— Певно, ви їхали машиною, — сказав він.

Комір і плечі були сірі від пилюки.

— Так, з Байонни.

— Еге ж, — мовив він. — Я відразу побачив, що машиною. Бач, як запорошилися.

Я дав йому дві мідні монети.

В кінці вулиці стояв собор, і я попрямував до нього. Коли я вперше побачив його, то фасад видався мені непоказним, але тепер він мені сподобався. Я ввійшов. Усередині було млисто й темно, колони зникали у височині, й люди молилися, й пахло ладаном, й око тішили високі вітражі. Я вклякнув і почав молитися, й помолився за всіх, кого міг згадати, — за Брет, за Майкла, за Білла, за Роберта Кона, й за себе, й за всіх матадорів поіменно, тих, кого любив, і за решту всіх гуртом, потім я знову помолився за себе, і, поки я молився за себе, мене почала брати дрімота, тож я помолився, щоб корида була гарна, і щоб фієста була весела, і щоб риба ловилася. Я поміркував, про що б іще помолитись, і мені спало на думку, що непогано б мати трохи грошей, тож я помолився за те, щоб розбагатіти, а потім почав думати, як же його можна розбагатіти, і, міркуючи про багатство, згадав графа й подумав, де він тепер, і пошкодував, що не бачив його після того вечора на Монмартрі, й спробував пригадати смішну історію, яку розповіла мені про нього Брет, а що я весь час стояв навколішки, упершися лобом у дерев'яну спинку лави, і вважав, що молюся, то, мені стало трошки соромно, і я пошкодував, що з мене такий кепський католик, але тут-таки вирішив, що зарадити цьому не зможу, принаймні тієї хвилини, а може, й ніколи, хоча все-таки це велика віра й добре було б перейнятися нею по-справжньому, — може, наступного разу, нарешті, переймуся; а потім я стояв під пекучим сонцем на паперті собору, і великий, вказівний та середній пальці моєї правої руки були ще вологі,'і я відчував, як вони висихають на сонці. Сонце палило нещадно, я перейшов площу попід будинками й повернувся завулками до готелю.

За вечерею ми побачили, що Роберт Кон прийняв ванну, поголився, постригся, вимив волосся запашним шампунем і чимось намастив його, щоб не куйовдилося. Він хвилювався, але я не мав наміру заспокоювати його. Поїзд із Сан-Себастьяна прибував о дев'ятій, і Брет з Майклом могли приїхати лише цим поїздом. За двадцять хвилин до дев'ятої, коли ми ще не з'їли й половини вечері, Роберт Кон підвівся з-за столу й сказав, що йде на вокзал. Я зголосився піти з ним — просто, щоб подражнити його.

Білл сказав, що дідька лисого піде, не доївши вечері. Я сказав, що ми одразу й повернемось.

Ми пішли на вокзал. Хвилювання Кона тішило мене. Я хотів, щоб Брет приїхала цим поїздом. На вокзалі виявилося, що поїзд запізнюється, і, чекаючи на нього, ми вийшли на темну площу й сіли на багажний візок. Після війни я ще не бачив, щоб хтось так хвилювався, як Роберт Кон, — чи так нетерпеливився. Мене це тішило. Звісно, тішитися з таких речей — паскудство, але я й почував себе паскудно. Кон мав дивовижну здатність збуджувати в людині найгірші почуття.

Нарешті ми почули далекий гудок знизу, з другого боку плато, а потім побачили світло паровоза, що наближався схилом. Ми перейшли на вокзал і стали в натовпі біля проходу. Поїзд підійшов, зупинився, і пасажири почали виходити.

Їх серед пасажирів не було. Ми почекали, доки всі вони вийшли з перону й посідали в автобуси, чи найняли фіакри, чи пішли пішки в темряві з друзями та родичами.

— Я знав, що вони не приїдуть, — сказав Роберт Кон.

Ми поверталися до готелю.

— А я все-таки сподівався, — відповів я.

Коли ми ввійшли до їдальні, Білл їв фрукти й допивав пляшку вина.

— Не приїхали, га?

— Ні.

— Можна, я віддам вам сотню вранці, Коне? — спитав Білл. — Я ще не встиг обміняти гроші.

— Ет, забудьте про це, — сказав Роберт Кон. — Краще закладемося з якогось іншого приводу. Чи можна закладатися, хто переможе в кориді?

— Можна, — озвався Білл. — Тільки не треба.

— Це однаково, що закладатися, хто переможе у війні,— докинув я. — Матеріальна зацікавленість тут недоречна.

— Швидше б уже побачити ту кориду, — мовив Роберт.

До нашого столика підійшов Монтойя. В руці він тримав телеграму.

— Це вам. — Він подав її мені.

Я прочитав:

«Залишилися ночувати Сан-Себастьяні».

— Це від них, — сказав я і сховав телеграму в кишеню.

За інших обставин я показав би її.

— Зробили зупинку в Сан-Себастьяні. Передають вам привіт.

Не знаю, чому мені так кортіло дражнити Кона. А втім, звичайно, знаю. Я сліпо, люто ревнував його до того, що він пережив. І хоч усе те видавалося мені цілком природним, це не міняло справи. Я, безперечно, ненавидів його. Гадаю, я по-справжньому зненавидів його тієї хвилини, коли він за сніданком paптом заговорив зверхнім тоном, а потім пішов до перукарні чепуритися. Тим-то я й сховав телеграму в кишеню. Зрештою, вона адресувалася мені.

— Що ж, — сказав я, — пропоную вирушити денним автобусом до Бургете. А вони нехай наздоганяють нас, якщо приїдуть завтра, ввечері.

Із Сан-Себастьяна прибували тільки два поїзди: рано-вранці і — як оце щойно — ввечері.

— А що, непогана ідея, — сказав Кон.

— Чим швидше ми дістанемося до річки, тим краще.

— Мені однаково, коли вирушати, — сказав Білл. — Чим швидше, тим краще.

Ми посиділи в «Іруньї», випили кави, пройшлися до арени, перейшли поле й постояли під деревами край урвища, дивлячись униз на темну річку, і я рано ліг спати. Білл і Кон, видно, засиділися в кафе допізна, бо коли вони повернулись, я вже спав.

Вранці я купив три квитки на автобус до Бургете. Він відходив о другій годині. Ранішого рейсу не було. Я сидів у «Іруньї» і читав газети, коли на тому кінці площі з'явився Кон. Він підійшов до мого столика й сів у плетене крісло.

— Затишне кафе, — сказав він. — Як тобі спалося, Джейку?

— Спав як убитий.

— А мене чомусь сон не брав. Та ми з Біллом і лягли пізно.

— Де ви були?

— Тут. А коли тут зачинили, — перейшли до іншого кафе. Того, де хазяїн розмовляє по-німецькому й по-англійському.

— Кафе Суїсо.

— Атож. Приємний дідок. По-моєму, те кафе краще від цього.

— Вдень там гірше, — сказав я. — Надто жарко. До речі, я взяв квитки на автобус.

— Я сьогодні не поїду. Ви з Біллом їдьте вперед.

— А як же твій квиток?

— Давай його сюди. Я його здам.

— Він коштує п'ять песет.

Роберт Кон дістав срібну п'ятипесетову монету й дав мені.

— Я мушу залишитися, — сказав він. — Бо, по-моєму, сталося непорозуміння.

— Май на увазі: якщо вони загуляють, то застрянуть у Сан-Себастьяні на кілька днів.

— Отож-бо, — сказав Роберт. — Можливо, вони сподівалися, що я зустріну їх у Сан-Себастьяні, й тому зробили там зупинку.

— Чому ти так гадаєш?

— Я так пропонував у листі до Брет.

— Якого ж біса ти не залишився там і не зустрів їх?.. — почав був я, але затнувся, сподіваючись, що він сам до цього додумається. Та, мабуть, дарма сподівався.

Тепер він уже не бентежився, йому приємно було розмовляти зі мною після того, як він дав мені зрозуміти, що між ним і Брет щось є.

— Що ж, ми з Біллом вирушимо відразу по обіді,— сказав я.

— Шкода, що я не можу. Ми ж цілу зиму мріяли про риболовлю. — Він навіть розчулився. — Але я мушу залишитись. Просто мушу. Як тільки вони приїдуть, я привезу їх до вас.

— Ходімо шукати Білла.

— Я саме зібрався до перукарні.

— То зустрінемося за обідом.

Я знайшов Білла в його номері. Він голився.

— Знаю, знаю, він уже все розповів мені вчора ввечері,— сказав Білл. — Він мастак виливати душу. Признався, що мав зустріти Брет у Сан-Себастьяні.

— От же брехло!

— Ну, не треба, — сказав Білл. — Не сердься, ми ще тільки вирушили в дорогу, а ти вже сердишся. А взагалі, де ти відкопав такого приятеля?

— Ет, не ятри мені душу.

Білл обернув до мене своє напівпоголене обличчя, а тоді знову заговорив до дзеркала, намилюючи щоки:

— Це не він шукав мене взимку в Нью-Йорку з рекомендаційним листом від тебе? Дякувати богові, що я більше їжджу, аніж сиджу на місці. А чому ти прихопив із собою тільки його — невже в тебе немає більше друзів євреїв? — Він потер підборіддя великим пальцем, придивився в дзеркало й почав знову шкребтися.