І, насвистуючи мелодію, що стане популярною лише через сторіччя, вона пішла на кухню, варити каву для «своїх хлопчиків», яких очікувала невдовзі побачити.

Поїзд майже беззвучно підійшов до перону. Кирило, що сидів на лавці, стиснувши долонями скроні, підняв голову. Поїзд зупинився, двері з тихим шипінням відчинилися, і з них таким прожогом вискочив Сашко, ніби за ними гналися всі демони пекла. Але за ним ніхто не слідував, навіть Посередник.

– Бісова машина! – випалив Сашко. – Радий, що ти тут.

– А де мені ще бути? – меланхолійно запитав Кирило. – Ти ж зник. Йшов за мною слідом, а потім раптово зник. Ви що всі змовилися сьогодні?! Зникати, я маю на увазі... І що це за... – він махнув рукою в бік поїзду, добираючи слова.

– Це – бісова машина, – з натиском повторив Сашко. – Воно навіть на стоп-кран якось дивно реагує. Не зупинилося, а поїхало в інший бік.

– Воно? – підняв брови Кирило.

– Поїзд, – пояснив Сашко. – В сенсі – машина...

– А-а...

Вони замовчали. І це мовчання між ними кожної миті ставало все більш напруженим.

– Я не думав, що побачу тебе знову, – нарешті порушив тишу Кирило.

– Чому ж тоді прийшов? – резонно запитав Сашко. – Я теж не думав, що знайду тебе тут. Думав, ти вже розвив омріяну бурхливу діяльність разом із слідчими «Скотланд Ярда».

– Ще встигну, – буркнув Кирило.

– Тобто, повертатися додому ти не плануєш, – підсумував Сашко. – І не планував.

– Чому я? – замість відповіді спитав Кирило. – Я все думаю, чому Посередник обрав саме мене? Навіщо були всі ці складнощі з переміщеннями у часі? Невже не можна було взяти того самого Хогса і за одну-дві справі зробити з нього більш-менш пристойного детектива?

– Я ж із самого початку питаю тебе, чи замислювався ти, чому він до нас причепився?

– Звичайно ж замислювався! – Кирило підскочив і забігав по перону, розмахуючи руками. Сашко дещо втомлено спостерігав за його хаотичним переміщенням. – Вся справа в тому, що він казав. Чорт! Він же казав! Він повторював це знову і знову!

– Що саме? – спитав Вартовий.

Кирило зупинився, переможно дивлячись на друга:

– Історія нелінійна! – випалив він.

– Що, вибач? – перепитав Сашко.

– Історія – нелінійна! – розсміявся Кирило. – А я – ідіот!

– Дуже самокритично! А головне – зрозуміло.

Кирило знову почав бігати туди-сюди.

– Я знаю все наперед. Ну, майже все... Він творить часову петлю для гарантованого результату. І це – безпрограшний варіант!

– А ти в цю петлю покірно встромив власну шию, – не втримався Сашко. – Так виходить, генію? Я правий?

Кирило знову зупинився.

– Їдь, – коротко наказав він.

– Що? – не зрозумів Сашко.

– Їдь звідси! Прямо зараз! – він махнув рукою в бік відкритих дверей поїзду, що тихо, немов справжній привид, чекав біля перону.

– Ти впевнений? – тихо спитав Сашко.

– Це все не по тобі, – з гіркотою сказав Кирило. – Я ж бачу! Тебе дратують ці пригоди, отже, не силуй себе, тим більше, заради мене... – тихо додав він. – Потяг відвезе тебе додому. Посередник потурбувався про транспорт.

– Я питаю, чи впевнений ти, що можеш вирішувати за мене? – підвищив голос Сашко. – Посередник сьогодні вже спробував.

– І що? – Холмогоров з цікавістю підняв голову.

– Був вимушений розтанути у повітрі з розбитою пикою.

– Ти відгамселив Посередника?! – здається, детектив був у захваті. – Та ти просто звір!

– Ти дуже близький до того, щоб повторити його вдачу!

– Ну, танути в повітрі я точно не збираюся, – засміявся Кирило. – До речі, про привидів, – він знову махнув рукою у бік потягу. – Ось він – справжній привид метрополітену.

І, відповідаючи на не виказане питання Сашка, додав:

– Всьому іншому я знайшов пояснення. А тут, навіть не знаю, що воно є. Поки що – не знаю. А я не люблю не знати, – він звів брови, – Але я це обов'язково з'ясую! – в світлих очах заграли знайомі вогники. І Сашко з тугою подумав, що Посередник, навіть побитий, і тут примудрився підкинути йому неприємностей.

– А я думав, що справжній привид, на якого тебе впіймав Посередник – це той бідолашний сторож музею мадам Тюссо, – сказав Сашко. – Як ти все ж таки здогадався?

– Це було не складно, – знизав плечима Кирило. – Чесно кажучи, я був в цьому впевнений вже у кав'ярні, де ми розглядали мапу. Але впіймали нас, підкреслюю – нас, а не мене... Так, не треба зітхати так тяжко, доктор Вартовий! Проте, впіймали нас не на Террі Вільямса, а на його діда.

– Це як?! – очманів Сашко.

– Дуже просто! Цей привид, тобто сторож, він рідний дід Террі Вільямса, якого вб'ють в тому ж самому будинку через п'ятдесят з гаком років! – Кирило виглядав дуже задоволеним. – Ось так, почнеш вивчати фамільні портрети і повіриш у переселення душ та іншу потойбічну маячню!

– Звідки ти знаєш?

– Буду відвертим, я не зразу побіг тебе шукати, – потупився детектив. – Спочатку ми з Хогсом піднялися до будинку, коли туди вже прибули полісмени. Уяви, Хогс виявився не таким вже й бовдуром! І перед тим, як один поперся в ніч у будинок з привидами, все ж таки повідомив фараонів. Моя здогадка про сторожа припала йому до душі, і він вмовив слідчого «Скотланд Ярду» нанести візит в музей, добре, що той недалеко. Ну і як тільки я побачив того сторожа...

– Ти все зрозумів, – закінчив за нього Сашко. – Гарно нас Посередник взув!

– Так, – розсміявся Кирило. – «Ви б зацікавилися такою справою, пане Холмогоров?» – передражнив він Посередника. – А насправді – тут відбулося банальне пограбування банку!

– Майже відбулося! – виправив його Сашко. – Сподіваюсь, нерухомість Хогса тепер в безпеці. – До речі, а чого в цей будинок поліз Террі Вільямс? Тобто, полізе через півстоліття?

– Хто ж його знає! – стенув плечима Кирило. – Може, сімейна традиція вабила його до порушення закону, а може, дід розповів йому про банк і майже закінчений підземний хід до нього.

– Друге більш ймовірне, – кивнув Сашко. – Пробач, але не довіряю я сімейним традиціям. – Він зітхнув. – Проте, давай вже повернемося до нашої справи, Кирило.

Кирило підібрався, як і завжди, коли Сашко кликав його на ім'я, а не «пацан» або «бовдур».

– Послухай, ти не повинен...

– Припини вказувати мені, що я повинен, а що – не повинен! – обірвав його Сашко. – А ось ти геть не помічаєш того, що під самісіньким твоїм носом! Соромно, детективе! – він вказав на поїзд, що, як справжній привид, продовжував сумирно стояти біля перону.

– Чого я не помітив? – розгубився Кирило.

– Ти геть сліпий?

– Та що?! Кажи вже!

– Він зачинив двері!

– Дідько! – Кирило схопився, підскочив до дверей і грюкнув в них кулаком, але марно. – Чого ти іржеш?! Це був твій останній шанс повернутися!

– Куди, пацан?! Куди я, по-твоєму, можу повернутися?! – Сашко дійсно іржав. Сміявся так, що аж заходився.

– Так, ну... Додому ж! – розгублено і навіть перелякано сказав Кирило.

– Справді? – Сашко витяг з кишені хогсовий дерстокер і кинув його детективу. – Вдягай!

– Навіщо?

– Слухай, я знаю тебе не перший день і я бачу, що ти не відступишся. І не Посередник в цьому винний, хоч він і справедливо отримав по пиці. Ти хочеш бути першим, ти хочеш бути – найкращим.

– Це погано? – пригнічено спитав Кирило.

– Не знаю, – чесно визнав Сашко. – Часом це бісить...

– Але?

– Що?

– В твоїй останній фразі міститься чітко виражене «але», – сумно посміхнувся Кирило.

– Але – закінчуй вже! Оці свої проникні дедукції, – геть розсердився Сашко. – Просто вдягни той клятий дерстокер!

– Та навіщо?!

– Бо час бути Шерлоком Холмсом! Все давно вирішено. І все вирішив ти, саме – ти! І не роби такі нещасні очі, на мене це не діє! Он диви! – Сашко махнув рукою в бік поїзда. – Він поїхав! Немає зворотного шляху!