Страйку знадобилося зо хвилину, щоб упізнати двері колишнього сквоту, бо номера він не пам’ятав. Нарешті знайшов: поруч крамничка з дешевим європейським та азіатським одягом, а колись був супермаркет, який тримали Ямайці. Погляд на мідну поштову скриньку збудив на диво болючий спогад: як вона голосно брязкала, коли хтось виходив чи заходив.
«Чорт, чорт, чорт...»
Підкуривши нову цигарку від попередньої, Страйк швидко рушив у бік Вайтчапел-роуд, де стояли торгівельні палатки: знову дешевий одяг, якісь речі з яскравого пластику. Страйк пришвидшив кроки, йдучи невідомо куди, а пейзаж навколо будив нові спогади: ця більярдна була тут сімнадцять років тому... і дзвонова ливарня теж... спогади здіймалися, кусали його, ніби Страйк наступив на кубло сонних змій.
Наближаючись до п’ятого десятку, Леда почала цікавитися молодшими чоловіками, але Віттакер був наймолодшим: коли вона почала з ним спати, мав двадцять один рік. Гі синові, коли Леда вперше привела Віттакера додому, було шістнадцять. Музикант уже тоді видавався спустошеним, із запалими щоками під широко розставленими очима дивовижного каро-золотого кольору. Темне волосся, заплетене у дреди, спадало на плечі; він мав лише одні джинси й футболку і тому смердів.
Страйк ішов по Вайтчапел-роуд, і в такт крокам раз у раз у голові лунала заяложена фраза.
«У всіх на очах. Сховався у всіх на очах».
Звісно, люди скажуть, що він одержимий, упереджений, чіпляється за минуле. Скажуть, що він побачив ногу в коробці й подумав на Віттакера, бо не змирився, що з того зняли обвинувачення в убивстві Страйкової матері. Навіть якщо пояснити причини, з яких він підозрює Віттакера, всі посміються: хіба такий відвертий прихильник збочень і садизму може відрізати жінці ногу! Страйк знав: віра, що правдиво злі люди приховують небезпечний потяг до насильства й домінування, дуже глибока. Коли такі люди виставляють свої уподобання всім напоказ, наївні сміються, кажуть, що це просто поза, знаходять у цьому дивну принадність.
Леда познайомилася з Віттакером у компанії звукозапису, де працювала адміністратором – живий сувенір історії рок-н-ролу, виставлений у вітрині, мов тотем. Віттакер грав на гітарі й писав тексти кільком треш-метал-гуртам, але ті один по одному вигнали його за фіглярство, зловживання наркотиками й агресивність; за його словами, він познайомився з Ледою, коли прийшов домовлятися про запис. Утім, Леда якось зізналася Страйкові, що насправді вона просто умовляла охоронців бути лагіднішими з молодиком, коли ті викидали його геть. Вона привезла бідосю додому, і Віттакер тут і лишився.
Шістнадцятирічний Страйк не знав, удаваним чи щирим було Віттакерове жадібне й відкрите захоплення всім садистичним і демонічним. Він тільки знав, що ненавидить Віттакера до кісток, як ще не ненавидів жодного з коханців, яких приводила, а тоді кидала Леда. Йому доводилося дихати міазмами цього чоловіка, коли увечері він робив домашнє завдання у сквоті; сморід був такий, що Страйк майже відчував його на смак. Віттакер пробував триматися з підлітком зверхньо – у раптових вибухах і ядучих ремарках виявлялася красномовність, яку Віттакер ретельно приховував від малоосвічених Лединих друзів, бо їм хотів сподобатися, – але Страйк сам умів відпустити ремарку і дати відсіч, а ще був не такий обдовбаний, як Віттакер, чи принаймні обдовбаний лише настільки, наскільки має бути людина, що живе серед постійного канабісового туману. Коли Леда не чула, Віттакер кепкував зі Страйкових намагань учитися попри часті перерви в процесі. Він був високий і худорлявий, але на диво м’язистий як на людину, яка веде абсолютно пасивний спосіб життя; Страйк уже мав шість футів зросту і ходив на бокс у місцевому клубі. Напруга між ними виповнювала задимлене повітря, в якому всякчас висіла загроза бійки.
Сестру Страйка, Люсі, Віттакер узагалі вижив з дому постійним цькуванням і сексуальними натяками. Він ходив по сквоту голий, чухав татуйовані груди і сміявся з переляку чотирнадцятирічної дівчинки. Одного вечора Люсі втекла до телефонної будки на розі й слізно вмовляла тітку й дядька з Корнволла забрати її. Ті приїхали наступного ранку на світанні – цілу ніч їхали з Сент-Moca до Лондона. Люсі вже зібрала нечисленні пожитки в маленьку валізку. З матір’ю вона ніколи більше не жила.
Тед і Джоан стояли на порозі й благали Страйка теж поїхати з ними. Але той відмовився, а вмовляння тітки Джоан тільки посилили його рішучість самому виселити Віттакера і не лишати його наодинці з мамою. На той момент він уже чув, як Віттакер просторікує, що, мовляв, цікаво було б укоротити комусь віку, – ніби це така епікурейська насолода. Тоді він ще не вірив, що Віттакер на таке здатен, але знав, що на жорстокість той спроможеться, чув, як він погрожував іншим сквотерам. Одного разу – Леда відмовилася в це повірити – Страйк бачив, як Віттакер хотів до смерті забити кішку, бо та його збудила. Страйк тоді відібрав у нього важкий черевик, коли Віттакер бігав за тваринкою по кімнаті, намагався вдарити, лаявся і кричав, що тварюка заплатить.
Коліно з протезом починало боліти. Страйк ступав дедалі швидше. Праворуч виріс, ніби за помахом чарівної палички, паб «Голова шкапи» – приземкуватий, квадратний, з цегляними стінами. Вже підійшовши до дверей, Страйк помітив викидайла в чорному і згадав, що нині тут теж стрип-клуб.
– Чорт, – вилаявся він.
Страйк був не проти випити в оточенні напівголих жінок, але не міг дозволити собі зависоку ціну на спиртне в таких закладах, та ще й коли за один день утратив двох клієнтів.
Тому довелося зайти до найближчого «Старбаксу», знайти гам місце і покласти хвору ногу на вільний стілець поруч. Страйк похмуро крутив у руках велику чашку з чорною кавою. М’які дивани теплих відтінків, високі чашки з пухкою піною, пристойні, працьовиті молодики й дівчата за чистим скляним шинквасом: це, звісно, чиста протиотрута від смердючого привида Віттакера, і все-таки той відмовлявся зникати. Мимоволі Страйк заново проживав усе, все пригадував...
Коли Віттакер жив з Ледою та її сином, історія його підліткових походеньок була відома хіба соціальним службам на півночі Англії. Про своє минуле він розповідав безліч історій, строкатих і часто суперечливих. Тільки коли Віттакера арештували за вбивство, просочилася правда з вуст людей з його минулого – одні сподівалися заробити на пресі, інші хотіли помститися, ще хтось у такий дивний спосіб старався захистити його.
Віттакер народився у грошовитій родині з верхніх прошарків середнього класу, очолюваній дипломатом з лицарським титулом; до дванадцятьох років Віттакер вважав його за батька. А тоді дізнався, що насправді його матір’ю була старша сестра, яка буцімто мешкала в Лондоні й працювала вчителькою у школі, де вчили за системою Монтесорі, – наркоманка й алкоголічка, яка жила в злиднях, відкинута рідними. Відтоді Віттакер, і так уже проблемна дитина, схильна до спалахів гніву, під час яких він бив усіх навколо, зовсім ошалів. Його вигнали з приватної школи. Віттакер приєднався до місцевої банди і незабаром уже керував збутом наркотиків; ця фаза закінчилася строком у виправному закладі, бо Віттакер тримав ножа біля горла малолітньої дівчини, поки його друзі її ґвалтували. У віці п’ятнадцятьох років він утік до Лондона, лишаючи по собі слід з дрібних злочинів, і врешті-решт знайшов свою біологічну матір. Коротке радісне возз’єднання майже одразу скотилося в насильство та взаємну ворожість.
– Тут не зайнято?
Над Страйком схилився високий молодик, руками вже тримаючись за спинку стільця, на який Страйк поклав натруджену ногу. Молодик нагадав Страйкові Метью, нареченого Робін: хвилясте каштанове волосся, чіткі привабливі риси. Страйк рохнув, прибрав ногу і похитав головою. Молодик поніс стілець до столу, за яким уже сиділо зо шестеро осіб, і приєднався до компанії. Страйк бачив, як зраділи його поверненню дівчата: випростали спини, заусміхалися, коли молодик підсунув до столу свій стілець. Може, через схожість із Метью, а може, через забраний стілець, чи просто через уміння Страйка непомильно розпізнавати покидьків, молодик здався йому якимось неприємним.
