І… вона кивнула. З усією своєю рішучістю та… розумінням його тригерів. Вдячна, що Влад її теж зрозумів. Їй не було легко прийняти та полишити власну моральну дилему. Але… якщо він на таке готовий, то і їй треба вже власний вибір сприйняти, вочевидь.

А судячи з того, як її всю немов пронизало присутністю Влада, як наповнювало життям його тепло, дотики, сам запах шкіри чоловіка — іншого варіанту для неї й не існувало.

«Я не хочу бути просто прикрасою будинку чи спальні, Владе. І ти про це знав від самого початку!»

Ця фраза крутилася у голові, коли Влад стояв біля вікна того самого кабінету у бізнес-центрі, де все це розпочалося, здавалося. Цю фразу йому сьогодні вранці сказала Княгиня і він не міг ту просто відкинути.

Так, він дійсно це знав. Ба більше, обіцяв, що буде долучати її багато до чого… Що принаймні тримається в межах закону. А таких справ у Влада було все більше. Тож є куди залучити.

Проте… коли справи доходили до реальності… Бляха! Йому було надто страшно ризикувати цією жінкою навіть в такому!

Смішно, трясця! Яструб боїться… Ха-ха! Ну хто повірить? Але від самої думки, що з Княгинею трапиться… та по хріну що! Будь-яка небезпека (а він таки міг прорахувати їх безліч) — все у грудях крижаніло!

Це починало нагадувати якийсь довбаний тривожний розлад. Можливо, час знайти собі психотерапевта? Бо він таки не телепень та розумів, що де в чому сам підштовхнув Васю до ось таких дії. Фактично відрізавши для неї інші варіанти впливу на ситуацію.

Але правда в тому, що ледь не втративши її на самому початку, Владу було надто легко уявити сто тисяч варіантів бід, які можуть трапитися. Бо в нього вже був грьобаний негативний досвід її знаходження у реанімації!

Проте… Так, він дав їй слово, тож мусив таки дотримуватися. Та й сам мав визнати, що Василина мала характер, вдачу та навички, які робили її рівною йому. Чи не тому й шаленів від своєї Княгині? Отже… мусив віддати їй належне. Але…втягувати її в ось це все?! Ризикувати найдорожчою людиною?

Ні, бляха! Він не був до цього готовим! І саме тому зараз зважував те, про що й не подумав би нещодавно.

Вона обрала його попри все? Він теж вмів обирати.

Можливо, якраз через це й погодився на зустріч, яка мала ось-ось відбутися. Власне, сам зробив все, аби вона сталася.

В цей момент двері за його спиною відчинилися.

— Бос? — один з охоронців позвав його, наче питаючи, чи можна гостя впускати.

Влад озирнувся та кивнув.

— Що ж, нарешті ми поговоримо без махання зброєю та натовпу силовиків навколо, — посміхнувся він, слідкуючи, як у кабінет зайшов той самий Нікіта. Колишній напарник Княгині.

Чоловік не виглядав щасливим, поправляючи светр. І хоч тримав обличчя, а відчувалося роздратування.

Хлопці мали його перевірити на наявність будь-якого прослуховування. Телефон також вилучили на час розмови.

Так що Влад міг зрозуміти обурення людини, яка точно звикла більшою мірою керувати обставинами, аніж це виходило зараз. Сам такий.

— Невже це було обовʼязково? — уїдливо поцікавився Нікіта у відповідь.

Влад лише розвів руками.

— Ви не можете не зрозуміти нашу пересторогу. Вірити чи ні, та я зараз ще більше поважаю ваше Управління, — без сарказму хмикнув Влад, в цілому налаштований миролюбно. — А поговорити хотілося саме з вами, Нікіто, а не з усім вашим відділком чи керівництвом.

Він широко провів рукою, як запрошуючи чоловіка обирати собі зручне місце. Сьогодні тут не було нікого. Княгиня навіть не знала, задля чого він сьогодні сюди поїхав. Та й охорона стояла за дверима.

Не те щоб Влад не вважав Нікіту спроможним все ускладнити… Та все ж, враховуючи, що чоловік, здавалося, вважав себе щирим другом Василини, варто було прояснити деякі моменти.

— І про що ж саме? — все ще наїжачено подивився на нього агент, але таки всівся навпроти.

— Про Василину, — тупо було прикидатися.

Нікіта її бачив і впізнав. Тож Влад мав залагодити це питання якнайшвидше.

— Ти мусиш її відпустити! — Нікіта стиснув кулаки. — Не маю гадки, чим ти тримаєш Васю і нащо, але…

— Нічим, — твердо та спокійно відрізав Влад, перебивши це обурення. — Я нічим її не тримаю. Це її власне рішення. Кожен раз вона сама обирала мене. Як і я обрав її тому, що це — вона. І не збираюся «використовувати» її в будь-яких цілях, якщо ти цього боїшся, — він прямо та вагомо глянув на співрозмовника. — Немає ніяких «але», Нікіто. За Василину можеш взагалі більше не хвилюватися.

Чоловік навпроти нього виглядав так, немов очманів.

Вирячився на Влада, навіть рота трохи роззявивши. І… мовчав. Що ж, не так і складно виявилося змусити його слухати, за фактом.

— Я не такого очікував, — раптом помітив Нікіта, трохи розгублено прочистивши горло.

Ну це не те, що турбувало Влада.

— Власне, я запропонував тобі цю зустріч тільки тому, що бачу — ти дійсно її долею переймаєшся. Не кинув і не забув, не здався. Це цінно, — провадив Влад те, заради чого й організував все. — Та й вона тебе щиро другом вважає. Проте… Ти мусиш відступитися. Ніяких пошуків, — перейшов до суті. — Мені не потрібно, щоб існували хоч якісь сумніви у тій легенді, яку я створив. Всі факти, докази та документи ту підтверджують. І не мені, ні Василині не потрібно, аби зʼявилися сумніви.

Влад весь цей час уважно дивився на Нікіту, який трохи прийшов до тями, начебто. Принаймні рота закляпнув.

— Вона хотіла, щоб ти зі мною побалакав? — хмикнув Нікіта з якоюсь гострою іронією.

Але при тому прискіпливо дивився на Влада.

— Ні. Вона гадки не має, що я зараз роблю. І я волів би, аби так було й надалі. Не хочу зайвий раз її турбувати, — Влад хмикнув, звичним рухом стиснувши пальці. Та сигарету не брав. — Після того струсу вона дуже гостро реагує на стрес, і це кожного разу впливає на її зір, хай як Княгиня те намагається приховати від мене. Позатим, її дуже гнітило те, як ти можеш сприйняти її рішення. І вона аж надто старалася то спокутувати… Сама перед собою, як на мене, бо особисто я геть не вважаю, що вона щось заборгувала вам, — Влад глянув на цього силовика трохи зверхньо.

В чомусь провокуючи, направду.

— Гадаю насправді ти більше боїшся, що вона не змириться з цим, — раптом заперечив Нікіта, обвівши руками простір навколо.

Але не зухвало, скоріш, силовик теж вивчав його на свій манір. Непогано, схоже він таки не дурень та зрозумів, куди все може вивернути.

— Перепрошую? — скинув брову Влад з холодним сарказмом.

— Вася надто правильна та справедлива, щоб закривати очі на ті справи, якими ти займаєшся, — закинув йому Нікіта та схрестив руки на грудях.

Та невже? Навіть так?

— Якби ти мав хоч один доказ, що мої справи порушують закон, ми розмовляли б на твоїй території, — хмикнув Влад, і не подумавши піддатися на цю дешеву провокацію. — Ба більше, ти б дуже здивувався, з яким запалом Княгиня наполягає на тому, щоб я рахував її за повноправного партнера, тож…

Ну добре, добре, він трохи провокував цього «праведника».

— Але ж вона дійсно не зможе перелаштовувати власну совість, як то робиш ти. І ти це знаєш не гірше за мене, — Нікіта знову витріщився на нього… Проте контекст тепер був геть інакшим, дідько!

Цей силовик таки не був тупим. Хоча Влад на це й розраховував, але мав підтвердити. І такий стан речей йому лише на користь.

— В іншому випадку б ми взагалі не зустрічалися, Яструбе, — треба таки визнати, що зухвалості цьому типу вистачало. — Тож в мене є пропозиція…

Стало зрозуміло, чому Вася його другом вважала. Та все ж Влад точно не збирався дозволяти йому перехоплювати ініціативу.

— Я теж не тупий, розумію, що ніхто не став би мене слухати та шукати Васю без жодних доказів, коли ти все так облаштував. Не прикопатися, я перевірив, бляха! — трохи незадоволено таки визнав силовик.

Не те щоб Влад сумніви мав чи потребував підтвердження. Він знав, як робити свою роботу і-де-аль-но… Поки хтось не кидався його самого рятувати, все крушачи!