Нарешті Кон зійшов униз, і ми попрямували до машини. Машина була велика, з відкидним верхом, за кермом сидів водій у пильовику з блакитним коміром і такими ж обшлагами. Ми попросили його опустити верх, потім він повантажив наші речі, й ми рушили вулицею, яка вела за місто. Ми їхали повз мальовничі сади й озиралися назад, на панораму міста, а потім почалися зелені пагорби, і дорога пішла вгору. Раз у раз ми обганяли басків на возах, запряжених волами або коровами, проїздили повз охайні тиньковані будиночки з низькими дахами. У зеленому краю басків земля родюча, і в чистих селах люди, видно, живуть заможно. В кожному селі був майданчик для гри в пелоту, й там під палючим сонцем бігали дітлахи. На церквах видніли написи, що забороняли стукати м'ячем об стіни, а будиночки в селах були під червоною черепицею. Потім дорога завернула й зробилася крутішою; тепер ми їхали схилом гори понад долиною, залишаючи за собою пагорби, що збігали до моря. Моря не було видно. Воно було надто далеко. Та хоч його дедалі більше затуляли пагорби, відчувалося, що воно саме там, за ними.

Ми переїхали іспанський кордон — міст через річечку, по один бік якого стояли дебелі вусаті французи в кашкетах, а по другий — іспанські карабінери в лакованих трикутних капелюхах, з короткими гвинтівками за спиною. Вони відкрили тільки одну валізу й забрали для перевірки паспорти. І з того, й з того боку кордону стояла універсальна крамничка й таверна. Шоферові довелося зайти до вартівні, щоб заповнити якісь документи на машину, а ми тим часом підійшли до берега подивитися, чи є тут форель. Білл спробував порозумітися по-іспанському з одним із карабінерів, але дарма. Роберт Кон показав пальцем на річку й спитав, чи є в ній форель. Карабінер відповів, що є, але небагато.

Я спитав його, чи він ловить рибу, й він відповів, що ні, він не любить рибалити.

До мосту сягнистою ходою наближався бородатий дід з довгим, вигорілим на сонці волоссям, в одязі, пошитому, очевидно, з мішковини. В руці він тримав ціпок, а за спиною в нього, головою вниз, висіло зв'язане за ноги козеня.

Карабінер посварився на нього палашем — мовляв, вертайся. Дід, не кажучи ні слова, завернув і пішов білою дорогою назад, в Іспанію.

— Чому ви не пропустили старого? — спитав я.

— Він без паспорта.

Я запропонував прикордонникові сигарету. Він узяв і подякував мені.

— Що ж він тепер робитиме? — спитав я.

Прикордонник сплюнув на курну дорогу.

— Перейде річку бродом, та й по всьому.

— А у вас тут водяться контрабандисти?

— А чого ж, — сказав він. — Водяться.

Вийшов шофер, згортаючи папери й ховаючи їх у спідню кишеню пильовика. Ми сіли в машину й рушили білою курною дорогою в Іспанію. Спочатку краєвид нічим не відрізнявся від французького; та потім, весь час піднімаючись угору серпантином, ми виїхали на перевал, і там почалася вже справжня Іспанія. На довгастих брунатних кряжах подекуди стриміли сосни, а нижче, в долині, росли букові ліси. Дорога спершу бігла верхом хребта, потім круто пірнула вниз, і водій раптом засигналив, загальмував і звернув убік, щоб не наїхати на двох віслюків, що спали посеред дороги. Гори лишилися позаду, ми в'їхали в діброву, де між дерев паслися білі корови, а потім почалися зелені галявини з прозорими струмками. Перетнувши один такий струмок, ми проминули похмуре сільце, за яким дорога знов пішла вгору. Піднімаючись усе вище й вище, ми вибралися нарешті на ще одне узвишшя, проїхали його гребенем, а тоді завернули праворуч, і на півдні відкрилося нове пасмо гір — коричневих, немов попечених, і химерно порізаних ущелинами.

Нарешті гори скінчились, обабіч шляху з'явилися дерева та лани стиглої пшениці, ми переїхали річку, й дорога побігла далі, дуже біла й пряма, а тоді ми виїхали на пагорб, і ліворуч на узвишші я побачив старовинний замок, густо оточений будинками; пшениця підступала до самісіньких їхніх мурів. Я озирнувся зі свого переднього місця. Роберт Кон спав, але Вілл кивнув мені головою — мовляв, бачу. Потім ми їхали рівниною, і праворуч між деревами блищала на сонці широка річка, а попереду, на обрії, поволі здіймалося Памплонське плато й виростали мури Міста, висока коричнева споруда собору й шпичасті верхи інших церков. За плато бовваніли гори, і скрізь, куди не глянь, були гори й гори, а попереду білий шлях розтинав рівнину до самого міста.

Обминувши плато, ми в'їхали в місто з другого боку курною дорогою, що круто піднімалася між двома рядами тінистих дерев, а потім спустилися в нову дільницю міста, яку будують поза старими фортечними мурами. Ми проїхали повз арену для бою биків — високу й білу споруду, видно, збудовану із залізобетону, а потім завулком виїхали на велику площу й зупинилися перед готелем Монтойї.

Водій допоміг нам зняти речі. Машину оточила зграйка дітлахів, і на площі було жарко, і на флагштоках між зеленими деревами висіли прапори, й приємно було сховатися від сонця в затінок аркади, що обрамляла площу. Монтойя зрадів нам, потис кожному руку й дав по гарній кімнаті вікнами на площу, а потім ми помилися, почистилися й спустилися до їдальні обідати. Шофер теж залишився пообідати, потім ми розрахувалися з ним, і він вирушив назад, до Байонни.

У готелі Монтойї дві їдальні. Одна, на третьому поверсі, виходить на площу. Друга міститься внизу, поверхом нижче від рівня площі, й має вихід на вулицю за готелем, якою рано-вранці пробігають бики, коли їх женуть через місто на кориду. В нижній їдальні завжди прохолодно, й ми там дуже добре попоїли. Перший обід в Іспанії завжди приголомшує: закуски, страва з яєць, дві м'ясні страви, городина, салат, десерт і фрукти. Щоб з усім цим упоратися, потрібно багато вина. Роберт Кон намагався відмовитися від другої м'ясної страви, але ми не переклали його слів, і офіціантка принесла йому щось навзамін, здається, м'ясний салат. Кон нервував, відколи ми зустрілися в Байонні. Він не знав, чи нам відомо, що Брет була з ним у Сан-Себастьяні, і це бентежило його.

— Ну, — сказав я, — Брет і Майкл повинні приїхати сьогодні ввечері.

— Навряд чи вони приїдуть сьогодні,— відповів він.

— Чому ж ні? — здивувався Білл. — Неодмінно приїдуть.

— Вони завжди запізнюються, — сказав я.

— Я майже певен, що вони не приїдуть, — відповів Роберт Кон.

Він виголосив це так, наче йому було відомо більше, ніж нам, і ми обидва розсердилися.

— Закладаюсь на п'ятдесят песет, що сьогодні ввечері вони будуть тут, — сказав Білл. Спересердя він завжди б'ється об заклад і через те пропонує безглузді умови.

— Згода, — кивнув Кон. — Закладаємося. Запам'ятай, Джейку, на п’ятдесят песет.

— Я й сам не забуду, — мовив Білл.

Я бачив, що він дуже сердитий, і хотів заспокоїти його.

— Авжеж, вони приїдуть, — сказав я. — Тільки, може, не сьогодні.

— Ну що, відмовляєтеся від закладу? — спитав Кон.

— Ні. З якого дива? Я можу й на сотню піти.

— Будь ласка. Приймаю.

— Годі вам, — сказав я. — А то я зажадаю букмекерський процент.

— Будь ласка, — всміхнувся Кон. — Все одно ви, мабуть, відіграєте їх у мене в бридж.

— Ви їх ще не виграли, — сказав Білл.

Ми вийшли на площу й пішли під аркадою до кафе «Ірунья» пити каву. Кон сказав, що зайде до перукарні поголитися.

— Послухай, — сказав мені Білл. — Я маю шанси на виграш?

— Погані. Вони ще ніколи не прибували вчасно. Якщо вони не одержали грошей, то сьогодні, звісно, не приїдуть.

Я сам пошкодував, тільки-но розтулив рота. Але й попустити йому не міг. Хлопець він начебто непоганий, та звідки в нього такі точні відомості? Адже Брет з Майклом домовлялися з нами.

Я побачив, як Кон перетинає площу.

— Он він повертається.

— Нехай він не зазнається. І облишить свої єврейські штучки.

— Перукарня зачинена, — сказав Кон. — Аж до четвертої.

Ми пили каву в кафе «Ірунья», сидячи в затінку аркади в зручних плетених кріслах, і дивилися на простору площу. Потім Білл пішов писати листи, а Кон — до перукарні. Вона ще була зачинена, тож він вирішив піти до готелю прийняти ванну, а я посидів ще трошки на терасі кафе, а тоді пішов прогулятися. Було дуже жарко, але я тримався тінистого боку вулиць. Я побував і на ринку, і в кварталі за ним, радіючи, що знов опинився в цьому місті. Зайшовши до ayuntamiento [52], я розшукав старого, який щороку замовляв для мене квитки на бій биків, і впевнився, що він одержав мій грошовий переказ із Парижа і поновив абонемент. Старий цей працював архіваріусом, і всі архіви міста зберігалися в його конторі. А втім, моєї оповіді це не стосується. Його контора містилася за двома дверима — великими дубовими й меншими, оббитими зеленим сукном, і коли я пішов, залишив-щи його серед архівів, за якими не видно було стін, і зачинив за собою перші та другі двері, й вийшов на вулицю, швейцар зупинив мене, щоб почистити мені піджак.