Тепер її ніхто не дістане. Все. З його рук не вирвуть. У безпеці. І раз лікар наполягає, що потребує спокою та відновлення — Влад їй то повною мірою забезпечить! Усіма силами!

Голова буквально пульсувала. Тут Вася взагалі не вигадувала, навіть удавати не треба цю муку. Але… попри це, варто ж було памʼятати, що вона під прикриттям, трясця! І не провалити всю свою легенду!

Так ні ж, її смикнуло обізнаністю у нордичній культурі ділиться! Довелося швидко вигадувати пояснення, яке б більш-менш скидалася на правду. Від цього пульсація болю у скронях стала ще сильнішою!

Відкинулася на подушку з таким відчуттям, ніби це витягло з неї всі сили. Сили небесні! З ким вона звʼязалася?! Чому біля Влада її тягне на авантюри… Ну, окей, це їй в принципі притаманне, тут нема про що сперечатися. Позатим…

Зараз весь цей план з затриманням Яструба здавався геть кепською ідеєю. Можливо, на неї в цей момент накотило щось типу депресії? Оце це все… таки капітально тиснуло, їдять її мурахи!

Відчуття неможливості бачити… Лякало до біса! Настільки сильно, що в животі звернувся крижаний, тугий вузол. І розуміння, що вона зараз доволі безпорадна — немов рухнуло з небес, вдаривши по й так зраненій голові!

Дідько! У цю мить навіть не могла жодної ідеї вигадати, як з командою звʼязатися! Хоч з кимось?! Без очей… світ навколо був сповнений геть нових звуків та сенсів. Але вона в тому ще зовсім не адаптувалася, от в чому правда.

І голос Владислава ні з того ні з сього раптом став основним орієнтиром у новій реальності. А ще — відчуття гарячих, сухих, трохи шорстких пальців, які міцно тримали її руку.

Оглушливо. Трохи лячно… І вона не може не визнати — направду, боїться того, що чоловік зараз відійде, і Василина залишиться сам на сам з усім цим… З самим усвідомленням, що може назавжди в цій темряві опинитися!

Як зорієнтуватися? Як наново навчитися себе відстоювати? Як захищатися? І не спалитися ж до того?! Не викрити себе…

Бо навіть не знає, хто навколо? Ворог? Друг?..

Хоча, звідки б тут друзям взятися? Якщо поруч Владислав… то навкруги його люди, однозначно.

Правда, судячи з того, що він до неї геть приязно ставиться, Василина його… Ну, не варто поспішати з висновками, але, можливо, вона навіть його довіру завоювала тим, що кинулася рятувати? Добре. Наразі — це точно її порятунок.

І… Трясця! Не хотілося визнавати ще дещо…

Але, в цей момент Владислав немов поворухнувся та посунувся. Вочевидь, піднявшись та збираючись відійти від ліжка!

— Ні! — вона вхопилася за його руку так міцно, як тільки могла.

І по цимбалах на крапельницю, його думку і весь світ! Втратити ось цей звʼязок, єдину точку для орієнтування у новому світі — наразі вона просто не могла цього допустити.

Бо… їй було страшно. По-справжньому. По-дурному. Майже по-дитячому. Так, як не мало б бути за посадою та завданням.

Але вона не встигла те осмислити чи опанувати себе. І вчепилася у руку чоловіка… якого вистежувала чи не останні півтора року. Так, наче він її єдина надія! Єдина опора у всьому невідомому тепер і ворожому світі. Той, що сам же ворогом був нещодавно…

— Гей. Не лякайся. Я тут, — він ніби відразу це вловив все. Зрозумів її думку. І перехопив ще й другу руку, міцно, але обережно стиснувши. — Я поруч.

І Васі саме б цього злякатися, враховуючи, хто він, а хто вона.

Та замість цього вона другою рукою сама переплела пальці з великими та гарячими чоловічими. Василина не звикла нікого просити про допомогу. Тим більше — підозрюваного. Проте… Чи мала вона тепер вибір?

— Я… Мене лякає це. Відсутність можливості бачити. Контролю над ситуацією… — ніби виправдовуючись, що геть не було їй властиве, прошепотіла. — Очі… — примружила ще сильніше повіки. Замовкла. Горло затисло спазмом.

Але ж руку його фізично не може відпустити! Це щось за межами свідомості. Ірраціональне. Ніби й не правильно, а вона не може інакше, і все!..

— Ш-ш-ш, — він сам звільнив одну руку та… накрив пальцями її губи.

Дуже… обережно. Неочікувано. Вона аж сахнулася! Не злякавшись… просто, без можливості бачити — все спантеличує!

— Не бійся, княгиню. Дозволь, поки я побуду твоїми очима. Домовилися? — тихо та низько поцікавився Владислав.

Владно. Як вже все вирішивши, аніяк не питаючи її…

А ще — немов би дуже близько до обличчя Василини! Він нахилився?

— Княгиня? — дівчина розгубилася ще більше, здалося. — А це — чому?

Владислав аж примружився, спостерігаючи за кожною зміною, найменшим рухом її обличчя, губ, вій.

Відчув, як вся завмерла, але ж міміка ніби своїм життям живе!

Усвідомила, наскільки він близько? Можливо. Все ж таки було в ній щось і від дикого звіра: всі ці її інстинкти, зосередженість, готовність битися…

І це його не менш потужно вабило. Немов пробуджувало щось з таких глибин, про які Влад у собі й не здогадувався!

Простягнув руку та обережно обвів її підборіддя.

— Ти сильна. Можливо, не буду сперечатися, що як цариця… але й більш потужна, немов, трохи дика… Не погано. Навпаки… Як небезпечний хижак, швидше, — він посміхнувся, підозрюючи, що вона відчує то за зміною його тону. — Як справжні княгині, швидше… Таки ж спадкоємиці вікінгів та валькірій, про яких ми вже мову з тобою завели, — знову ковзнув рукою, погладжуючи. — Які ні в чому не поступалися чоловікам. Ще й мстилися до останнього… не лякалися й дикунів…

— Як отой ваш Кульгавий? — пирхнула вона, попри розгубленість, точно намагаючись триматися. До біса сильна!

— Влучне спостереження. Так, — він весело хмикнув. — Ото й кажу — ти така ж яра за відчуттям. Незламна, — нахилившись ще нижче, хрипко видихнув Яструб в її вухо.

І долонею всотав дрібне, неначе солодке тремтіння мʼязів цієї жінки.

Охрініти! Вона його вабила. Здуріти до того ж з якою силою!

Це було геть дивне усвідомлення, враховуючи ситуацію.

На бога! Вона у лікарняному ліжку! У неї струс!

І величезний синець на обличчі не мав додавати Василині такої тендітності та зворушливості. Як і те розгублене полумʼя в очах, які зараз видавалися геть розфокусованими… Але це все тільки більше його до неї немов припаювало!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Владислав, котрий завжди вважав себе до біса логічним — зараз нічим не міг пояснити непереборну потребу особисто подбати про добробут та затишок для цієї дівчини! Воно немов би пульсувало у кожній його кістці, скручувало нерви та… нагніталося всередині нього! І тільки збільшувалося з кожною миттю, що поруч знаходився. Якась довбана містика, в яку він ніколи не вірив!

Коли спалахнуло? Звідки? Не мав відповіді… Тоді, як впала на нього з дерева? Чи як у підборіддя вцілила? Чи коли упала на бруківку його двора?.. Бляха, як стільки всього втулилося за кілька годин?!

Можливо, він граний збоченець, просто до сьогодні не знав про це?

Але ж так, вона його вабила!

Мовчки, без жодного звуку волала до чогось, суто чоловічого в ньому. Породжувала дивне відчуття, ніби він нікого до того ближчого не мав, і зараз просто не може дозволити їй зникнути зі свого життя. Чи чомусь поганому трапитися з цією жінкою…

Геть йому ж чужою!.. Хіба ні?

Він наче розумів це цілковито ясно. І все ж…

Обхопив долонями її обличчя. Обережно, щоб не зачепити садна та забої. Не втримався, провів великим пальцем, відчуваючи оксамитову мʼякість її шкіри. І це дивне звернення, яке само з язика зіскочило, але ж наскільки дійсно їй пасувало!..

— Не бійся, моя княгине. Я буду поруч. Ти не залишишся одна в темряві. Ніколи. Присягаюся! — прошепотів, достеменно сам не маючи доводів пояснити, що йому груди дере.

І злегка зачепив губами її вухо… Не дражнячи. Скоріше, починаючи привчати дівчину до своїх дотиків.

Навколо панувала тиша.

В цьому будинку так і не стало більш… затишно, чи що. І не були потрібні очі, аби це зрозуміти.