На ньому була темно-синя спецівка, як у автомеханіків. Уся в темних плямах і дуже пахла залізом та машинним маслом. Другого хлопця звали Серджіо. На відміну від Сандро, цей хлопчина був насупленим, а якщо й з’являлася в його темних очах усмішка, то вона ніби розтинала йому обличчя, наче шрам. Він взявся за гачок на застібці-змійці, яку він прозвав заслінкою, біля самої шиї й рівненько розстебнув її аж до паху. З-під спецівки показалися сіренькі штани та полунично-червона сорочка, почорніла від змазки. Серджіо стрімко розстебнув ременя й рішучим рухом вийняв з трусів члена, що зігнувся у густім та кучерявім волоссі. Він майже стояв. Та хоч і не ерегований, але, безперечно, навіть так він був більший за Сандрів, це вже було помітно. Отож, дужий та важкий, він ще дещо обм’якло висів, як нещодавно у Сандро. Карло, схвильований, відчуваючи, як шалено тіпається серце, нахилившись так, що пеніс Серджіо опинився за кілька сантиметрів від носа, почав милуватися ним зблизька, як перше було з Сандро, — на тлі далеких полів та небес над мерехтливими вогниками багатоповерхівок, що потопали у блакитнуватому місячному сяйві. Отож член Серджіо встав просто на Карлових очах, мов жива істота. Збуджений, сторчма, як у підлітків, з масною ніжною шкірою, що зібралася коло голівки, відкриваючи її, вона теж була рожевувата й висохла, вкрита тонкою темною шкіркою, під якою ховалися судини й через яку член був повносилий, схожий на циліндр. І цього разу Карло дивився на нього знизу вгору й милувався. Його усмішка не була ані щирою, ані сяйливою, навпаки, щось у ній було незграбне й силуване; очі світилися трохи непривітно, а на засмаглому обличчі з’явилась якась блідість; як у людей зі слабкою вдачею, а отже, підступних. Але так здавалося лише на перший погляд, адже то теж по суті була усмішка хлопчика, хлопчика, який неодмінно проживе нормальне й чесне життя. Можливо, до нього почала приходити журба, та, яка приходить до всіх, коли минає перша простодушна й щедротна молодість. Волосся у нього на голові було наче щільна й чорна скоринка: чорне як смола. Може, якби він дав йому відрости, воно б закучерявилося. Це пригладжене волосся прилягало до його прекрасної голови з чудовою потилицею, наче у статуї. Надзвичайно гарне, просте й розкішне волосся, як чіпка рослина, що плететься, не спроможна відчепитися від каменя чи туфової цеглини, підправляла те, що у нього була не бездоганна, а гіркувата й дещо захисна усмішка. «Любий», — мовив Карло, бажаючи привітатися з його дивовижним ˃ знаряддям ˂. Серджіо ледь помітно посміхнувся, його чорні, мутні, майже розкосі очі примружились. У відповідь він лише схопився рукою, яка теж була маленькою та тремтливою, за Карлове плече й нахилив його несамовито сильно, сказати б грубо, до свого члена. Карло схилив голову, охоче підкоряючись своїй долі, й продовжив, спочатку лише механічно, своє діло. Він відкрив рота, насилу взявши увесь член Серджіо: він лише трохи почав рухатись, збираючись трохи згодом зробити це натхненніше та з більшою насолодою, коли відчув, що пеніс хлопця набух, ставши майже болісно напруженим, а потім вмить відчув кілька швидких та різких скорочень, по яких його рот наповнився морем густої і солодкої рідини; а тим часом Серджіо, обійнявши його обома руками за потилицю, щосили притягнув Карло до себе. На відміну від Сандро, Серджіо не чекав, поки впаде остання крапля. Він витяг пеніса і відвернувся, застібаючи штани, бо вже зібрався податися геть. «Чекай, я оближу», мовив до нього Карло, відчувши раптом болісне, несподівано нестерпне бажання ще раз взяти той член у свої руки. Та Серджіо, навіть не слухаючи його, знизав плечима й побіг до товаришів, нарешті голосно сміючись. Щойно Серджіо відійшов від Карло на кілька кроків, від гурту хлопцевих друзів, які чекали своєї черги, відійшов наступний парубок і побіг. Це був Клаудіо, один з трійці, які були з провінції Неттуно, з Лаціо. Власне, насправді з гурту їх вибігло двоє, але Клаудіо випередив іншого; той почав гучно й незадоволено заперечувати, але Клаудіо огризнувся йому у тому ж дусі. Це неабияк звеселило хлопця, що усміхався розбишакуватою усмішкою, що хитро застигла на широкому роті убогого хлопчини. Цю усмішку стримати було неможливо, й це була відповідь на щось таке, чого Карло не був спроможний збагнути. Та, здається, Клаудіо зрозумів, що це є чужим для Карло, тож сільською говіркою й навіть з якимсь евфемізмом звернувся до Карло, сказавши: «Здоров». Так він означував, що настала його черга; ледве-ледве, мізерно, але цього вистачило, щоб підкреслити власну особу, виділившись серед решти. Мабуть, у душі він цим переймався, хоча зовні це здавалося несерйозним і не надто значущим. Не припиняючи посміхатися своїм великим ротом, хоч обличчя у хлопця було маленьке, як у трохи злодійкуватого блондина, він став за кілька кроків від Карло, на краєчку майданчика, розстебнув штани й хвацько витяг свого дружка. Проте не тому, що хотів якнайшвидше розважитися з Карло, а просто щоб попісяти. Він якусь хвилину зосереджувався у тиші, а в очах його застигла бешкетлива радість, а потім почав довго відливати, притримуючи ще маленький та в’ялий пеніс руками. Він відливав саме в той бік, де сидів Карло, всміхаючись зухвало, з викликом, його усмішка була неприховано повна якогось незбагненного домагання: ніби хотів, щоб Карло спостерігав за тим, як він пісяє. Чи, може, він мав на думці отримати безслівний дозвіл помочитися власне на Карло. Так чи не так, але те відливання призначалося для нього. Клаудіо спостерігав за ним у ті безкінечні хвилини. Часом опустивши очі на гордо піднятий догори маленький пеніс, який підтримував пальцями, а часом дивлячись просто на Карло, не зводячи з нього очей, Клаудіо стояв рівно, худий і тендітний, як дитина. Проте все його тіло пашіло мужньою рішучістю, поєднаною з легкою й недбалою доступністю, яка трапляється серед дітей, у чиїх родинах не панує злагода, а тому вони завжди залишені самі на себе. У нього були набряклі червоні руки — значить, різнороб. Утім, він будь-коли міг покинути свою справу, домівку й піти заробляти на життя крадіжками. А може, саме зараз цим і заробляв. Біляве волосся на продовгуватій голові з двома відстовбурченими вухами утворювало на чолі широку й округлу чуприну, блискучу, наче шовк, яка була ніби тавром саме такої долі: до того вже воно було занадто звичне й занадто неймовірне, що не вірилося, що це волосся пересічного парубка. Натомість усе інше в ньому було цілком буденним і свідчило, що його чекає цілком звичайна доля: він був довгоносий, гладесеньке довгобразе обличчя, карі очі з трохи злодійкуватим поглядом, великий рот. Закінчивши справу, він на кілька кроків наблизився до Карло; без зайвих церемоній взявши його за голову, хлопець упхнув йому в рота свій маленький, досі в’ялий член, з якого ще капала сеча. Цього разу від Карло вимагалися винятково навички гарної шльондри. А саме вміння зробити так, щоб член стояв, річ, яка вважається нормальною й більше відповідає правилам, ніж два попередніх випадки. Тому Карло намагався показати свою неспішну вправність. Цього разу у Карло теж калатало серце, адже пеніс йому завжди здавався ніби загадкою: в’ялий, як годиться для того, хто, по черзі з іншими двадцятьма, вдається до послуг повії. Отож Карло вдався до всіх хитрощів любовного мистецтва, котрі опанував за ці кілька місяців, визнаючи, що кожен член по-своєму особливий. Цей він брав у рот сильно, неспішно й глибоко або ж смоктав швидко, беручи в рот лише голівку й одночасно пестячи його язиком. Разом з ротом він використовував і руки. Але Клаудіо наче й не думав збуджуватись. На мить перервавшись, щоб сплюнути, Карло глянув на хлопця. Він стояв, трошки нахилившись, але нібито зовсім не збентежений чи збайдужілий: його очі досі були сповнені простої співучасницької іронії, повної надій. Підбадьорившись, Карло завзято продовжив свою справу; власне, не забарились і перші наслідки його старань: пеніс почав наливатися й затвердівати. Утім, навіть цей етап трохи затягнувся. Знадобилося трохи часу, щоб він став, як колись казали, «незгірший». Ось де Карло почав неабияк радіти. Адже боявся, що Клаудіо має один з тих маленьких членів, через які трапляється стільки розчарування й горя. Утім, аж ніяк. У Клаудіо пеніс був величенький, завбільшки майже як у Сандро чи Серджіо. Може, не такий пухкенький, але натомість довший. Аж поки цілком не затвердів і тоді несподівано став твердий, як камінь чи як булава. Й справді, невдовзі стало очевидним, що Клаудіо вважав свій член ніби зброєю. Він вставляв його в рот Карло грубо, запихаючи мало не в глиб піднебіння. Він знов і знов повторював цей рух, щоразу висовуючи пеніс до кінця й знову шукаючи ним рот Карло, ніби спостерігаючи згори за насиллям, яке вчиняв. Він безжально заштовхував увесь пеніс до кінця у рот Карло, від чого той починав задихатися й відчувати позиви до блювоти. Певна річ, що Карло, не опираючись, покірно дозволяв йому так чинити. Але потім, почасти через те, що вже зайшло надто далеко, а частково заохочуючи Клаудіо зробити ще гірше, Карло уперся обома руками у розведені стегна Клаудіо, намагаючись завадити тому проникнути ще глибше. Різким нервовим рухом Клаудіо відчепив руки Карло від своїх стегон, далеко їх відштовхнувши, майже за спину, а потім трохи потримав їх так, ніби показуючи, що їхнє місце саме там. Потім, стуливши долоні одна до одної на Карловій потилиці, знову почав вивіреними рухами таза заштовхувати член усередину. Голівка члена впиралася в стінку піднебіння з такою силою, що той навіть трохи згинався. Раз чи двічі Карло мало не знудило, а очі сповнилися пекучими слізьми; а ще кілька разів попри його власну волю з рота долинули стогони відрижки чи позиви до блювання настільки голосні, що решта хлопців, певно, це чули, тим паче, що тоді дійсно чувся їхній сміх. Клаудіо повторював такий збудливий для нього рух стільки разів, що, зважаючи на обставини, це здавалося нескінченним. Потім Клаудіо раптом на крок відійшов від Карло, притримуючи пеніс рукою так, щоб Карло майже не мав змоги бачити його, а потім хрипло й різко наказав: «Повернись». Карло блискавично збагнув і слухняно й мало не розпачливо повернувся, удаючи, що не зрозумів, що йому робити далі. Й справді він незабаром відчув, як Клаудіо обома руками нервово, майже роздратовано намагається стягти йому штани зі стегон. А тоді пробурмотів, ніби покірна жертва: «Зачекай», і, розстебнувши ремінь, завовтузився, опускаючи собі штани. Клаудіо вже був зверху й попри те, що зробити це йому було непросто, адже він не хотів, щоб Карло допоміг йому сам, почав входити в нього. Він зробив два чи три несамовиті поштовхи, а потім, зробивши ˂ ˃, захотів його витягти повністю, утім, спробувавши, потім не зміг увійти знов. Отож тоді гаркнув до Карло: «Ляж рівно долі». Карло сліпо послухався. Клаудіо вмить був зверху. Потім, трохи допомагаючи собі руками, врешті, увійшов й розпочав вервечку частих поштовхів, які, здавалось, ніколи не закінчаться. Карло відчував, як приголомшливо пахне трава, але кілка й груба стерня тим часом колола йому живіт та шию. Якщо дивитися на космос очима, які майже на одному рівні з землею, Всесвіт здається ще безмежнішим: навколо була суцільна рівна широчінь, яка у самому кінці відділена від сяйливої смуги неба майже бездоганною лінією. За спиною висів місяць. Ось про що розмірковував Карло, коли Клаудіо, знаходячись зверху, поводячись так, ніби його взагалі не існувало, намагався робити те, що так йому до душі. Наразі, на додачу до різких та глибоких поштовхів, Клаудіо вигадав ще один спосіб отримувати насолоду: хапаючись за сухі стебла трави перед самим обличчям Карло, Клаудіо взявся запихати свій член у жіноче лоно настільки глибоко, що далі вже було нікуди, хіба тільки вдатися до чогось надзвичайного; і дійсно, Клаудіо примудрився зробити так, що Карло просунувся по стерні на голому животі на кілька дециметрів. Це тривало довше, ніж можна собі уявити. А коли Клаудіо тихенько, як і попередні, нарешті кінчив і розтріпана та очманіла парочка підвелася, місяць ніби стояв вище, а світло його наче змінилося, стало більш блискучим та чистим. Клаудіо усміхався. У нього був винуватий вигляд, ніби він хотів попросити вибачення за свою надмірність, але рівночасно з тим він ніби насміхався зі своєї жертви: кпив по-дитячому й упереджено, як міг поводитися у присутності людини, з якою за інших обставин мав змогу^b[145] поводитися, як злочинець. Тим часом Карло досі з виглядом жертви продовжував марудитися, витираючи пеніс Клаудіо, коли той мовив: «Бери в рот». Карло, не сказавши нічого, підкорився. Й почав із задоволенням смоктати член, який ще кілька хвилин тому завдавав йому такого болю. Член Клаудіо, котрий не був надто в’ялим, поки той його облизував, почав наливатися. Цього Карло геть не чекав, адже перед тим, першого разу, так багато часу згаяли. Одначе пеніс у Клаудіо незабаром знову став твердим, і хлопець вийняв його з Карлового рота, ніби бажаючи знову ним полякати. «Не треба, досить», — мовив Карло. Цих слів вистачило, щоб Клаудіо, цього разу схопивши Карло спереду за чуба так міцно, що тому аж стало зле, знову почав шукати членом рот Карло, встромляючи його туди так сильно, що з його горлянки почувся такий звук, ніби їжа ось-ось повернеться назад. Двадцятеро хлопців, що стояли гуртом, почали гиготати; хтось навіть почав нетерпляче свистіти; почулося чиєсь веселе: «Ну ж бо!» Але Клаудіо безкарно продовжував справу. Аж поки раптом наказав: «Ану давай руками». Зітхнувши майже з полегшенням, хоча парубок досі тримав його боляче за чуба, Карло, взявши член Клаудіо в руку, почав його пестити. І цього разу також усе відбувалося несказанно довго. І цього разу місяць зі своєю маленькою подругою, що журливо світила згори, ніби помітно змістилися на небосхилі. Врешті, Клаудіо погрозливо наказав: «Бери в рота» — й стрімко упхнув член Карлові аж до самого горла, тримаючи його за волосся настільки боляче, що Карло мало не закричав. Впорснувши у рот Карло всю сперму до останньої краплі, Клаудіо угамувався, але не настільки, щоб рішуче не скомандувати: «Витри». І Карло поспішив старанно виконати наказ. «Бувай», — мовив Клаудіо, перш ніж піти геть. Його хитра усмішка знову стала ласкавою й майже приємною, а наостанок, перш ніж повернутися до Карло спиною, хлопець по-дружньому схвально поплескав його по щоці. А тим часом весело біг згори вниз земляними гірками ще один хлопчина з Неттуно, звали його Джанфранко: судячи з імені, був він трошки буржуазійненьким. І справді, він був перукарем, та ще й жіночим. Хлопець був дуже гарний: гарної статури, обличчя мав дещо занадто кругленьке, але на тому обличчі був гарний м’ясистий рот, рівний ніс, великі чорні очі з густими бровами, висока чуприна, блискуча, кучерява й м’яка, схожа на гребінь, яка спадала назад, повертаючись на вуха довгими, неслухняними хвилями, які трохи кучерявились на потилиці, як у школярика. У нього були чисті й акуратні штани та сорочка (натомість Клаудіо був одягнений у штани, геть укриті пилюкою, й смугасту біло-червону сорочку, яка ледве діставала йому до пупа). Та незважаючи на всі його принади, Джанфранко не надто сподобався Карло, і, може, саме тому — адже хлопець справді того був вартий — він привітався з ним лагідніше, ніж з рештою, більш вирізняючи його: «Любий» та «Гарний хлопчик, ходи сюди». Недарма він теж був з Неттуно. Поза тим, він, ймовірно, здалеку спостерігав за тим, що робив тут його друг. Тому, попри якесь по-жіночому миловидне обличчя, щойно опинився поруч Карло, хлопець скомандував: «На землю, давай». Хай як скептично Карло до того ставився, він зазвичай був ладен коритися. Він відчув, як Джанфранко завовтузився на ньому. А коли він, ймовірно, таки вмостився, Карло відчув, як хлопець на нього наваливсь і як Джанфранків пеніс прилип йому до живота, адже вони були у позі, як казали його друзі, «по-собачому». Однак Джанфранко, вочевидь, було незручно. Він руками уперся в землю: гарна поза для віджимань, але не для спокійного перепихону. Джанфранко різко й нетерпляче скочив, і, як зауважив Карло, примружуючи очі, хлопець спустив штани аж до щиколоток; та одночасно з тим Карло ще й переконався, що внизу білісінького Джанфранкового живота, у гущавині кучерявого волосячка пеніс був ледь помітним. Утім, Карло, як і у випадку з рештою клієнтів, покірно погодився, щоб вони робили, що заманеться. Джанфранко знову трохи метушливо ліг на Карло й почав несильними круговими рухами тертися об Карлову плоть своїми геніталіями. Він мовчав, метушливо мовчав, намагаючись зосередитися. «Чому ти не даєш збудити його ротом?» — насмілився запропонувати допомогу Карло. Та замість відповіді Джанфранко лише штурхнув того у плечі, ніби щоб зручніше розташувати його під собою, а потім почав ще палкіше тертися об нього. За кілька хвилин, попри те, що Карло здалося це зовсім неймовірним, член Джанфранко став твердим, і він почав тицяти ним поміж Карлових стегон, наосліп шукаючи отвір, як це роблять собаки. Зрештою, Джанфранко й заволодів ним по-собачому. Поштовхи були швидкі-швидкі, збуджені й водночас розмірені, але геть усі одноманітні; нарешті він навалився на Карло й потім, першим з усіх, кінчаючи, ніби застогнав чи принаймні вдихнув-видихнув глибше й протяжніше. Якийсь час не рухався, ніби щоб зібрати сили докупи; врешті підвівся, передовсім переймаючись своїми штанами. Натягнув їх, обдивившись, чи вони не зім’ялись чи не забруднились, а потім зосереджено почав застібати мудровану застібку на своєму ремені. Тим часом Карло вже звичною хустинкою витирав хлопцеві пеніс, тож нарешті чоловікові відкрилася його таємниця. Це був добрий довбень середнього розміру, стоячий і пропорційний, а через те, що починав в’янути, теж здавався товстим, важким і дужим. Милуючись ним отак, Карло несподівано сповнився любов’ю до нього, ніби вона дощем упала на чоловіка із Всесвіту, змішуючись з кисло-забродилими пахощами польових трав і теплим літнім вечором. У цьому такому звичайному пенісі, що вже почав в’янути, але ще був набухлий і масний від сімені, Карло побачив ті, що вже навіки втратив: пеніси, які були у Клаудіо, Сандро, Серджіо, і в ці хвилини його зборювало болісне жадання тих, які ще попереду. Він ніби лише зараз знову прокинувся від сну чи від якогось різновиду неприродного гіпнозу чи збайдужіння. Нарешті його бажання перетворилося на жагу низького, непристойного, крайнощів. «Відливай», — мовив він до Джанфранко. «Не хо’», — відповів той. А потім швиденько додав: «Пожди». Здавалось, ніби він якусь мить приохочувався, а тоді почав відливати спочатку цівкою, і згодом з його ще набряклого пеніса полився нестримний струмінь. Карло непорушно милувався, торкаючись потім губами темної шкіри Джанфранкового члена, який, зі свого боку, поспішав знов заховати його в піхви своїх ошатних, вузьких у стегнах штанів з високою талією, вже повернувшись обличчям до товаришів. Ледь вичавивши для Карло сором’язливу усмішку, хлопець дременув геть, не насмілившись — через слабку вдачу, яка заважала йому розкритись — сказати Карло бешкетливе «Бувай», як його друг та зверхник, який, на відміну від нього, міг собі дозволити певне дружнє панібратство. Назустріч йому біг не третій неттунець, а смаглявий юнак, який був місцевим: «Ми з другом маємо йти, поки не пізно», — повідомив він Карло, наблизившись (оскільки він теж ішов до Карло, не було потреби кричати це, на бігу). «Хто твій друг?» — спитав Карло, у якого ця сердечна й ефектна дружня фамільярність зовсім не збавляла лихоманкової і, так би мовити, брудної жаги, яка вже перетворилася на манію. «Се той з проділом набоку», — відповів неясно хлопець, утім зрозуміти його можна було відразу. Вдалині, серед двадцятки — хтось уже присів — ураз, з першого погляду вирізнялася у вже наразі величному сяйві місяця, що вже стояв ˃ у зеніті, — це річ прикметна ˂ — білява голова. «Якщо вернемося після півночі, мамка нам натовче», — додав смаглявий на ім’я Фаусто (а його товариша звали Ґустарелло, тобто Аугусто). Фаусто теж був у спецівці. «Пожди», — привітно мовив Фаусто у доброму гуморі. Обережненько він спустив «заслінку» й так само обережно розстебнув легенькі штанці ніжно-небесного кольору, під якими груба, свинцева опуклість його члена дорослого чоловіка настільки виділялася, що у Карло ххх серце вистрибувало з грудей. «Почекай, — мовив Карло, — почекай, не виймай». Він хотів помилуватися цією шаленою опуклістю під тоненькими, легесенькими літніми штанцями, які трошки чи то вицвіли, чи то пожовкли саме на місці опуклості. Фаусто був саме тим хлопчиком, якого можна про таке просити: покірний, слухняний і по-справжньому до всього цікавий, принаймні настільки, як сильний та мужній. Він був кучерявчиком. У нього було кучеряве-кучеряве волосся, але він, мабуть соромлячись, постриг його коротко й зачісував із широким та прямим проділом з одного боку. У тих густих кучерях, з яких на чолі збирався доволі зухвалий чуб, хоч і коротко стрижений, ховалося чесне обличчя, юнацьке — парубка, який має веселу вдачу, але навмисно хоче здаватися серйозним. «Що?» — питає, всміхаючись. Він питально дивився на Карло, який у цей час витріщався на ту опуклість у його штанях, як ххх. Вона була дуже помітна, й зазвичай хлопчина її дуже соромився, видаючи так свою наївність та силувану юнацьку цнотливість, а ще свою стидку слабкість, через яку він отак просто збуджується за найпершої ж нагоди. То, мабуть, від найперших хвилин, ще коли вони прийшли на це поле, він ховав цю опуклість у поганеньких штанцях з тоненького сукна. Було у ній щось звіряче, навіть сороміцьке. Насправді Фаусто був не надто високий: у тому дрючку, що вип’ячувався зі штанів, — які тепер, коли їх розстебнули, стали просторішими, — мало не розтинаючи їх, було щось надмірне, пріапове. Карло споглядав його, наче ххх; потім поволі, не бажаючи гайнувати жодної хвилини цієї захопливої нагоди, він почав самотужки витягати його зі штанів. Це було нелегко, адже той прутень був надто великим для маленької розстебнутої шпарини. «Ой, не смикай за волосся», — буркнув недоладно Фаусто; та що цнотливіше він поводився, то сильніше Карло млів, аж до знемоги перед цим страшенно великим, загрозливим, темним «звіром» у його лоні. Нарешті пеніс Фаусто вирвався на волю зі штанів і випростався просто неба, обласканий тепленьким пахучим літнім повітрям. Він був, як висловлюються друзі Фаусто, геть-чисто «непокритим» і ніби теж пахнув польовими травами. Карло милувався ним, не зводячи очей і жадаючи, щоб ця мить ніколи не минала. «Що таке? Закляк?» — спитав так само весело Фаусто. «Так», — відповів Карло. І стояв непорушно, витріщившись на хлопчачий пеніс, такий сильний та чистий. «Ну, ми так до ранку стоятимемо?» — мовив Фаусто, всміхаючись. «Любий», — тільки й відповів Карло, котрий, ніби вже не маючи сил витримати ту нескінченну муку, стис у руці член Фаусто й притулився до нього щокою, потім припав губами. Але Фаусто, взявши свій пеніс у руки, на яких залишився запах майстерні, забрав від нього руки Карло. Той глянув на хлопця, питаючи. Проте відповідь була проста. «Дай відпораю!» — мовив Фаусто. Від цих слів Карло знову сповнився болісною вдячністю, він знову поцілував той орган і почав смоктати. «Дозволь, я спочатку отак». Фаусто не противився. Але потім знову став наполягати: «Дай відпораю!» Карло ліг на землю. Пахощі сухої трави у цьому Всесвіті пройняли його дужче, ніж будь-коли. Фаусто нахилився над ним, потім заліз на нього: він самотужки почав шукати отвір, знайшовши одразу. Він помалу увів свій величезний член, мабуть, боячись, що увійти не вийде, а коли, до його радості, таки увійшов, блаженно розтягнувся над Карло, шукаючи, як буде найзручніше, міцно тримаючи його в обіймах. А потім навіть торкнувся губами шиї, нижче вуха, й поки «порав», обіймав чимраз дужче й сильніше влипав губами в шию. Його наче захопила насолода, й він кінчив у лоно Карло, запліднюючи, можливо, чи не уперше у своєму житті. «Гарна в тебе задниця!» — врешті сказав він, підводячись. Хлопець дозволив витерти свій орган, не поспішаючи. Потому він повернувся обличчям до гурту й оглушливо свиснув, устромивши пальці в рот. Почувши свист, «блондин» скочив на ноги й помчав до друга. Фаусто не сходив з місця. «Заплати спершу нам, — мовив, — щоб ми потім зразу пішли геть». Карло зрозумів і, витягши з кишені чотири тисячі лір, дав дві тисячі Фаусто, а решту — Ґустарелло, який саме підбіг до них, свіженький, як огірочок. «О, дякую», — відповів Фаусто, йдучи геть і поступаючись місцем другові. Важко було збагнути, яке з його почуттів було глибшим та «природнішим», те, що він розділив з другом якесь задоволення чи корисну справу, чи все ж глибшою й «природнішою» була пошана, яку він до нього відчував, знаючи, що ˃ так само, як і його друг ˂ вчасно виконає свій чоловічий обов’язок. У Ґустарелло голова була — просто диво природи. Його біляве волосся відливало золотом, ясним та дуже блискучим. Корені волосся були темнуватими, але зверху волосся було сліпучо-світлим. У нього теж був проділ з одного боку, але волосся у нього було набагато довше й густіше за волосся, яке мав кучерявчик. Дві купки волосся по обидва боки були ніби два пшеничних снопи, розвіяні вітром і ледь-ледь освітлені призахідними сонячними променями. Голова у нього була завдовжки з ті снопи волосся, які, неслухняно завиваючись, спадали з вузького чола на вузьку потилицю, що трохи видавалася вперед — як часто трапляється серед вихідців з півдня, особливо у сицилійців, виставляючи напоказ усю їхню красу. Теплий нічний вітерець трошки їх скуйовдив і на двійкові щільних німбів по обидва боки від рівненького проділу, що спадали з чола на потилицю, утворилося щось штибу пушка чи пуху, де золотавість була просто-таки білою, справляючи враження світла, що сяяло з більш густих вихорів та жмутів кучерявого волосся, яке було таким диким і водночас таким безцінним. Утім, відверто кажучи, більше ніщо у цьому хлопчині не могло зрівнятися з його головою. Ґустарелло мав грубе обличчя, широкі вилиці, ніс, трохи схожий на картоплину, м’ясистий та очі незбагненно-світлого кольору; чоло та щоки у нього розчервонілися від сонця, зважаючи на те, що він білявий, та й має таку будову тіла, у нього, мабуть, мала б бути ніжна шкіра; але натомість робота у нього була важка. Він теж був різноробом, працював на будівництві. Хлопець мав кремезну, грубу, як і його обличчя, статуру, але у Карлових очах це зовсім не було вадою, радше навпаки. Не так весело, як його друг, втупивши мутний погляд, трохи збентежений погляд у Карло, хлопчина дав розстебнути собі штани, ніби на автопілоті. Як і його друг, він уже був напоготові. Твердий, мов камінь, член його вискочив із штанів і випростався. Він був не надто великим: нормального розміру. Але натомість був незвично твердим, вузлуватим та густо помережаним судинами, які, втім, зовсім не псували його досконалої форми: крайня плоть укривала голівку, спадаючи на його рожевуватий ˂ ˃, який радше був сухим, ніж висохлим. Карло оголив його, а потім, як завжди, ним милувався на тлі полів та неба, сповнений непогамовним бентежним очікуванням. Ґустарелло стояв мовчки, отож Карло мав змогу споглядати пеніс, трохи рухаючи його рукою, стільки, скільки заманеться; втім, вистачило його ненадовго, адже його пожирала ще більш невиказана жага, ніж хвилювання, яке він відчував, споглядаючи той орган. Карло почав цілувати його, смоктати, відчуваючи й порівнюючи його справжність, повноту із твердістю, вагою, розміром, у якому втілювався увесь стиль життя; це був дарунок, котрий, одначе, у нього скоро відберуть. Ґустарелло був таким мовчазним і відчуженим, що Карло справді міг поводитися з хлопцевим членом так, ніби, власне, самого хлопця не існувало. Але жага не відступала. Тоді Карло випростався на землі й мовив до Ґустарелло: «Нумо, до роботи». Хлопець, уже в стані готовності, без зайвих слів заліз на Карло. Замкнувшись у собі й вирішивши завершити справу, незалежно від того, хотів того вже тепер Карло чи ні, він був таким само повносилим, як і його друг Фаусто, обоє загартовані працею: для них заволодіти Карло вправно й без метушні, стискаючи його в обіймах, наче соломинку, злізши на нього, мов звір на злучці, — було завиграшки. Хоча Ґустарелло дійсно був, як висловлюються його товариші, «важкий на віддачу». Одначе попри тривалий коїтус, у нього не виникло ніякої задишки. Незважаючи на те, що літня ніч була теплою, білявець і трішки не упрів. Він робив свою справу спокійно, зосереджено-пристрасно й нав’язливо-розмірено, і здавалося, що ніщо в світі його не відволіче. Кінчивши, він так міцно стиснув Карло в своїх руках, руках різнороба-підлітка, що Карло майже почув, як захрустіли його кістки. Хлопець ще трохи лежав непорушно, у ще непроникнішій тиші, ніж перше. Потім мовчки встав, розставивши широко ноги, й чекав, поки Карло витре. Це діло Карло зробив так дбайливо й шанобливо, як дружина поводиться зі зрілим чоловіком. «Звідки ти?» — спитав Карло наприкінці, бо його зацікавило те біляве волосся, а ще він гадав, що хлопчина походить з півдня. «З Рима», — відповів білявий. «А твої батьки, дід з бабою?» — «З ххх ххх», — знову відповів Ґустарелло, та й по всьому. Хлопець хвильку вагався, ніби чекаючи на прощання, а потім мовчки показав спину й пішов геть. Тим часом уже наближався той, кому прийшла черга («Наступний, бігом!» — чувся вже звичний веселий крик з гурту). А Карло стояв і дивився, що робитимуть Фаусто та Ґустарелло, які казали, що мають вже йти додому. Та де там, вони й досі були в юрбі, дехто з хлопців сидів навпочіпки, хтось просто стояв на верхівці земляної гірки! Двадцятеро! Це було невеличке військо, і навіть якщо дивитися на них здалеку, кожен з них був по-своєму мужній, по-своєму цнотливо приховував у здебільшого американських штанях свій тваринний секрет, до якого вони ставились лише як до веселого й інстинктивного дарунка. Вони й справді теревенили, жартували по-своєму, ніби стояли під дверима шинку на першому поверсі дому чи на громадських зборах. Вони, сміючись, дивились у бік того, до кого дійшла «черга», а потім знову продовжували свою часом захопливу, часом спокійну чи навіть добродушну бесіду. Й у їхній «товариськості» облудно розчинялося їхнє сексуальне життя, ніби то була річ другорядна. Але навіть між собою для них було дуже важливо похизуватися силою своїх твердих, здавлених, майже цнотливих членів, що заховані в американських штанях: чи нав’язливу й неоднозначну опуклість на легких світлих чи навіть білих штанях, опуклість, яку видає трохи бліда й непристойно вицвіла тканина. Дарма вони вдавали один перед одним, що на їхніх штанях нема такого місця, це цілком звична річ, настільки звична, що непомітно зникає в «особливій» атмосфері, яка притаманна їхньому спілкуванню з однолітками, теж біднотою, які так чудово вміють вдавати із себе хитрунів. Вони всі чудово знали, що кожен із них несе за ті кущики посеред широких пахучих полів, де на них уже чекають. Їхній кпинливий настрій дійсно був частиною їхнього стилю життя, такого легкого, невимушеного, позбавленого якоїсь визначеної долі, але це частково було також і лицемірство, усвідомлюючи існування котрого, вони б сміялись по-іншому, сором’язливіше, винуватіше. Хлопчина, який був наступним, отже, це був вже шостий, — а попереду було ще чотирнадцять! — був третім неттунцем. Його романтичні сільські батьки назвали сина Ермініо. Цей був перший, хто йшов, не поспішаючи. Та й хлопчиськом він не був. Крім того, на ньому була куртка та штани одного кольору; а замість звичної майки — сорочка. Та й був він повнотілим та кремезним, сповненим загрозливого достоїнства. Певно, йому було не більше дев’ятнадцяти. Це через свою вдачу він здавався дорослішим. У ньому була якась непохитна рішучість, яка, можливо, з’явилася лише рік чи два тому: що він має бути парубком, чоловіком, а не хлопчиком. У нього було густе рудувате волосся, хоча не можна було назвати його шевелюру «рудою» левовою гривою, хіба що «білявою». Руденьким було й ластовиння, чи то пак веснянки на сільському обличчі: його краса не кидалася в очі з першого погляду, як у Фаусто чи Ґустарелло. Це була чоловіча краса, напівприхована, таємнича, неправильна. Передовсім те обличчя виражало злість та погрозу, відразу було зрозуміло, що ніхто навіть трішки не намагався йому щось нав’язати. Здавалось, ніби його сила з’явилася раз і назавжди, ще у ранньому підлітковому віці, а може, й раніше, ще коли він був маленьким хлоп’ям. Відверто кажучи, я сказав, що його міць проявилася ще раніше, кілька поколінь тому, коли виник його рід. Погляд він мав потухлий, тобто при сміхові ххх: вони мали золотаво-карий відтінок, теж рудуватий, ніби туди впорснули крові. Й голова у нього була такої форми, яку здатні оцінити лише реалістичні художники, позбавлені нахилу до маньєризму чи естетизму: ніс, широкий у ніздрях, добре окреслене підборіддя, а над ним — досить яскраві щоки й підступні, трохи жорстокі очі. Він був каменярем. Мабуть, відколи він пішов працювати, ніхто й ніколи не дратував його; і він, певно, ніколи не дратував інших. Він і справді був серйозний, але добрий, майже ласкавий. Прийшовши до Карло, він не сказав ані слова. Проте поряд з ним Карло почувався радше захищеним, ніж у небезпеці. Зупинившись на краєчку майданчика, чоловік сором’язливо відвернувся у бік полів і почав відливати. Тим часом останні рази затягувався цигаркою, від якої вже лишився лише маленький недопалок, майже непомітний між товстими пальцями. Потім, різко, майже грубо викинувши недокурок геть і не запихаючи довбня назад у коричневі брюки, попростував до Карло: він із зухвалістю на межі байдужості лише трусив яйцями. У ту мить його лютий погляд ніби промовляв до Карло лиш одне: «Давай, до роботи». Карло це враз втямив і покірно мало не впав до його ніг: від хвилювання у нього перехоплювало подих. Член, — про який Карло мріяв, починаючи ще з перших, які давали йому хлопці, які вже приходили до нього, мріяв, як про щось відірване від дійсності, що воно аж саме є дійсністю, несамовитою, плотською, грубою, яка геть уся зосереджується у нерівній циліндричній формі та еластичному мішечку, вкритому волоссям, — постав перед його очима у всій повноті своєї очевидності. Пеніс, який висів із штанів у Ермініо, вже був набряклим, але набряк той був геть особливий; навіть його червоно-коричневий відтінок був неповторним, особливо звірячим. Карло взяв його в руки, щоб трішки попестити, потім обхопив губами, щоб збудити. Він мав виконати свою справу дієво й без надмірної чуттєвості. У нього шалено калатало серце, й від того він мало не зомлів, але про це повинен знати лише він і мовчати. Зрештою, Ермініо теж мовчав, може, навіть так само ххх. Невдовзі прутень хлопця налився й встав. Може, він і не був більшим за пеніси, які були у Серджіо чи Сандро, але цей здавався удвічі більшим. Він був прямим, повним венозних вузликів, але разом з тим щільним, напруженим аж до самої напіввідкритої голівки, а ще — пахучим: він пахнув не лише сечею, яка нещодавно струменем вилилася на поле, але й висохлим сім’ям: хоч, мабуть я помиляюсь, бо Ермініо не з тих, хто мастурбує, й, мабуть, він давненько не перепихався, таким сильним та налитим був у нього член; певно, то пахло сім’я, стримуване всередині, аромат якого поєднувався із запахом теплого, сильного, майже пахкого пеніса і який підсилювали повносилі й напружені яйця, сховані під вкритою волоссям шкірою. Саме волосся й пахло. Це пахнув член дужого й здорового чоловіка, який має настільки сповнений мужністю пеніс, що у ньому не лишилося вже ані краплі дитячої ніжності. Він був саме таким, яким мав стати: величезний, сильний, гарячий та пахучий. Карло й далі працював, хоч його обов’язок уже було виконано. Якби вирішував Карло, то він би міг продовжувати свою справу всю ніч та ще й увесь завтрашній день. Але нетерпляче жадання й надалі пожирало його. Саме тому частина його єства була болісно вдячна за те, що Ермініо дозволяв йому продовжувати далі, нічого не кажучи й фактично потураючи його слабкості, а інша мало не з істеричною жагою чекала, поки він віддасть хоч якийсь наказ: утім, наказати він міг лише одне — коритися. І справді, саме зараз, у слушну мить Ермініо взяв Карло під пахви, майже з ніжністю трошки піднімаючи його, й, розвернувши, поклав рівно на траві. А потім, повністю розперезавшись й опустивши штани трохи нижче, зліз на Карло. Перш за все, Ермініо спокійно й міцно обхопив Карло руками, шукаючи для себе й своєї жертви якнайзручнішої пози. Його руки, навіть попри те, що наразі він хотів стискати ніжно, майже з любов’ю, все одно мали дужу й грубу хватку. Хватку, від якої Карло не мав ніякої змоги звільнитися. Потім Ермініо почав шукати своїм членом піхву Карло. Й він би відразу знайшов, що треба, якби бажав, ніби сильно й швидко засовуючи засув у отвір. Але перш ніж перейти до цього, Ермініо захотів, щоб Карло добре відчув, який цей засув, ковзаючи ним між стегон та тицяючи у ніжну плоть сідниць. Потім помалу підвів до піхви й штовхнув. Якби він хотів, то зробив би це з такою силою, що вона б зламала слабкий фізичний опір, на який здатна шкіра Карлової піхви. Але він не бажав вдаватися до такої сили. Натомість він розімкнув нездоланні й тісні обійми, які, здавалось, зімкнулися навічно, а тоді заговорив уперше, відколи прийшов до Карло: «Змочи його». А потім повернувся до Карло, голова якого лежала на землі, своїм членом, що стирчав у заростях у низу оголеного живота. Карло послухався, повертаючи голову, мов бідолашна розчавлена змія: і знову відчув сильний та чистий аромат поту, як у спортсменів. Він сумлінно наслинив пеніс Ермініо, і той неспішно став у попередню позу. Найперше, знову ще сильніше обійняв Карло, мало не душачи його в обіймах, потім, схрестивши руки у Карло на животі, несподівано грубо схопив за груди й, знайшовши отвір, сильно й різко встромив туди свій довбень. Карло застогнав від болю, й це, мабуть, зворушило Ермініо, бо тоді він ще міцніше стиснув його груди між своїх дужих пальців і почав поволі рухатись угору-вниз. Карло враз усвідомив, що Ермініо думав не лише про те, як самому отримати насолоду, втішити свій член, про те, як стрімко кінчити. Ермініо, безперечно, зважав ще й на задоволення, яке отримує Карло. І дійсно, хлопець проникав у нього ніжно, занурюючись настільки, що, на його думку, Карлове лоно мало приймати його із ххх ххх задоволенням. А заглибившись, він знову поволі витягував член майже повністю, так, щоб Карло відчув його розмір; а потім знову занурювався усередину, роблячи це із ще більшою силою, чудово знаючи, що жіноча плоть слабка, а тому він має зважати на цю слабкість. Тоді Ермініо почав робити колові рухи всередині Карлового лона; а потому знову почав рухатись угору-вниз, повільно занурюючись вглиб на цілісіньку п’ядь[146], що відповідало його гарячому й напруженому засуву. Тепер він настільки повільно, що це майже дратувало, витяг його повністю, звісно, для того, аби й він сам і Карло знову насолодились відчуттям проникнення. Потім він підвівся вище, розташувавшись над Карловою спиною, й дістав губами до його вуха. Почав навіть покусувати його. За такої пози член проник у піхву Карло більш прямовисно, тож рухи уперед-назад були болючими. Карло знову застогнав, але цього разу Ермініо був безжальним. Навпаки, він прагнув солодко й деспотично завдавати болю, знаючи, що в цьому теж частково є його насолода. Та, ймовірно, він уже дійшов до межі своєї витримки: він знову зайняв початкову позу, так, щоб пеніс проникав у Карло під звичним кутом й почав рухатись вперед-назад розміреніше й швидше. Він кінчив, ніби уві сні, продовжуючи свій рух вперед-назад. Карло відчував у своєму лоні, як швидко пульсує, скорочуючись, його член і як після кожного скорочення це лоно наповнювалося пекучим потоком сперми. Коли випорснулась остання крапля, Ермініо відразу не вийшов, а якийсь час залишився всередині, щоб Карло зміг відчути й щоб насолодитися тепер уже самому тим, як глибоко він проник у ту довгу та вузьку розщілину, адже раніше через палке прагнення оргазму він, вочевидь, не мав змоги цим насолодитися, ясно й до кінця все усвідомлюючи. Наразі вже саме він отримував задоволення від того, що оті півтори долоні плоті, які утворювали його гарячий засув, що вже трішки зм’як, терся об такі ніжні й ласкаві стіночки. Він вийшов різко, мабуть, вирішивши, що вже все позаду. Потому Ермініо зосереджено чекав, поки Карло теж підведеться й очистить його. Та Карло робив це не поспішаючи, адже, знову побачивши цей уже похнюплений член, але саме через те знову такий невимовно великий та сильний, Карло знову мало не зомлів від бажання. Покидаючи Карло, Ермініо, поборовши легке зніяковіння, кинув йому: «Я до тебе наступного пришлю». У Карло майже забрало подих від болісного відчуття через те, що йому один раз за все життя було дозволено розділити з Ермініо таку природну насолоду, а отже, для нього таку вражаючу, яку дарує його пеніс: природну для Ермініо, втім, якщо вона й була природною для Карло, то лише у тому сенсі, що Карло зазнав її, наче покірний раб, приречений на це, але Ермініо навіть трошки про це не замислився. І ось він йшов геть, зробивши те, що хотів, не відчувши жодної завади для здійснення свого бажання, скориставшись Карло, як річчю. Повернувшись спиною, Ермініо віддалявся, крокуючи поважно й упевнено, Як ходять трохи жорстокі люди. «Кому там черга, вперед!» — почувся звичний веселий, трохи різкуватий голос, володар якого, щойно час було йти наступному, не міг стриматися від обов’язкового жарту; та й решта хлопців були не в змозі стриматися від сміху. Відірваний від компанійського та глумливого (хіба що вони розводять якісь серйозні чи запеклі балачки) тісного кола товаришів, «наступний», вийшовши з гурту, попростував туди, де чекає на нього людина, завдяки якій можна втілити своє бажання, яке чинить кривду й насилля, абсолютно не зважаючи на неї, втілюючи по суті абсолютно невинне, неуважливе прагнення. Оцей наступний відгукувався на звичайнісіньке ім’я Джанні й був саме таким, як і його ймення. Тільки от саме у цій звичайності й полягала його надзвичайна привабливість. Відверто кажучи, він навіть був найгарніший з усіх. Перш за все, він був набагато вищим і мав тонкий стан, широкі плечі, довгі й дужі ноги, як у футболіста чи просто у спортсмена. І коротесеньке волосся: воно було як густий чорний пух, але на потилиці й на лобі були маленькі жмутики прямого колючого волосся. Обличчя у Джанні було настільки засмаглим, що він здавався кольоровим: його шкіра мала жовтуватий відтінок, як у бразильців. Годі й казати, що очі в нього були великі й чорні, блискучі, крупні, як намистини; рівний і тонкий ніс, дуже великий рот, у якому зуби світилися так само, як і очі. Та якщо придивитися ближче, здавалось, ніби він бритоголовий, як новобранець (якось принизливо пострижений, як стрижуть у колонії чи в інтернаті); а якщо він побрився так через заняття спортом, то через те був трохи схожий на буржуа. В обличчі, а надто підборідді, хоч і по-дикунському засмаглому, була якась слабкість; й очі та зуби світились якимсь штучним блиском. Він йшов спортивним кроком, зодягнений у сірі штани у маленьку клітинку та білу майку, а потім став, як укопаний, перед Карло, всміхаючись і широко розставивши кривуваті спереду ноги. Як і у випадку з Джанфранко, саме через те, що Карло його не надто уподобав, він звернувся до хлопця чемніше, ніж до решти: «Привіт, любий, — мовив. — Яке у тебе гарне тіло. Скільки тобі років?» — «Дев’ятнадцять», — відповів Джанні. Коли Карло почув цей голос, серце у нього закалатало: голос був глибокий, мужній, хлопець говорив майже на цілковитій грубій говірці. Осатаніло, навіжено й безчуттєво закалатало серце, пройнявши Карло до самого єства, ніби хтось міцно тримав його в кулаці, щоб викласти хлопцеві на тарілочці. «Скоро йду служить», — додав Джанні невимушено. «Коли саме?» — спитав Карло, просто щоб бути чемним, хоча єдине, що його вже цікавило наразі, — це пеніс Джанні, від якого Карло вже майже втрачав тяму, уявивши той орган, судячи з голосу його власника. «Не зна ’мать візьмуть на півгода…» — спробував розтлумачити Джанні те, що з одного боку видається непростим, а з іншого — надзвичайно природним. Він ніяк не заперечував проти того, щоб Держава покликала його на службу у військо, ніби тими роками нічого не трапилось і наразі нічого не відбувалось. Служба в армії, як частина життя, переважувала й знищувала будь-яке інше політичне виправдання, чи то новітнє, чи то прадавнє. Отаке думав Карло, в очах якого така «праведна» простота робила пеніс Джанні ще принаднішим. «Ну, давай», — мовив Карло ніби через обов’язок, фактично стаючи таким самим, як і ті, хто ще чекав у полі своєї черги. У Джанні штани в паху тісно прилягали й були геть без плям, ніби в тому місці була сама цнотливість. Трошки тремтячи, Карло розстебнув їх. Втім, щойно він розстебнув штани, стало враз зрозуміло, звідки та утягнутість чи ж надмірна цнотливість. Адже труси, у яких Джанні ховав своє достоїнство, були спортивними й страшенно потертими. За невеликої, навіть люб’язної, допомоги Карло насилу витяг член зі сховку. Унаслідок усіх цих маніпуляцій, які якраз і здійснювались, щоб вивільнити член, він знову став «підв’ялим», але за кілька секунд знову встав. Тим часом з трусів, які так важко зсунули, вийшла хмарина пахощів: пахло геть так само, як від Ермініо. Й попри те, що цей пеніс був меншим за пеніс Ермініо, він теж був одним із тих, які мають різкий, але приємний запах, запах поту здорового чоловіка, непомильно теплий та інтимний, так би мовити, що йде з пор, шкіри та волосся дорослого й сильного чоловіка. І справді, живіт у Джанні був плаский, майже ввігнутий, худий і пружний, а нижче — мускулясті стегна. Спершу, коли запах, який не виходив звідти тривалий час, тільки-но вирвався з білизни, він був надто різким, навіть їдким. Але згодом перетворився на аромат здорового поту, поєднаного із запахом сімені, яким, певно, член був переповнений.