – до станції справді підійшов поїзд. Двері автоматично розчинилися. У вагоні не було ані душі.

– Прошу! – широким жестом запросив Посередник.

– У мене є вибір? – повагавшись, спитав Сашко.

– Думаю, що ні.

Сашко увійшов у вагон. Посередник прослідував за ним. Двері повільно зачинилися і поїзд рушив від станції. Сашко подивився у вікно. Замість очікуваної пітьми тунелю, там був сірий туман десь і колись.

– Не знав, що ви і техніку використовуєте для своїх фокусів, – сказав Сашко. – Маю на увазі – сучасні засоби пересування.

– О! – сказав Посередник. – Історія цього поїзда дивовижна! Він поїхав від станції Південний Кінсігтон у тисяча дев'ятсот вісімдесят другому році і прямував в депо. Більше його ніхто ніколи не бачив.

– Поїзд-привид? – здійняв брови Сашко. – Ви знаєте, що я не вірю в потойбічних... істот?

– Так, знаю, – посміхнувся Посередник. – Але це не заважає вам користуватися послугами одного з них.

– Слушно, – вимушений був визнати Сашко.

– А ще кажуть, що цей поїзд просто розібрали на металолом, а хитрий машиніст на виручені гроші поїхав жити на Багами.

Сашко розсміявся:

– Така історія мені здається більш вірогідною!

Вони помовчали, розглядаючи одноманітний пейзаж за вікнами.

– Отже, – нарешті порушив тишу Сашко. – Про що ви хотіли поговорити зі мною?

– Я хотів трохи супроводити вас.

– Навіщо? Щоб впевнитися, що я не повернуся?

– Це ваше рішення, Олександре, – стенув плечима Посередник. – Я лише його виконую.

– Облиште! – Сашко невесело посміхнувся. – Вам конче потрібен детектив, чи не так ви йому сказали тоді, на кладовищі, коли зваблювали всіма загадками світу?

– Звідки ви...

– Він розповів мені. А що ви думали? Я його найкращий друг.

– Тому ви кидаєте його, – різко відповів Посередник. – Якщо він переказував вам зміст тієї нашої розмови, то ви повинні знати, що я сказав йому: мені однаково, де Холмс зустріне свого Ватсона.

– А вам не однаково, хто виконає призначену роль? – потяг качнуло на стику рейок, і Сашко вхопився за поручень, щоб не впасти. – Чому б вам не взяти Хогса для вашого прототипа?

– Хогса? Цього бовдура? – розсміявся Посередник. – Дякую красно, хоча... – він замислено поліз у кишеню.

– Я так і думав, що зникнення Хогса – це пастка.

– Ви не зовсім праві, – Посередник нарешті витяг з кишені те, що там шукав. – Це виявилася книжка у м'якій обкладинці. – Він казав вам, що історія нелінійна?

– Він казав, що це ви так казали.

– Дивіться, такий варіант теж цілком можливий, – він простягнув книжку Сашку.

Той взяв її обережно, ніби боявся обпектися.

«Пригоди Шерлока Холмса та Хеміша Хогса», – значилося на обкладинці.

– Що це?

– Це – варіант розвитку подій, в якому не існує ніякого Ватсона.

Сашко пересмикнув плечима і відвернувся.

– Але ж великий детектив наразі не лишиться без компаньйона, – глухо сказав він.

– Ні, не лишиться.

– Тобто, все було вирішено наперед. Ви все вирішили наперед, Посереднику! Ви натаскували його, ніби сліпе цуценя! – Посередник опустив очі. – Ви допомагали йому у першій справі, щоб він відчув смак вдалого розслідування. Скажіть, чи зрозумів би він самостійно, хто замовив вбивство прем'єр-міністра?

– Навряд чи, але з іншого боку, я ж підказував йому зовсім небагато, – заперечив Посередник.

– А як щодо Ордену Святого Станіслава? За ним наглядала пані Хана? Вона ж дала вирішальну підказку, чи не так?

– Олександре...

– Так, я зрозумів. Вам просто конче був потрібен детектив!

Сашко відійшов до вікна, бездумно розглядаючи сірий туман.

– Принаймні, ви повинні бути мені вдячні, що я врятував його від божевільного отруйника, професора Моріарті, поки ви вешталися невідомо де із своєю допомогою! – закричав Посередник.

– Вдячний?! – теж закричав Сашко. – Ви взяли живу людину, Посередник, і чотирма влучними кроками зробили з неї літературного персонажа!

– Він сам робив ці кроки! Сам!!! – заревів Посередник. – Затямте собі раз і назавжди, Алекс Вартовий, я нічого не можу зробити замість вас. Ви, люди, все і завжди робите самі!!!

– Облиште! Не будьте таким скромним! Ви приклали досить зусиль, щоб занапастити його реальне життя!

– Реальне життя?! – істерично розреготався Посередник. – Його реальне життя скінчилося півтори роки тому, коли він поліз у справи реальних наркоділків і реально звернув собі шию, стрибаючи з обриву, бо в нього летіла реальна куля, яка, до речі, в нього реально влучила!

– Але ж...

– Але ж я вклав з ним угоду, хотіли сказати ви! Та подумайте ж головою, Вартовий! Що він утне надалі у вашому так званому реальному житті? Коли, лізучи на стіни з нудьги, втрутиться в таку ж, або ба більшу халепу? І знову наразиться на кулю! Чи ви думаєте, що я буду давати йому шанси до нескінченності?!

– О! То ви його благодійник, виявляється... – хмикнув Сашко, хижо мружачись. – А підкажіть-но, скільки насолоджувався своїми пригодами Шерлок Холмс, перш ніж загинув в Рейхенбахському водоспаді? Через декілька років своєї бурхливої діяльності?

Посередник посміхнувся:

– Ви знову забуваєте, що історія нелінійна. І хто знає, що може відбутися з Шерлоком Холмсом, коли поряд буде надійний компаньйон.

– Хто ваш замовник? – різко спитав Сашко, наближаючись впритул до свого візаві.

– Це має значення? – підняв брови Посередник.

– Хто. Ваш. Замовник. З самого початку цієї історії, коли ви з'явилися на нашому шляху. Я хочу знати, хто замовив вам Шерлока Холмса. Я маю право знати.

– То скажіть мені, – украдливо спитав Посередник. – Хто міг замовити Шерлока Холмса?

І Сашко прошепотів:

– Це очевидно! Той, хто придумав його.

Хіба він сказав щось таке, про що я не здогадувався?

Я сів на лавку цього клятого поїзду і стис голову руками. Як він це робить, проклятущий спокусник?! Як він підкидає нам сподівання, сумніви, надії... І де він взяв цей бісов поїзд? Поїзд-привид...