– Дякую, видужав. Радо прийняв вашу пропозицію повечеряти тут. Бачу, ви теж полюбляєте цю кав'ярню?

«Спробував би не прийняти!» – читалося на його обличчі, але вголос шеф сказав інше:

– Та якось... Знаєш, так! Люблю ввечері іноді гуляти історичним центром міста. Тим більше, коли в бізнесі є деякі проблеми.

Отже, вирішив одразу бика за роги.

– Мені є сенс хвилюватися? Плануєте скорочення штату?

Шеф розсміявся.

– Не переймайся! Гарних співробітників я залишу. І грошима не обділю. А ти ж гарний співробітник, Кирило?

– Сподіваюсь, – я сьорбнув пива, даючи йому можливість вести бесіду так, як він вважав за потрібне.

Шеф щось мугикнув, покрутив головою, начебто йому тиснув комір, але я продовжував спокійно пити пиво і дивитися на нього наївними блакитними очима.

– Дещо... дещо сталося, Кирило, – шеф був вимушений продовжити розмову. – Те добриво, що ми виробляли...

– А що з ним не так? – можливо, я дещо поквапився з цим питанням, бо шеф гостро поглянув на мене.

– З ним все так, крім того, що формулу було зіпсовано, наші партнери отримали хибні дані, а замовники – негідний товар.

Оце вже було відверто.

– Нічого собі!

– І я би хотів знати, хто ж зробив нам таку послугу.

– Точно не я! – так гаряче запевнив я, що аж сам собі повірив.

– Точно не ти? – повторив за мною шеф. – Ти можеш позичити мені свій телефон? – Я витяг з кишені телефон. – Але ж це не твій! – здивувався він.

Дивись, який спостережливий!

– Так. Це не мій. Свій я позичив другові. Це його, – намагаючись зберігати спокій, відповів я.

– Тоді й не треба! – шеф піднявся. – Що ж, Кирило, вдалого тобі вечора, гарно відпочити.

– Дякую, – обережно відповів я. Я пройшов перевірку? Чи ні? Тоді де я проколовся?!

Шеф вийшов. Я посидів ще пару хвилин і теж вийшов на вулицю, де... мене вже чекали. Двоє кремезних хлопців підпирали тулубами стінку навпроти. Де ж я все ж таки проколовся?!

Стрімко повернувшись, я попрямував вгору по Узвозу. Вони рушили за мною.

– А розплатитися?! – зарепетував жіночий голос за моєю спиною. – Куди пішов, шмаркач, а де гроші?!

Декількох секунд було мені достатньо, щоб зрозуміти, що відбувається. Тепер я був законною здобиччю. Я перейшов на біг. Кремезні помчали за мною.

– Держіть злодія! – зарепетували позаду.

Перехожі почали озиратися. Біжучи вгору по Узвозу, я вже розумів, що тут мене перехоплять «добрі самарітяни». Треба шукати інший шлях. Сходи до Замку Ричарда, що ведуть на оглядовий майданчик. Це шанс. Спущуся схилом до Подолу.

Перестрибуючи сходинки, я мчав залізними сходами на самісінький верх, позаду кряхтіли кремезні.

На оглядовому майданчику нікого не було, тільки за парканом вовтузилися робочі на будівництві новобудови. Я на мить зупинився перед невисокою огорожею, що відокремлювала оглядовий майданчик від крутого схилу.

– Стій, падла!

Шефові хлопці виявилися досить спритними. Але дурними.

– Стій, бо стріляю!

– А влучиш, баран? – не втримався я. Сашко казав мені якось, що за двадцять метрів влучно вистрілити з пістолету досить складно.

– Я смикнешся, влучу!

«Це я – баран», – промайнуло в голові. Бо вони ж потроху підходять, а чого чекаю я?

Я стрибнув через огорожу, зробив два кроки вниз по крутому схилу, не втримався на ногах, і покотився, намагаючись групуватися в падінні. Щось обпекло скроню, я зробив ще декілька обертів через плече і голову, а потім відключився...

Рівно о дев'ятій вечора я стояв поряд Оперним Театром. Все повинно було вирішитися тут, сьогодні, цього вечора. І моє майбутнє в тому числі. Чи зумію я вирішити задачу, яку поставив Посередник? Чи поверну я собі своє життя?

В театр пропускали по іменних квитках. У гаманці пограбованого мною позавчора пана такий був. Але ж мене цікавив Багров. Як він потрапить до театру? Нажаль, відповідь у мене була тільки одна – його проведе підполковник Кулябко. Тож, я майже готовий назвати Посереднику ім'я замовника вбивства. Але лишилося ще щось... Щось, що мене муляє, що проходить повз свідомість...

– Ви знаєте, як зайти всередину?

Я обернувся. Поряд стояв Посередник, як завжди з цікавістю дивлячись на мене. Безперечно, хід моїх думок викликав у нього неабияку увагу.

– Звичайно. Зайти – то не проблема для мене, – сказав я. – Але я чекаю, коли зайде Багров.

– Та он же він!

Дмитро Багров саме заходив через парадні двері до театру. Я рушив за ним. На вході він пред'явив цілком звичайний квиток. Він міг отримати його лише одним шляхом – від свого куратора Кулябко. Я також зайшов до фойє і без жодних проблем прослідував за ним до залу. Багров розташувався у вісімнадцятому ряду, я – в дев'ятнадцятому. Давали «Казку про царя Салтана». Самодержець також був присутній. Я дивився не на сцену, я дивився на Багрова.

У першому ж антракті його позвав до себе Кулябко. Вони про щось перекинулися декількома словами. Схоже, Кулябко відсилав свого агента. Чи не по мене? У сенсі – по Миколу Яковича?

– Звісно ж, це по вашу душу, – сказав Посередник з сусіднього крісла. – Визнаю, ви неабияк заплутали Багрова своїм візитом позавчора.

Я не зрозумів, це добре, чи погано? Але неабияк роздратувався:

– Ви дозволите мені працювати, чи так і будете коментувати кожну мою думку?

– Вибачте, не можу стриматися! Бо ж історія добігає своєї розв'язки!

– Я йду за ним! – я підірвався зі свого місця і пішов до виходу.

Багров вийшов, перейшов на інший бік вулиці Володимирської, я був просто за ним, але він мене досі не помічав. Мені що, станцювати перед ним, щоб він роззув очі?! Я тихенько свиснув і Багров нарешті мене побачив.

– Ти?! Якович?!

Тут, визнаю, я трохи тупанув. Коли ми бачилися в останній раз і я натякав, що я з поліції, Багров мені не повірив, а зараз я зробив все, щоб він впевнився, я теж терорист. Микола Якович, як я йому представився.

– Дмитро, нам треба поговорити. Заспокойся!

– Ні, – він витяг вперед руку, ніби хотів відштовхнути мене. – Ні, чуєш! Я сам, сам! Я сам повинен це зробити!

– Ні, ти не повинен...

Але він вже рвучко розвернувся і знов попрямував до входу в театр.

Дорогу Багрову заступив жандарм.

– Ваш квиток надірвано.

– Так, але я... я... – Багров, наляканий, але рішучий в своєму прагненні потрапити всередину, він шалено пітнів, його руки трусилися. Дурень би не помітив, що з ним щось не так, а жандарм дурнем не був. Він вже потягся до зброї, але знову – невчасно, або навпаки, як подивитися – втрутився підполковник Кулябко:

– Що тут? Та пропустіть вже його, це моя людина.

Рука Багрова ковзнула по кишені, Кулябко проводив цей жест байдужим поглядом. Закладаюся, він знав, що у Багрова в кишені браунінг! І закладаюся, що чекав, коли на зміну цьому боягузу з'явиться та, друга персона, яка хоче утнути «щось екстравагантне». А може то я, сам того не бажаючи, підштовхнув Багрова до цього перевтілення?

Спектакль тривав. Імператор і прем'єр-міністр розташувалися в першому ряду. З вісімнадцятого за ними уважно стежив Багров. А за Багровим спостерігали двоє – я і підполковник Кулябко.

Закінчився другий акт. Імператор неквапом піднявся з місця, і я перехопив нетерплячий погляд, який він кинув на Кулябко. Та що ж тут у вас в біса коїться?!

Кулябко жестом підкликав Багрова до себе. Ще кілька тихих фраз, різкий жест підполковника.

«Їдіть до дому!» – принаймні, я трактував це так. Невже друга персона сьогодні взяла вихідний, чим неабияк роздратувала Кулябко? Багров попрямував до виходу, і поки він йшов, спина його випрямлялася, а крок ставав все більш впевнений. Ні, дідько її забирай, не взяла!

«Зараз», – прошепотів мені у вухо Посередник, ніби без нього я б не зрозумів!