Незавершена формальна вивіреність неухильно сприяє (попри те, що автор неодноразово зазначав, що не хоче цього) «змістовому» читанню. Прогалини створюють такі собі несподівані заглиблення у фігуративних рельєфах, підкреслюючи невідшліфовану шорсткуватість. Внаслідок цього, для будь-якого читача (уявімо тих, хто має не таку неупереджену широкість інтелекту) більше виділяються й здаються більш агресивними вкрай жорстокі уривки: етичні провокації у сороміцькій царині еросу («надто вільне зображення жестів та вчинків сексуального характеру», яке відстоюється у частині «Тетіс» у збірці «Еротизм, Винищення, Товар» за редакцією В. Боаріні, «Капеллі», Болонья, 1974, с. 95—103): люто-несамовитий запал та уїдливі колючки, політична полеміка та інсинуації («висунуте звинувачення» проти «політиків-убивць» та «влаштування кривавого теракту урядовцями»), с. 518, 522, у дусі «Протестантських листів» та «Піратських записок», але не так приборкуючи свою гарячкуватість.
Ймовірно, ризик полягає в тому, що за непередбачуваного (точніше, погано передбаченого) сприйняття ефект від зіткнення цих «нотаток та фрагментів» виявиться, порівнюючи його з найголовнішими прагненнями та кінцевою метою, які мав на думці автор, певною мірою перекрученим, і не лише стосовно етичних міркувань.
Небезпека полягає в тому, що якщо ці «матеріали» сприймуть «із щирістю» чи «із зловтіхою» у тому вигляді, у якому вони наразі є, — безладні, приватні (і ще й через те), привабливі, завдяки простору, який вони лишають для здогадок, — усе скінчиться тим, що П’єр Паоло Пазоліні матиме незавершений, надто грубий і беззахисний образ, в якого почасти немає суворих «художніх гальмів». Ми не можемо ані приховувати, ані недооцінювати таку небезпеку. Філологічний ethos, а також сповнена обов’язку та любові шана пам’яті П’єра Паоло змушують нас бути щодо цього вкрай чесними.
[…]
Щойно наважившись надрукувати, треба вирішити, як саме це зробити.
Очевидно, що підґрунтям проблеми є надзвичайна незавершеність нотаток, адже це чернетки, ці матеріали фрагментарні й не поєднані між собою. Правильне рішення — єдине, яке є прийнятним з філологічного погляду, — підказав, чи то пак навіть нав’язав, сам Пазоліні: завдяки ідеям, які підтримують у рішенні видавати, особистим благословенням підтверджуючи правильність цих ідей, яку я, збоку, не назвав би додачею, а от дивлячись зсередини, вона є саме основоположною.
Уже тривалий час, більш як два десятки років, Пазоліні викохував думку створити книгу, «написану прошарками… таким чином… щоб вона здавалась майже щоденником; зрештою… як хронологічне розшарування, точний та живий процес…: поєднання дописаних, викінчених сторінок та сторінок-чернеток чи тих, на яких записано лише намір». Таким чином «книга водночас буде мати і незбагненну форму, й форму прогресивну, притаманну дійсності». Цей приголомшливий намір Пазоліні записав у нотатці, датованій 1 листопада 1964 року, яку згодом використав як Примітку н: 1 наприкінці «Божественного Мімезису» (вид. «Ейнауді», Турин, 1975, с. 57).
Наступна нотатка, датована не так точно, між 66-м та 67-м роками, яку також було використано наприкінці «Божественного Мімезису» (с. 61), тільки називалась вона «Для „Редакторської примітки“», втілювала цю ж саму думку, але тепер це вже був конкретний видавничий задум. Цитую дослівно: «Це не текстологія. Я лише видам те, що залишив по собі автор. Єдина моя задача, як літературознавця, між іншим, дуже скромна, відновити якомога точніше хронологічну послідовність цих нотаток». А ось ще «те, наскільки точною є хронологічна послідовність нотаток, — єдина гризота, яка могла б мене мучити. Отож я прилип до неї, як до рятівного якоря. Я чудово усвідомлюю, що прочитання цих фрагментів може порушити хронологічна послідовність, яка керується тим, що написано, а не здоровим глуздом. Та я віддаю перевагу запалу, хоч якомусь, аніж хай навіть правильному та розсудливому компонуванню твору».
Отож у випадку з «Нафтою» є цілком обґрунтованим, що цей видавничий задум, який із самого початку належав Пазоліні, потрапив до нас з «Божественного Мімезису» (в якому був чимось на зразок додатка). Ще більше можна побачити в цьому сенсу, якщо зауважити — як цікаво таке помічати, — що «дата 1966 чи 67-й на нотатці» збігається з датою «січень 1967» у тому, що «ймовірно, було першим посиланням» на задум нового роману, про який ішлося в листі до Лівіо Ґарцанті: «У мене безліч задумів (серед яких є одне виняткове повернення до художньої прози, але про нього я розповім згодом, коли краще визріє цей задум)» («Листи», с. 625).
Очевидно, зв’язок підтверджує не лише об’єктивний стан матеріалів («у яких безліч нотаток… У деяких тільки два-три рядки, які майже неможливо прочитати», — так написано у примітці до «Божественного Мімезису», яка щодо цього, а також деяких інших світоглядних деталей, якщо роздивитись уважніше, є попередницею «Нафти»); це доводить також те, що вигадав Пазоліні, щоб виправдати цей текстологічний проект, хоча насправді ця вигадка цілком формальна: автор недописаного твору «помер, його забили до смерті палицями минулого року». Отаке пояснення у примітці, яка ще й має щось схоже на застереження, дію якого можемо відкоментувати словами самого Пазоліні, щоправда, написаними з іншого приводу: «Нема нічого „химернішого“ за „виправдовування“ у тому, що скоїв вчинок, який був запланований і названий… можливістю» («Протестантські листи», «Ейнауді», Турин, с. 141).
Якби не з’явилася нотатка із планом, яка лежала (без назви) на початку теки з добіркою матеріалів до «Нафти» й у якій було описано, як поєднуються матеріали в один філологічний напівроман, завдяки якому роман ставав ще неоднозначнішим та проблематичнішим, заздалегідь заперечуючи звичні припущення щодо чітко визначеного й окресленого його змісту, — доля вирішила б по-своєму, у трагічний спосіб дозволивши здійснити намір Пазоліні, який хотів перетворити занадто матеріальний текст у безкінечну кількість можливостей його практичного існування.
Редактор, який сьогодні дбає про видання, наразі перебуваючи саме в такому становищі, яке описав Пазоліні більше двадцяти років тому, може лише із зворушенням та пошаною підкоритися його наказові: «надрукувати що лишив по собі автор», і надрукувати в такому вигляді, в якому він його залишив, утримуючись від будь-якого, хай навіть правильного та розсудливого компонування твору.
[…]
У нашому випадку не лише найменше додавання, хай навіть з метою перекинути місток «transition quelconque»[387] над розколинами хисткого твору, але й навіть будь-яке виключення окремих уривків (і такі є), які можуть видаватися зайвими чи можуть збивати з пантелику, неприпустимо суперечило б волі автора. З передмови випливає, що до всього у цьому романі, разом з прогалинами й нестиковками, треба ставитись як до значущого, а тому — недоторканного.
Ми не маємо жодної потреби в тому, щоб перегруповувати фрагменти, як це записано в анотації до «Божественного Мімезису» як єдине доручення автора редакторові (у якого виникає дилема щодо того, зберегти зв’язність тексту чи хронологічну послідовність). Таке доручення дав особисто Пазоліні, який розташував Нотатки у течці зовсім не у довільному порядку (іноді навіть порушуючи нумерацію сторінок, яку сам склав раніше). Отож наразі ми повинні лише поважати укладену автором послідовність, навіть там, де (таких випадків дуже мало), ймовірно, сам Пазоліні її змінив. За життя автора будь-яке рішення можна змінити; але коли його вже немає, будь-яке тимчасове рішення стає остаточним. Тим вагомішим стає цей принцип, коли, як у випадку з «Нафтою», неостаточність автор вважав складовою задуманої «форми».
Що ж стосується решти, то якщо деякі прогалини й засмутять читача (але в той самий час пожвавлять нашу уяву), то нестикування (я відзначив найпомітніші) у тексті зовсім незначні й не завадять читачеві більше, ніж нестикування в «остаточних» жанрово вивірених творах Аріосто, Тассо чи Мандзоні. Як не стане на заваді читачеві й те, що лишилось кілька «непрочитуваних» слів, позаяк Пазоліні, прагнучи чітко визначеного ефекту відчуження, своєю рукою штучно вставив у деякі свої рядки в дужках примітку «непрочитуване слово» (пор., напр., «Перевершити людські можливості й організувати», «Ґарцанті», Мілан, 1971, с. 103).
