– От тобі! – фиркнув Кирило. – Лесицький, взагалі то ваш співробітник зірвав нам не аби що, а проникнення в банду.

– Он як?! А то було проникнення?

– Продумана операція, – зітхнув Кирило. – Ми були за крок до мети, як тут... – і він драматично замовк на півслові.

– Не мели дурниць! – обурився Сашко. – Визнай вже, що то була маячня!

– Ваш товариш має рацію, – кивнув Лесицький. – Не знаю, як і куди ви там збиралися проникати, але вокзальні злодюжки вкрай неохоче приймають чужих.

– Ну, якби цей недумок... вибачте, мій помічник Вартовий, таки спромігся витягти гаманець з кишені моїх штанів, думаю, справа пішла б краще, – не вгамовувався Кирило.

– Ваш товариш має навички кишенькового злодія?

– Ні, але...

– То ж, якщо це побачив городовий, чому ви думаєте, що мазурики не бачили, що він діяв вкрай незграбно?

– Та напевно бачили, – сумно підтвердив Сашко.

– То ж шукайте інші шляхи для розслідування, – підбив підсумок Лесицький. – Як це роблю я.

– А що ви, до речі, робите? – спитав Кирило. – У вас є ім'я підозрюваного, чи може, ви знаєте, кому він передав Орден Святого Станіслава?

– Ні, – вимушений був визнати Лесицький. – Ми топчемося на одному місці.

– То запишіть, – дещо зверхньо кинув Холмогоров: – Володимир Уласик. Це його бачив на пероні з валізою свідок, якого, до речі, ви теж допитували. Але вам він нічого не сказав.

– Справді? Чому?

– Ви мене питаєте?! Оголосіть у розшук цього Уласика, якщо ще не пізно. І скажіть, де в місті можна купити крадені речі?

– Та про що ви кажете, пан Холмогоров! – обурився Лесицький. – Ми слідкуємо і ведемо невпинну роботу...

– Облиште! – на цей раз вже Сашко перервав поліцейського інспектора. Свою кепку він давно зняв і поклав на стіл, і вже був більш-менш схожий на себе. – Давайте без цього лицемірства. Ви знаєте. Де?!

– На злодійському ринку, – зітхнув той. – Ми намагаємось перехоплювати продавців краденого на підступах до ринку, але якщо хтось вже потрапив всередину, тих ми не чіпаємо.

– Цікава схема! – здивувався Сашко.

– Корупційна! – вставив Кирило.

– Та що ви таке кажете?!

– Що за ринок? – наполегливо перепитав Вартовий.

– Сінний, – відповів за обуреного інспектора Кирило. – Не хвилюйся, я вже роздобув інформацію. Але сумніваюся, що таку коштовну річ, як Орден Станіслава, будуть продавати там. Що ж, – він підвівся, демонструючи, що розмову закінчено. – До побачення, пан Лесицький. Побачимося завтра. Можливо, в мене вже будуть добрі новини.

– Тільки не намагайтеся більше влаштовувати ніякі проникнення, а тим більше, продумані операції, – порадив Лесицький, коли друзі були вже на порозі.

Кирило спалахнув і відкрив було рота, щоб дати достойну відсіч, але Сашко міцно двинув його ліктем по ребрах і поки Холмогоров ловив ротом повітря, відповів:

– Не хвилюйтеся, інспектор. Я за ним простежу.

– Уф! Я на сьогодні вже набігався, – Сашко впав у крісло і простяг ноги до каміну. Ані вогню, ані навіть дров там не було, але символічність цього жесту мабуть заспокоювала бідолашного помічника занадто прудкого детектива.

– Ми нікуди не просуваємося, – Кирило вмостився на підлокітнику іншого крісла і нервово постукав по ньому довгими пальцями. – Це не діло...

– Пропонуєш знову кудись бігти? – Сашко втомився і не приховував цього. – Може досить на сьогодні? Посидь, подумай...

– Є ще одне місце, куди б я хотів навідатися сьогодні.

– Що ще, дотепнику?

– Не сердься, – примирливо сказав Кирило. – Поки ти відпочивав на вокзалі...

– Я – що, вибач на вокзалі?!

– Ну добре, поки ти невдало зображав крадія на вокзалі.

– Нагадати, чия то була ідея?

– Гаразд, я помилився, – скривився Кирило. – Я вважав, що витягти гаманець з моїх штанів, то посильна для тебе справа.

– Не наривайся, пацан, – почав сердитися Сашко. – Визнай вже, що то була дурна ідея.

– Ні, то був незграбний виконавець.

– Гаразд, – Сашко піднявся з крісла і попрямував в спальню. – Далі без мене! – пролунало звідти. – Я йду спати.

– Ну й біс з тобою, – пробурмотів Кирило. – Те ж мені, доктор Ватсон! От, той, справжній...

Але, оскільки нікому було слухати, що зробив би справжній канонічний помічник великого детектива, то Кирило замовк, подумав кілька секунд, тихо встав, перевірив зброю і гроші в кишенях і попрямував на вулицю.

Те місце, що він хотів відвідати сьогодні, була кондитерська Семадені, про яку раніше сказала йому пані Хана. З її туманних натяків Кирило зрозумів, що є невеликий шанс зустріти там крадену річ. І чим більш вона коштовна, тим шанс той більше. Але він й гадки не мав, як це зробити. Ну не заявлятися ж туди з об'явою «куплю орден Святого Станіслава»! Хоча...

– Можна по пиці отримати, але можна ж і купити! – пробурмотів Кирило, прямуючи до Хрещатика.

Він знову обійшовся без візника і швидко крокував по темним вулицям пішки. До кондитерської дістався без пригод, штовхнув важкі двері і зайшов всередину.

В напівтемній залі погляд притягували білі мармурові полиці над прилавком, де рядами були викладені численні шкатулки, сердечка, скляні дзвоники, великі таці, на яких був і шоколад, і смажений мигдаль, і різноманітні фрукти. А за круглими мармуровими столиками поважна публіка пила каву, шоколад, розмовляла, читала газети та чекала на своє замовлення.

Холмогоров здивовано присвиснув. Не таким він думав побачити «притон», де можна знайти крадену коштовність.

– Однозначно – по пиці, – подумав Кирило.

До нього підскочив офіціант.

– Панич бажає кави, шоколаду? Чи може – партію у більярд?

– Останнє, – кинув Кирило, розгледівши у глибині зали великий більярдний стіл. – І принесіть мені кави.

Судячи із здивованого погляду офіціанта, каву тут зазвичай пили лише за столиками, але Холмогоров вирішив, що не буде підстроюватися під моду сторічної давнини.

В більярд тут грали «на виліт». Кирило прилаштувався за столик поряд із гральним столом і поволі сьорбав каву, чекаючи на свою чергу. Нарешті, один з гравців, невдоволено фиркнувши, відрахував гроші своєму супротивнику, огрядному мужчині у білій сорочці і чорних штанях, в деяких місцях вже вимазаних крейдою.

– Прошу, – сказав той, широким жестом запрошуючи Кирила до гри.

Холмогоров піднявся, скинув піджак і мовчки зайняв місце за столом.

– Почнемо?

Виграшна партія

– Ви мене геть розгромили, паничу! – вже третій супротивник відійшов від більярдного столу.

На столику, за яким Кирило пив каву перед початком гри, вже лежала чимала купа грошей. Туди ж він недбало кинув черговий виграш. Майже вся кондитерська згуртувалася біля більярду. Напої і наїдки офіціанти теж носили до ігрового столу.

– Нудно, – сказав Холмогоров, ні до кого конкретно не звертаючись. – Нудно грати на гроші. Я вже виграв майже всі купюри, яки були в кишенях у цій богом забутій кав'ярні!

Чоловіки навкруги більярдного столу незадоволено загомоніли, але чомусь ніхто не ризикував вступити в двобій з хвальком. Кирило насупився. Провокація не спрацювала, але ж він не прийшов сюди не гроші заробляти, а справу розкривати!

– Що ж, – зітхнув він, – вечір не задався. Або ж... – Кирило зробив паузу і зняв з руки електронний годинник, який потрапив сюди разом з ним із зовсім іншого часу, – може хтось з вас має яку-небудь цікаву річ, якусь... коштовність, на яку ми зіграємо? Я ставлю це! – годинник полетів в центр більярду.

В кав'ярні запанувала насторожена тиша.

«Невже пані Хана помилилися? А може й ні...»

До більярдного столу протиснувся товстий огрядний мужчина, лисий, як отой більярдний шар, які він, схоже, збирався «катати» з Холмогоровим.

– Цікава штучка, – сказав товстун, схиляючись над кириловим годинником. – Звідки це?