– Бовдур! Щоб без мене нікуди ані ногою! Будемо таксувати разом. Ясно?
– Ясно.
Полювання на маніяка
– Скільки ми ще будемо тут сидіти?! – Сашко нервово крутнувся на сидінні, але Кирило лише насунув нижче на носа кепку і лишився непорушним.
– Хто тобі взагалі сказав, що таксисти носять кепки?! – обурився такою неувагою Вартовий.
Цього разу він заслужив на іронічний погляд.
– Фільтровник! – не вгамовувався Сашко.
– Ти диви! – не витримав Кирило. – Бачу, ти добре підготувався до полювання!
– Таксистів, що чекають на клієнта, стоячи на одному місті, в Києві споконвіку називають фільтровниками.
– Ну, про споконвіку ти загнув!
– Нічого я не загнув! Ми стирчимо тут з середи...
– З вівторка...
– З вівторка?! О господи! А сьогодні вже четвер. До тебе в бісову тачку ще не сів жодний пасажир, жодний! І знаєш чому? Бо нормальні люди в двадцять першому сторіччі користуються «Убером», на крайній випадок – «Уклоном».
– Вартовий, не нуди! – спалахнув Кирило. – Сходи краще за кавою! Я не просив тебе стирчати тут зі мною вечорами. Сам впораюсь.
– Ага, впораєшся ти, а як же! – Сашко виліз із машини і пішов до найближчого кіоску з кавою. – Від тебе відвернись на хвилинку, а ти вже по операх і баштах стрибаєш...
– Ну нуди! – повторив Кирило йому вслід.
Ну справді! Він же не просив про допомогу. Таксувати він міг і сам. Хоча таксувати – це занадто сильно сказано. Вони паркувалися з самого низу Андріївського Узвозу, де вечорами Ромчик полюбляв чекати на пізніх клієнтів, що виходили з театру «Колесо» і були не проти взяти таксі. Та, чи то спектаклі в ці дні збирали мало глядачів, чи то Холмогорову так не щастило, але за три дні вечірнього чергування клієнтів у них з Сашком так і не з'явилося.
– Тримай! – Сашко плюхнувся на сидіння, простягаючи другові стаканчик з кавою. – Слухай, ти звичайно детектив, і все таке... Але ти впевнений, що наш маніяк такий весь дурний, що клюне на тебе гарного у цій гарній тачці?
– Не впевнений, – визнав Кирило. – Але на нас клюнув дехто інший.
– Хто?
Кирило мовчки кивнув за вікно, де до машини підходили два міцних кремезних хлопця.
– Ага! – хижо посміхнувся Сашко. – Конкуренти підтягнулися? Зараз я з ними поговорю!
– Тільки без членоушкодження, – попросив Кирило. – Нам тут ще працювати.
Але нудьгуючий Сашко вже нічого не чув і радо вистрибнув з машини назустріч пригодам. Кирило посміхнувся і щільніше прикрив вікно. За друга він не хвилювався, а проблеми хлопців його не обходило.
Як він і думав, до бійки справа не дійшла. Сашко вмів розмовляти з ким завгодно, та і армійський досвід дозволив йому швидко вгамувати таксистів. Через п'ять хвилин він знову всівся в машину.
– Нормальні хлопці, Ромчику передавали привіт.
– Розповіли щось цікаве?
– Ні. Нажаль, вони нічого не знають.
– Хто б сумнівався!
– Ти тому навіть не виліз з ними поговорити?
– Цілком поклався на тебе.
– От бачиш! Я можу не тільки каву носити.
– Не впевнений!
Сашко оторопів:
– Що ти сказав?
Кирило неспішно повернувся до нього:
– Йшов би ти додому, Вартовий! Скажу тобі чесно, за ці три дні ти мені неабияк набрид. Тільки й робиш, що ниєш! Здається, у тебе сьогодні нічне чергування в шпиталі, от і йди собі на роботу!
– Знаєш... – після паузи сказав Сашко. – Це занадто навіть для тебе. Якщо я тобі зараз не потрібен, то так і скажи!
– От і кажу! – відрубав Кирило.
Сашко мовчки вийшов з машини, щосили гепнувши дверима.
Дівчина
Кирило дочекався, поки Сашко зникне за рогом, потім неспішно завівся, включив фари і підкотився на п'ятдесят метрів вперед, до високої, загорнутої в темний плащ, постаті, що вже декілька хвилин непорушно стояла на тротуарі.
– Дівчино, дозвольте запропонувати вам таксі!
Праві дверцята відчинилися, і на переднє сидіння всілася молода дівчина з довгим темним волоссям і зухвалими зеленими очима.
– Ви завжди нав'язуєте свої послуги клієнтам?
– Не всім, – багатозначно сказав Кирило. – Лише дуже красивим.
Вона засміялася.
– Не думайте, що я не помітила вас ще вчора.
– Ще позавчора!
– То ви дійсно стежите за мною?
Кирило глибоко зітхнув, всім своїм виглядом удаючи каяття, і дівчина знову засміялася:
– Віталіна!
– Кирило. Куди тебе відвезти, Віталіно?
– На вулицю Ахматової.
– Далеченько!
– Не бійся, грошима не ображу.
– Я і не боюся. Але от зараз було дійсно образливо!
Вони розсміялися обидва, і Кирило подумав – як жаль, що підозра у двох жорстоких вбивствах впала на таку гарну дівчину. Але факти є факти! «Бісова тачка» привернула її увагу в перший же день, коли з'явилася на своєму звичайному місці таксування.
Він помітив цю увагу, а Сашко – ні. Тому, коли сьогодні дівчина знову зупинилися, розглядаючи машину, Сашка довелося позбутися в найкоротший, і на жаль, найгрубіший, спосіб – образити його. І тепер він просто зобов'язаний сподобатися їй, щоб прояснити ситуацію до кінця.
– Тобі подобається машина? – невимушено спитав Кирило.
– О так! – захоплено відповіла Віталіна. – Вона нагадує мені оту, знаєш... З фільму...
– «Таксі»?
– О, так, «Таксі»!
– Ну, так це ж таксі!
«О господи, що я верзу!»
Кирило знову розтягнув губи у посмішці, але Віталіна начебто не помітила його ніяковості.
– Тут зверни праворуч.
– Дякую, у мене навігатор.
– Можна я все ж таки покерую?
– А ти любиш керувати, Віталіно?
– Тільки симпатичними хлопцями.
– О! Дякую!
– Прошу!
Вона фліртувала легко, невимушено, і Кирило губився в здогадах – чи це тому, що вона дівчина, а з дівчинами, чесно кажучи, досвід у нього був невеликий, чи тому, що він їй дійсно цікавий. Цікавий – як хто?! Як просто симпатичний хлопець, що до неї відверто залицяється, чи як водій машини, до якої в неї є певні претензії. Справа набула цікавого повороту, якому Холмогоров був не радий.
– Ми приїхали! – Кирило загальмував біля вказаної адреси і поклав руку на долоню дівчини. – Може, вип'єш зі мною кави?
– Можу, але... не сьогодні.
«Дивно! Так відверто фліртувала зі мною всю дорогу. А тепер – не сьогодні. Чому?»
– А коли? Завтра?
– А ти хочеш завтра?
– Я хочу сьогодні!
Віталіна розсміялася:
– Який ти палкий... таксист!
– Я студент. Таксі – то додатковий заробіток.
– Справді? – дівчина глянула на Кирила проникними зеленими очима.
– Справді! – він не брехав. Майже. – То я заїду завтра по тебе?
– Куди?
– Ображаєш! На те ж місце, в той же час! Ти працюєш в театрі Колесо, думаю, що білетеркою. Але мрієш стати акторкою. Отже, закінчуєш о сьомій.
– Приголомшливо! – видихнула Віталіна. – Звідки ти знаєш?
«От чорт! Якщо вона буде захоплюватися мною замість того, щоб опиратися, мені буде набагато складніше працювати!»
– Я спостережливий, – відповів Кирило. – Ти мені сподобалась, і я не збираюсь цього приховувати.
Тут він аж зашарівся, знову не зрозумівши, чи це від душі, чи то він так втягнувся в гру. Віталіна стисла його руку на прощання і вистрибнула з машини.
– До завтра! – вигукнула вона перш, ніж зникнути в під'їзді.
Кирило послав їй повітряний поцілунок, завівся і неспішно поїхав у бік дому. Де його вже чекав розлючений Вартовий.
Мало тебе били!
– То це все через дівчину? – Сашко міряв кроками їх маленьку кухню. – Повірити не можу! Ти і дівчина? Серйозно?!
Кирило сумирно сидів за столом і невідривно дивився в чашку з чаєм.
– Ти не міг просто сказати, що я тобі заважаю залицятися?! Навіщо ти випхав мене з машини під надуманим приводом?!
