Можливо, то була слушна пропозиція, і до неї слід було дослухатися, але він скипів від самого тону, яким вона була надана.

– А то що? – задерикувато спитав він нахабу. – Ви хто взагалі такий?

– Частина тої сили, що вічно хоче зла і вічно ж спричиняє благо, – посміхнувся нахаба.

– Ви знущаєтесь?!

– Ну що ви, професоре! – нахаба широко розвів пухкі рученята. – Я кажу вам чисту правду, Вілен Макарович.

– Звідки ви мене знаєте?!

– От тепер вам дійсно страшно, – констатував нахаба так, ніби був непричетний до його страху. – І це добре. Насправді, добре! Може тепер ви заберетеся геть?! – закінчив він із ледь прихованою люттю.

Перехід від спокою до люті був таким несподіваним, що Вілен Макарович відступив на крок. Нахаба насправді починав його лякати

– Де хлопець? – раптово захриплим голосом спитав він.

– Забудьте про хлопця! Ви його більше ніколи в житті не побачите! І про мене забудьте, до речі. А також про все, що тут сьогодні відбулося.

– Та хто ви такий?!

– Не повторюйтесь, професор! Я вже дав відповідь на це питання. А от я вимушений повторитися: ви взагалі розумієте значення слів «Не ваша справа»?

– Цей хлопець – мій студент.

– Помітно. Він такий же впертий, як і ви. І з таким же кепським характером.

– Я бачив, як він помер!

– Ні чорта ви не бачили!

– А може, навпроти, – примружився професор. – Саме чорта я зараз перед собою і бачу?

– Ну все, ви мене викрили! – противно розсміявся нахаба. – Почнете читати «Отче наш»?

– Я зараз вам пику начищу! – не дуже впевнено пообіцяв Вілен Макарович.

– Ой, злякали! – закотив очі нахаба. – Що ж мені з вами робити, настирний ви професор?

– Може, поділитися інформацією?

Нахаба тяжко зітхнув:

– Ну навіщо це вам?

– Ну, заспокойте мене, скажіть, що тут проводиться спец.операція чи випробування нової психотропної зброї... Я не можу так це полишити, розумієте? На моїх очах помер студент, аж через мить труп зникає, а замість нього – вигулькуєте ви, немов той самий чорт із табакерки!

Нахаба зітхнув ще тяжче:

– Я ніколи не брешу, – невідомо навіщо повідомив він.

– Всі брешуть.

– Тільки не я. Тому і не можу заспокоїти вас, професор, і надати будь-яку пристойну версію. Ні, це не спец.операція, і не випробовування нової зброї. Це просто... – він покрутив пальцями в повітрі. – Одним словом, забудьте!

– А хлопець...

– Я вже казав, ви ніколи більше його не побачите!

Несподівано Вілену Макаровичу дуже закортіло повірити цьому невідомому нахабі.

– Ви обіцяєте?

– Так.

– Скажіть хоч, як вас звуть!

– Посередник.

– Це ім'я, чи прізвисько?

– А вам яка різниця?! – знову обурився той. – Ну ви й зануда, професор! Як вас тільки студенти терплять!

– Ніяк, – пробурмотів професор, розвертаючись, щоб йти геть. – Ніяк не терплять! Сподіваюсь, ви справді не брешете, Посереднику.

Але Посередник все ж таки збрехав.

Що відбулося щось невиправне, він дізнався, коли приймав екзамен у другого курсу. Ці бовдури, як завжди, нічого не знали, і як завжди, списували.

Але якщо раніше вони хоча б готували «шпори», і за рахунок цього вчили хоч щось, то сучасне покоління студентів призвичаїлося списувати прямо з «гуглу» із своїх смартфонів. І це неймовірно дратувало професора.

– Досить! – він різко зупинився біля особливо нахабного студента. – Досить витріщатися в телефон! Йдіть і відповідайте на білет.

– Я ще не готовий! – заперечив той.

– А я думаю, що готовий!

Хлопець невдоволено піднявся з міста і пішов до кафедри.

– Що у вас в білеті?

– Початок двадцятого сторіччя в Києві. Життя, реформи та вбивство Столипіна.

– Починайте.

Він не дуже уважно слухав, що там плів той студент, бо вже вирішив, що вліпить йому «пару». Просто – за нахабство. Але остання фраза висмикнула його з роздратованого напівслухання.

– Що, що?! Повтори!

– Після невдалого замаху в київському оперному театрі, на третій день прем'єр міністр Російської імперії Петро Столипін помер у лікарні, – студент з подивом дивився на обуреного професора.

Той відчув, що в нього почало сіпатися око. Ну от навіщо цим бовдурам «Гугл», коли вони навіть користуватися їм нормально не вміють!

– Столипіна було вбито в театрі, і помер він на місці! Готуйтеся до перездачі, молодий чоловіче!

Але студент чомусь не вгамувався.

– Вибачте, професоре, але Столипін помер не в театрі.

Вілен Макарович завмер від такого нахабства.

– Ви ще будете зі мною сперечатися?!

– Але це точно!

– Точно що?! Де це ви взяли взагалі?

– Та в «гуглі» ж! – заволав студент. – Де ж ще?! Крім того, це відомо всім, – після паузи додав він.

Ні, це вже було край! Відомо всім, але не відомо йому, професору історії?

– Якщо ви праві, отримаєте п'ять. Якщо правий я – на перездачу можете не приходити. Згода?

– Згода! – задеркувато сказав студент і виклав на стіл смартфон з відкритою сторінкою «гугла».

Вілен Макарович нервово схопив пристрій, вп'явся поглядом у статтю і... не повірив своїм очам.

«Петро Столипін. Роки життя: 2 квітня 1862 року – 5 вересня 1911 року».

– Це неможливо... – прошепотів професор.

– Що, неможливо? – прудкий студент вже підсовував йому заліковку. – Професор, ви ж обіцяли!

Вілен Макарович подумав, що зараз в нього зупиниться серце. Такої ганьби він не знав за все своє життя. І винен в цьому був зовсім не цей студент, хоча теж був дуже неприємним типом.

В усьому був винен той клятий нахаба! Він зразу це зрозумів. Той, що назвався Посередником і збрехав йому! Це він зробив так, що історія змінилася, і тим самим пошив професора в дурні! Можливо, він спеціально все так підстроїв, щоб професор з'їхав з глузду! Можливо?! Саме так все й є! А ще... Ще винен той хлопчисько, хімік! Якого він ніяк не може пригадати! Але до нього не дістатися, бо він – труп! Та невже?! Труп?! А якщо він в змові з Посередником?! Він – хлопчик-тригер!

У професора запаморочилося в голові. Думки влітали і вилітали з мозку із швидкістю блискавки. Можливо, він і сходить з розуму, але одне він знає точно. Якимось чином Посередник і хлопчик-тригер змінили історію, «переключивши» її на інший варіант подій.

І всі навкруги нього тепер пам'ятають лише цей, інший варіант. Всі, крім нього, професора історії, який опинився не в той час і не в тому місці. А може... не всі?!

Дощ скінчився, і Кирило, який завжди надавав перевагу пішим прогулянкам перед громадським транспортом, дістався до хімічного корпусу Університету за якихось двадцять хвилин.

Душу гріла нова справа – нарешті!

Що гріха таїти, останні три місяці він почувався засмученим. Души краяли сумніви. А може, він, як професіонал, нічого не вартий? А якщо він – не справжній детектив, а лише іграшка в пухких і спритних руках Посередника?! А якщо це насправді так, то може варто було не поступатися Сашкові, а сказати Посереднику «так», там, у Септера, як він того насправді хотів?

І от зараз, Кирило був рішуче налаштований випробувати себе. Він навіть друга долучати до справи не дуже хотів. А що як потім, ну, коли він все блискуче вирішить, в душу знову закрадуться сумніви, а чи вирішив би він цю загадку самостійно?

Ні, такого життя, як в останні три місяці, він більше не хотів, тому твердо вирішив, що зі справою Ромчика розбереться самостійно.

Кирило зупинився перед дверима хімічного корпусу. Серце пропустило один удар. Жодного разу з моменту свого повернення він не був тут. Жодного разу – навіть не намагався. То було інше життя, яке скінчилося, коли він котився зі схилу річардової гори, а потім прийшов до тями в неймовірному десь і колись.