— Всі, до останнього. Бляха, та це моя сфера впливу, врешті-решт! А тебе я тут світити не хочу! Як і демонструвати комусь! — рикнув Влад із роздратованим гарчанням у голосі.

Ага-ага. Вона ж тому і не думає перечити. І на авторитет його не зазіхає. Навпаки, навіть. Пропонує ще більш разючий антураж створити.

— Так про мене і так вже знають, — спокійно відкинула вона той аргумент. — Думаєш, новину не рознесли? Впевнена, що на всіх кутках розтрубили, — знизала плечима.

І де тільки впертість взяла, аби з Яструбом сперечатися? Він все ж лякав оцим своїх ярим гарчанням та буквально крижаною напругою навколо, яку вона таки відчувала.

Хоча… мабуть, у його ж відношенні відшукала ключик до дій. Бо він їй то дозволяв, на відміну від усіх інших, як проаналізувати.

Жодного разу не чула, аби навіть Арсен наважувався сперечатися з босом, хіба робити власні спостереження. А вона… таки час від часу намагалася.

— Не з моєї волі! — різко пирхнув Влад, жадібно притиснувшись губами до її скроні.

Як нагадуючи, що то був їхній з Арсеном вибрик! А він точно про це не забув. І, можливо, ще плекає плани покарання.

Йой! Щось колючі, морозні сироти на потилиці виступили.

А ще — вона відчувала, що він таки реагує на неї… та ніяк цього зараз не виказує. Зачепила тим звинуваченням?

Трясця. Наче й добивалася того, але… в горлі розлилося гірким присмаком провини. Хіба її саму постійно не трясе у лихоманці по ньому, немов навіжену? То чим і кому допікає?

Васі взагалі не хотілося сперечатися… Чи хотілося?

Вона не знала. Але сидіти цілими днями вдома — точно не те, що вона б витримала. Навіть якщо ніколи більше не побачить… чи не почує власного командира. Не в тому справа, здається.

Тому вона трохи доклала зусиль, аби потягнутися вперед, попри захват Яструба. І навпомацки дібралася губами до губ Влада, ковзаючи по його підборіддю ледь відчутними дотиками. Легко притиснулася. Та влаштувалася на його плечі щокою до того, як це перейшло б у щось потужніше.

— А от якщо ти будеш мене приховувати тепер — швидше виникнуть питання та збільшиться зацікавленість. Бо чутки вже точно є, — помітила ж зважено та розсудливо.

І вона знала, що права. І він це знав.

Хіба не на це й був розрахунок… От тільки зараз від того, що все спрацювало — радості геть не відчувала! А все ж те саме кляте почуття провини!

— Дідько, княгиня! Ну чому тобі вдома не сидиться?! — прогуркотів Яструб, хруснув суглобами… Але згріб її ще міцніше в оберемок та притиснув до себе так, що аж трохи боляче було.

Більше на бойовий захват схоже, їй-бо!

— Серйозно, Владе, що я тут можу робити, коли тебе нема? — прохрипіла вона з того захвату. — Сидіти чи лежати? Ну… ще гладити Йоля?

— Ти можеш слухати аудіокнигу. Чи фільм! Чи якийсь ролик на… — знову пробував її переконати?

Вони вже про це проговорили.

— Ти чудово знаєш, що я нічого слухати не буду! Бо так до мене підкрастися легше, коли я й так ні чорта не бачу! — огризнулася.

— Тобі треба навчитися довіряти…

— Серйозно? Це мені ТИ кажеш? — підібгала вона губи та помахом руки немов обвела пустий будинок…

Знову нечесний прийом, від якого саме Василина почувалася зрадницею.

Чому?! Хіба вона не свій обовʼязок виконує?

— Ти ж знаєш — я ніколи не залишу з тобою тих, хто зрадить, жадана моя! — Влад заявив то настільки рішуче та твердо. І терпляче, намагаючись переконати.

— Але я довіряю лише тобі! — кумедно те, що отут — ні на йоту не брехала. — Ну й, можливо, трохи, Арсену… Але він має їхати з тобою! Інакше я вже взагалі заперечую! — заявила вона трохи абсурдно.

Ну, дівчина Вася, чи хто? Має право на нелогічні примхи!

І потім, може й дивно, але Вася дійсно… нервувала, якщо Влад намагався поїхати кудись без Арсена. Хіба мало знала, скільки в нього небезпечних контактів?

І прямо відчула зараз, як Влада просто таки пробило від тих її слів трохи самовдоволеним, ледь зухвалим жаром! Аж випростався та обійняв її інакше! Біда в тому, що й це ні на дещицю не зменшувало його довбаної привабливості та чарівності для неї!

— Мені нудно тут, Влад, — тяжко видихнула, взагалі не брешучи, до речі. — Смертельно. Взагалі не той характер, аби просто сидіти, ще й під наглядом. Не звикла… та й не мріяла про таке. А ще… тебе… якось важко комусь довірити, після того, як бачила, як вони діють, — скривила єхидну гримасу.

Контрольний. У голову. Ага.

А він раптом шумно та тяжко видихнув, немов крізь зуби. Та притиснувся своїм лобом до її чола.

Вона виглядала епічно.

І він наче розумів що треба б відвести очі, бо в нього своя роль… та й можна тупо спалитися. Але Влад поки не міг… Фізично не міг перевести погляд, дідько! Що було геть для нього незвично.

А вона ж навіть не бачить, як він її очима пожирає!..

Розум таки смикали якісь деталі. От тільки біда — він був надто охоплений жагою, аби за ті зачепитися!

Вона була такою… багатогранною! Настільки складною… Як бісова 3-д головоломка, заплутана у всіх можливих вимірах. І Владу б пригальмувати та добряче покрутити її, висвічуючи всі кути, вигини та темні боки… А він, трясця, не міг! Не мав сил та витримки, аби натиснути собі на горло, як бачив свою княгиню…

Тут вже дійсно варто замислитися про якийсь приворот. Чи прокльон. Але ж Влад ніколи не вірив у щось й приблизно схоже! То що ж за загадка у його княгині, що ні рук, ні очей від неї відліпити не може?!

Зараз вона сиділа в авто, тримаючи голову прямо. Очі розфокусовані, ну це й зрозуміло. Чорні окуляри, які знову приніс Арсен, тримає в руках на колінах. І просто дихає. Дуже контрольовано та спокійно.

Одягнута в його сорочку сталевого кольору, що їй неймовірна личила. Образ ставав вражаючим… Як вгадала наосліп, цікаво? Чи просто збіг і вона у всьому з його плеча так шикарно виглядатиме? Ото вже знак долі.

Так от, у сорочці, що ні ній взагалі чоловічою не скидалася, та джинсах. На шиї — сіра ж шовкова хустка, що Влад особисто завʼязав… Бо не фіг комусь чужому розглядати сліди його засмоктів!..

Ні йоти шкіри не видно, окрім обличчя та рук, а все одно ж, трясця! Його княгиня виглядала достобіса неприступно, зібрано, загадково та… Охрініти, як сексуально!

В нього в голові прям пульсує бажання звеліти зупинити авто, наказати всім вийти геть та… Оволодіти нею прямо тут, на задньому, бляха, сидінні! А потім, коли вона дихати не зможе від насолоди, та не матиме сил вимовити нічого, окрім його імені — відвезти напівпритомну додому.

І хай йому грець! Але Яструбу все подобалося у цьому плані!

Окрім однієї «дрібнички»: він був достатньо розумний та адекватний, щоб усвідомлювати — вона цього йому не пробачить.

Ні, швидше за все — не відмовиться, і навіть охоче піддасться спокусі. Але… він втратить в той момент чималу долю її прихильності, як особистості. А ще — зачепило оте звинувачення. Чи сприймав він її лише обʼєктом сексуальної втіхи? Ні, дідько! І близько не так.

Василина не була простою. Вза-га-лі.

А ще вона була геть не з тих жінок, хто пробачає, коли до них ставляться, як до речі. Навіть коштовної. Ось це Влад вже прорахував.

Вона ладна битися, переконувати, домовлятися та йти на компроміси, можливо, навіть із совістю (тут він направду ще точно не знав, та були підозри), — поки її саму цінують, як особистість. Але варто поставитися до неї, як до тієї ж утриманки… Чи, навіть, до супутниці, бажаної, але думка та вміння якої геть нічого не важать — і все. «Фініта ля комедія».

Василина закриється назавжди. Ще й втече… або ж буде намагатися те зробити, Влад міг заприсягтися у цих висновках.

І тим точніше він тоді втратить оцю незвичну, та трохи вибиваючу дух, неочікувану від неї турботу та «командність». Коли інтуїтивно стає на його бік. Не зважуючи, не замислюючись. Навіть тоді, коли він ще нічим не заслужив на те.

А це виявилося вже тим, що Влад цінував найбільше. Ну хто б здогадався, га?! Його довбана «пʼята Ахіллеса».