Кармело враз упорався з цими труднощами. Відповів: «Я сам найду місце, тобі понравицця!»

Усе ніби заволокло поволокою. Вона збиралася навколо вогнів світлофора, у центрі й у нескінченній вервечці ліхтарів обабіч доріг, що перетиналися у цьому місці. Та навіть кожний з червоних чи білих вогників у щільних рядах автівок був ніби оточений ореолом, плямою тієї поволоки. Вогні у вікнах будинків, що стирчали рядами проти неба, зовсім закриваючи панораму, скупчені ряд на рядові по досі темних та багнистих кутках, часом надзвичайно високі, часом низенькі-низенькі, були геть усі запнуті мороком. Ніхто з людей на це не зважав. Поволока їх поєднувала, поглинала у єдиний світ, де вони, упевнені й нахабні, безпорадно метушилися. І незайманка Карло цим аж ніби нажахана. Та «натуралістичне» тріпотіння серця, що скажено пульсувало у її мізках, заливаючи їх кров’ю, було сильнішим за страх, що здіймався навколо, ніби височезна стіна поволоки. Її погляд упав на Кармелове тіло. Той, виймаючи з кишені цигарку, трохи пом’яв одяг, сяйливо-новий плащ, білий та строгий, довжиною до колін і з великим спортивним коміром, що обрамляв його сицилійську шию: пола плаща елегантно загорнулася, відкриваючи одне стегно (туго обтягнене по-шотландському картатими штаньми), а друга пола, натягнувшись, і надалі закривала іншу ногу аж до коліна. Тепер, коли плащ розкрився таким чином, можна зауважити те місце, де сходилися стегна Кармело, втім, усе поглинула глибока, непроникна темінь. Плащ білів на стегнах, тісно обліплених чоловічими штаньми, які, відверто кажучи, були надто яскравими, аби бути справжньою шотландською клітинкою, на стегно, що було менш прикрите, падали лише слабкі промінчики світла, а от член залишався в тіні, захищений пекельним мороком, про який Кармело цнотливо й гадки не мав. Але щойно машина рушила, відірвавшись від тротуару, де журливо стояв пісуар, ледве помітне світло прошило темряву, й невеличку опуклість на шириньці, від якої відбилося світло, — про що Кармело зовсім не здогадувався, — на мить осяйнуло тоненьким промінчиком світла, котре не знати як проникло у порожнину, де Кармело ховав цнотливу природність своєї мужності, сидячи з розставленими ногами, час від часу опускаючи велику, сильну, важку руку посередині, тримаючи цигарку між пальцями.

Вони проїхали довгою, не старою й не новою дорогою, уздовж якої тяглася нескінченна нитка гірлянд із кольорових вогників^e[189], схожих на оздобу, на котрих посередині були намальовані контури хреста чи інших релігійних символів. Вони доїхали до наступного світлофора; він був таким самим, як і попередній, тільки цього разу дорога, що простягалася з центру, мала з’їзд, була рівнішою і вщерть забитою машинами. Проїхали цим шляхом у протилежний бік від центру, повз старі хати, упереміж з якими виднілося кілька нових будівель, що височіли прямовисно й у порожніх кімнатах яких ніби горіло світло, і старовинні вулички обабіч ліворуч та праворуч, що губилися в темряві, ніби руїни села, від якого залишилось лише багнисте болото. Трохи під гору шлях ширшав, а уздовж просторих доріг, що перпендикулярно розсипались навколо у темноті, виднілися невисокі мури чи металеві загорожі. Хати було обмазано старою штукатуркою коричневого чи блакитнуватого кольору. Й над усім цим тьмяніла поволока.

— Вперед, вперед, — спокійно підказував Кармело, махаючи рукою так, як ніколи не спромігся б жоден буржуа; й цього жесту неможливо було ослухатись. Дорога, затягнена поволокою, перетворилася на широкий шлях; ліворуч, нечисленні, оповиті темрявою, вип’ячувалися великі будівлі, пансіони, квітники, а праворуч відкривалася неозора пустка тьмяних луків, над якими поволока розходилася й вдалечині попереду виднілася щільна низка багатоповерхівок, — це була інша частина міста. І там, над цими лаштунками, схожими на височезну стіну зі світлого бетону й червонуватих віконець уздовж обрію, у продовгуватій прорісі, що утворилася у поволоці, показався місяць. Краї проріхи були ніби побіленими; й сяйво молодика виділялося на тлі землисто-фіолетових та свинцевих барв. У глибині безлюдної вулиці, що простягалася уздовж луків, тьмяні, усипані ледве освітленими віконними шпаринами, виднілися обриси вже іншого, ще старішого, кварталу; торохтячи залізяччям, наближався трамвай, що, за не дуже втішним контрастом, був новим-новісіньким. Напроти бетонної платформи з навісом, де зупинявся той трамвай, котра ніби висіла у порожнечі між старою дорогою, якою вже не користувалися, та щойно прокладеною новою алеєю, Кармело поглядом, хоч і трохи розпачливим, показав, що слід зупинити авто тут.

На схилі напроти безмежного тьмяного лугу, що просотувався під ковдрою пекельної памороки, простягався довгий ряд маленьких сосен; навіть на землі, на асфальтовій дорозі, їх було десь із дюжину. Поміж цих занедбаних деревець, сповнених смутком своїх гір і ще більш нестерпною^f[190] журбою убогих помешкань тих кварталів — де їх обвішували гірляндами та кольоровими кульками, — світився вогник; він миготів слабко-слабко, як вогники проституток, що купчаться на таких самих узбіччях доріг. Навколо вогника стояли діти: брудні обідранці, чумазі, як вугільники. Вони стояли непорушно, вдивляючись на дорогу. Один з них уже був майже підліток, і, можливо, саме тому, пізнавши життя з усіма його образами й дізнавшись про місце, яке кожен займає в цьому житті, він стояв трішки осторонь, маючи відчужений вигляд, як людина, зайнята своїм ділом. А от решта двоє були ще геть маленькими, вони були ще дітьми. Й тому вони спрямували свій погляд на шлях, не приховуючи своєї цікавості та нетерпіння. Вони були вдягнені у лахміття, легесенькі літні штанці ˂…˃ й лляні сорочки, з-під їхніх високих, послаблених комірців виднілися брудні, тоненькі, немов у найкволіших тваринок, шиї. Через спадкову хворобу їхні обличчя були прозорими, а от у третього в очах полискував мужньо-розбійницький вогник, через який він, певно, стане крадієм чи злочинцем', а інший мав розгублені очі, як у дитини з буржуазної родини, котра намагається врятувати свою гідність. Вони дивилися на машину Карло, не відриваючи погляду, не рухаючись, у тій самій позі, у якій стояли, коли озирнулися. Миготливий вогник освітлював їхні чорні від диму обличчя, на яких блищали тьмяні, непорушні та безживні очі. Серед них був ще й четвертий, який не показувався відразу. Власне, він простягся на купці каміння неподалік вогню, на вогкій траві, він був загорнутий в укривало. З його лігва виднілося лише обличчя, воно було кругленьким та блідим, майже жовтим. Він теж дивився у бік Карлового авта, однак його зборював сон і повіки закривали йому зіниці, котрі затуманювались, ніби засліплені.

— Повертай, — промовив з водійською впевненістю Кармело, заклопотаний іншими думками, уважно роздивившись і вирішивши, що це не слушне місце й треба шукати інше поле. Карло, слухняний, мов турист, так і зробив. Він знову завів машину й, сліпо підкоряючись, розвернувся на алеї, поїхавши тим же шляхом у зворотному напрямку. За кілька сотень метрів Кармело знову наказав: «Вертай ліворуч». І Карло, наче задихаючись від бажання сліпо коритися йому, слухняно повернув на вуличку, що за купкою зовсім однаковісіньких будиночків повертала у темінь, мабуть, простягаючись уздовж іншого краю неозорих луків, поздовж якого тягнеться алея. Ось воно як було: двічі чи тричі круто повернувши, цілком змінюючи напрям, дорога йшла через міст, проходила вздовж купи халупок і потім йшла прямо, крізь шпилястий квартал, де видавався великий купол, а над обрієм виднілася довга розщілина у густих хмарах, — який показався ще раніше праворуч, а потім углибині поля завбільшки зі злітний майданчик.

Уздовж узбіччя поля, над колючими горбами, вкритими зимовою травою, над купами сміття та перегною тут теж світилися вогнища. Вони були далеко один від одного, ніби сигнали, які подають вартові. Біля першого, оточена безбарвним світлом та хмариною чорного диму (палили покришки), показалася повія у червоній короткій спідничці, що трохи прикривала стегна, тримаючи маленьку чорну сумочку. Поруч, спиною до нас, стояв її клієнт, одягнений у бідні старечі лахи, що мішкувато висіли на його покрученому тілі. Й поряд з іншими вогнищами, якщо гарно придивитися, виднілися поодинокі темні постаті.