Наш інтелектуал саме брав участь у миролюбній дискусії, коли раптом пробили святкові дзвони. Цієї миті він мав змогу цілковито відчути, якого рівня досягла його знаменитість: він ще не «відірвався від землі», а навколо вже панувала урочистість, обтяжена очікуванням, як перед появою виняткових особистостей. Насправді ж саме він був головною особою на цій зустрічі й саме задля нього навколо роїлося стільки гостей. Ще кілька днів, тижнів, місяців, і про нього дізнається увесь народ. Його слава та вплив стануть безмежними. Він відчував це завдяки внутрішньому розрахунку, яким він завжди вирізнявся. Через свій понурий песимізм він не втрачав змоги неупереджено розмірковувати над добрими новинами[95], коли випадала така можливість.
Та тільки замість того, щоб втішатися славетним майбутнім, яке відкривалося перед чоловіком, на його очі впала темрява, його пройняло пекельним холодом, од відчаю йому стиснуло горлянку й затрусилися жижки.
Його очі нажахано невідривно вдивлялися в пустку, сповнені болючим відчуттям істини та шляхетності: з трагедії щезло все, що було в ній «комічного», від нього лишився лише пишний стиль: і витріщені у безвість очі «святого» під скуйовдженим травневим вітром волоссям, і скривлена шия, так ніби він озирається навсібіч чи назад, силкуючись утекти, але натомість стоїть непорушно, мов укопаний, на одному місці, — усе це відбивало сяйво цієї пишності.
Аби не відхилятися від фактів дійсності, скажу, що найбільше його вразило те, що теоретична дисоціація, у якій він жив, готуючись до своєї святості, загострилася. І ось раптово, ніби у коловороті, Віра й Надія стали незбагненними для нього, коли разом з ними немає Милосердя, яке від них забрали (ніби йшлося про Ідеалізм чи Нацизм!). Будь-яка новітня думка у царині релігії, як виявилось, немислима без єресі. Лівий католицизм виявився несумісним з Ватиканом. Та все це було лише відмовкою чи ˂ ˃.
Наш інтелектуал захоплено й уражено саме спостерігав за простим втіленням Істини, що тепер полонила його, — коли зауважив, як у церковному дворі, по-змовницькому усміхаючись і майже підморгуючи йому своїм червонуватим оком п’янички, йшов Диявол. Певна річ, він дотримав слова: це він привів його до справжньої Святості, не до удаваної. До Поезії, а не до Літератури.
Одержимий такою непідробною Святістю, він чудово усвідомлював, що ця справжня Святість — Диявольський дар. Що Істина, якої він так несподівано зазнав, створена Брехнею. Що Добро, яким він раптом так невиразно втішався, — плід Зла. Що Одкровення прийшло до нього через його найбридкіші почуття. Втім, все це у такому викладі — це лише літературний твір. Під цією низкою раціональних та банальних протиставлень виднілися інші, не лише невимовні, але й навіть незбагненні, хіба тільки як Жарт чи Викрадення Всесвіту. Наш інтелектуал закричав й упав на землю. Диявол скористався цією нагодою, аби пробитиb[96] йому на долонях дві кривавих позначки.
Чоловіка у маренні (чи під час маніакального нападу) перенесли на його маленьке ліжечко; кому б поталанило у ті години чути його, міг би подумати, що йдеться про Еклезіаста чи Одкровення або про ймовірні й загублені оригінальні тексти Святого Франциска; але ані переказати, ані відтворити потім нічого б не спромігся.
Уночі, поки чоловік марив у своєму ліжку, його перенесли в інше місце. (5)[97]
Там, у світлі, з’явилося йому інше, ще яскравіше світло, що називало його на ім’я. За аналогією з Темною Силою назвемо це Сяйливою Силою.
Сяйлива Сила покликала чоловіка на ім’я.
Святий упав на коліна перед нею, бо дійшов закономірного логічного висновку, що тут ідеться про Бога.
Він підвів очі й дійсно уздрів перед собою Божественний лик, а коли сказати точніше й по суті, то пізнав він Владу, що зійшла у тілесній подобі: пізнав впливовість, мудрість, миролюбство, доброту; й, на відміну від п’яного писка Темної Сили, обличчя Сили Сяйливої, Бога — було безликим. Далі була така розмова:
— Боже! — пробурмотів святий.
— Так, саме Він, — відповів Бог.
— Я не гідний… — белькотів чоловік, — і Ти сам чудово знаєш причину…
(Бог ласкаво розсміявся: святий спантеличено глянув на нього — то це був жарт?)
— Звісно, я не гідний, — наполягав чоловік, уже готовий в усьому покаятись.
— Знаю, знаю, — так само лагідно й радісно відповів Господь, — а ти й справді віриш в історію з Дияволом? Дійсно віриш? (Він пильно дивився на чоловіка, по-доброму кепкуючи з нього…)
— Що? — знову пробурмотів святий.
— Ти й справді гадаєш, що Нечистий може привести тебе до Святості, Справжньої Святості? У цьому не було б ані логіки, ані нелогічності. ˂ Зло — це лише тимчасовий досвід: з нього нічого не починається й ним нічого не закінчується. Його треба пізнати із власного досвіду, от і все. Якщо ініціатива йшла не від Диявола, а це чиста тобі випадковість, тоді від кого ж вона йшла? Хто замисливc[98] скористатися тобою, найбільшим грішником серед негідників, щоб переосмислити святість? Кому потрібні крайнощі, аби здолати найбільше зло, змушувати пережити до щирцю найбільше добро?
— Тобі!
— Це був жарт. Нечистий — це не особа, ˃ це маска ˂. Я одягнув її й явився до тебе у ˂ у жалюгідне помешкання в жалюгідному місті жалюгідного світу, у якому ти живеш. Я мусив скористатися найгіршим, щоб перетворити це на найкраще, скористатися довільною суперечністю в термінах, щоб відсутність суперечностей взяла гору. Тому повертайся на землю, повертайся й засвідчи це. Та домовмося про дещо…
(У цю мить він став трохи смутнішим, поступаючись урочистості незвіданої Волі.)
— Повідай мені, — мовив покірно святий.
— Коли йтимеш звідси, йди прямо, не озирайся, щоб ще раз мене побачити.
— Гаразд, — відповів твердо чоловік.
Так Господь дозволив чоловікові йти; отож святий, ще раз вклонившись йому, підвівся, повернувся до нього спиною й попростував геть, трішки опустивши голову, але дивлячись уперед, сповнений рішучості не озиратися.
Проте не встиг він відійти й на двадцять кроків, як його охопила нездоланна цікавість: його знову захопило, немов пір’їнку, і він буквально не міг втримати силу, яка повертала його шию назад, і хоч на мить глянути на те, на що дивитися зась. Низькі почуття знов заклекотали, вочевидь, їх не збороли почуття високі, й вони досі співіснували у ньому вкупочці — ніби закон природи, — тому він на мить озирнувся, лиш на однісіньку мить.
Сяйлива Сила досі була там. Але тепер не в Божественній подобі. Тепер це був лик Диявола: обличчя було повернене на три чверті, маленькі очі дивилися з блиском, високі вилиці палали огидно-червоним, він по-жебрацьки посміхався.
Побачивши таке, як колись Лот[99], наш святий інтелектуал скам’янів. Обернувшись на важку брилу, він враз упав з Третього Неба.
Геологи знайшли цю глибу у журливій пустельній долині, навколо якої була ще одна пустеля. У самісінькій середині була брила, що впала з небес. Брила була божественно прекрасна, як мушля чи статуї Мура{25}. Здалеку всі барви пустелі сходилися на ній: райський рожевий, прожилки піднесено жовтогарячого, вохровий, бузковий — незбагненний бузковий колір, подібний до сяйливої синяви тропічного надвечір’я, — коли щойно сіло сонце. Геологи, як могли, завантажили цю цінну знахідку у «лендровер» і відвезли у цивілізований світ, щоб дослідити. Але не змогли цього зробити, тож ця брила й донині лишається цілковитою загадкою. У камені нескінченне різноманіття ніжних кольорових відтінків, як і нескінченно багато матеріалів, з яких його зроблено, хоч жодного з них окремо не визначено, бо кожен з них наділений суперечливими рисами й суперечить не лише, власне, самому собі, але й іншим речовинам, з якими злився чи змішався; з брили неможливо відділити те, що здається коштовним, від того, що начебто не має жодної цінності чи є навіть отруйним; донині не вдалося визначити, у чому ж полягає неможливість його дослідження чи найбільша суперечність у камені, бо дослідження, які ніколи не припиняються, зрештою, завжди дають чудові неповні результати.
