‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍— Та… доволі швидкі висновки, хіба ні?

— Це мені говориш ти?! — реготнув Арсен, засунувши тарілку у посудомийку.

Ввімкнув кавомашину та витяг сигарету, прикурюючи. А потім так виразно глянув з-під брів, що Яструб сам пирхнув.

Ну добре, добре, важко було не помітити, наскільки швидко, потужно та глобально його накрило! Тут Влад мало що міг зауважити.

Арсен це теж мав відстежити. Робота така, та й знає його достобіса років!

— Ми зараз говоримо не про мене. Хіба не ти, як керівник моєї охорони, мав би зберігати розважливість та страхувати мене від наслідків мого ж неочікуваного та трохи шаленого захоплення? — знову хмикнув Яструб.

Так, він не був дурним та чудово бачив всі недоліки того буревію, що вибухнув у його ж грудях, розтрощивши на друзки граний здоровий глузд та логіку! І все це розумів, попри шалене бажання, що поглинуло його адекватність, здавалося. От тільки опиратися — ніц не кортіло!

— А ти готовий дослухатися до попереджень? — ще більше саркастично реготнув Арсен, запиваючи сигарету кавою. — Отож! — пирхнув друг, щось таки побачивши в очах Яструба. — Мені жити доволі приємно і помирати я не поспішаю, Владе. На хіба то мені потрібно — вставляти тобі клепку, коли, по-перше, ти нарешті довів, що таки людина і нічого людського не цураєшся? А по-друге, мені ця Василина подобається. Як твоя супутниця! Вик-люч-но, — швидко додав, можливо, щось вловивши у позі Влада…

Бо той і сам відчув, як випростався більше та примружився, пронизавши друга крижаним поглядом. Бляха! Один натяк на цікавість, якого ж і не було насправді — і у голові щось аж яро загуло! Жадібністю, ревнощами… сказом! Треба б навчитися цьому раду давати.

Видихнув.

Трясця! Наново вчитися керувати собою, враховуючи нові реалії — виявилося не так легко, як він міг би розраховувати.

— Що, навіть більше за Женю? — пирхнув, аби дати собі трохи паузу на відбудову рівноваги.

– Їх не можна порівнювати, — знизав Арсен плечима.

Влад був згоден на всі сто. Але цікавили сторонні аргументи.

— Детальніше?

— Почнемо з того, що Женя тебе ніколи не цікавила. Як жінка, маю на увазі. Ну і ти їй в цьому плані був глибоко фіолетовий, — Арсен докурив та затушив сигарету.

А от Влад тільки тепер достав власну, слухаючи.

— Тобто для мене, як для охоронця, все було значно легше. Та і важіль тиску на тебе — з неї був посередній.

— Але ж Женя тобі подобалася? — Влад таки розсміявся, визнаючи аргументи.

— Як друг — так. Як одна з команди. Але не для тебе… — друг глянув вагомо.

– І чим же Василина тобі так до душі припала? — вже дійсно цікавість розібрала.

— Вона за тебе турбується, — якось різко та… вагомо видав раптом Арсен.

— Так і Женя турбувалася, — закинув він, спостерігаючи.

— Ні. Тут інакше. Навіть доволі сторожко ставлячись до мене, вона першою чергою почала небезпеки для тебе виясняти та прораховувати варіанти. Не кажучи вже про те, що одного разу вже прикрила собою. Ну і вправна, явно тренована…

Влад мимовіль розсміявся.

— То імпонує, що вона може твою роботу полегшити? — із веселощами поцікавився.

А от Арсен на цей тон ошкірився.

— Ні, бляха! І ти сам це чудово знаєш. Вона грає на тебе… Ця от історія з ворожкою… Ну дідько! Ідеально ж, щоб прикрити навіть оцю трохи навіжену ману з твого боку. Тепер питань нема, що це за дівка у нас крутиться, еге ж? — хмикнув Арсен, але погляд його залишався зібраним. — От що головне: розуміє сама чи ні, а вона грає на тебе і за тебе, Владе. Інтуїтивно. А це таки врівноважує твою навіжену реакцію на неї, як на мене, — друг дозволив собі іронічно вишкіриться.

— Це я, — перше, що він сказав, переступивши поріг кімнати. Щоб княгиня точно знала, хто заходить.

Кивнув Арсену, який за ним двері причинив.

І, трясця(!), все одно ж обпекло кислотою стравохід, коли побачив, як вона зіщулилася та мимовільно приготувалася до бійки. Нікому не довіряє. Очікує нападу чи підстави.

Поруч сопіло кошеня. Ну звісно! Де б цій тваринці ще бути, як не біля своєї «верховної відьми»?! Дідько, пробило знов на посмішку, попри все.

Та навіть не промайнуло, бо знову на Василину глянув і… Все розумів, тут питання не були потрібні. Але… їдять його мурахи!

Яструбу хотілося це змінити! Хотілося, щоб навіть у разі, коли зір до неї не повернеться, першою реакцією Василини на будь-що — були впевненість у безпеці та посмішка! Бо він то збирався їй гарантувати!

Він був раціоналістом та розумів, що то дуже складна робота, враховуючи її минуле. Позатим, Яструб так само був і з тих, хто ніколи руки не опускав. І не відпускав з них своє — також.

— Подумав, що тобі вже варто поїсти, — він притишив голос, побачивши, як напружилися мʼязи в неї на скронях та вилицях. Хоча в цілому дівчина розслабилася, здалося. — Голова болить? — зробив очевидний висновок, поставивши тацю з їжею на столик, який сюди вже перенесли.

— Так. Трохи, — вона сіла вільніше і навіть нахилилася вперед, до нього.

Довіряла? Сумнівався, та все ж точно рухалася в цьому напрямку. І Влад збирався її тут підштовхувати, їй-бо! Вести…

Василина ж поки втягнула повітря, немов принюхуючись до того, що він приніс.

Тут би зауважити, що не варто було влаштовувати ту виставу, а краще б відпочивала, як і радили лікарі. І голові б було легше. Однак, вже ж і так вишпетив.

— Чому таблетку не випила? — якщо чесно, нетипово для себе, трохи поспіхом сказав, навіть трохи нахмурившись.

І у ту ж мить сам себе осмикнув. Бляха! Довбень!

— Там три пачки лежить. Розсипані, — його княгиня повернулася вбік тумби, де він залишив її ліки. — Я не знаю, яка мені потрібна. На всіх є позначки для сліпих… проте, я не знаю їх… Поки що, вочевидь, — додала вона з сарказмом, за яким чулася й гіркота. А ще — острах.

— Не варто себе програмувати, — відразу хмикнув він, відкидаючи її тривогу. — Я продумаю, як це виключити на майбутнє, — Яструб стиснув зуби так, що дивно здалося не почути їхній скрегіт. — Так, таблетки зсунули, вочевидь, — глянув із засудження на кошеня, яке на те навіть очей не відкрило.

Але що з того взяти? Тварина… Мабуть, гралося. А от він має це врахувати та запобігти.

— Ось, тримай, — підійшов, вичавив пігулку. Простягнув дівчині воду, підстрахувавши.

Василина випила, взагалі не сперечаючись. Важко відкинулася на подушки.

Ну ти диви, таки її саму вимотала власна витівка, най як храбрилася. Але і тепер він втримався від зауважень. Знав, як і коли краще натиснути. І зараз то точно не дало б йому переваги. Бувають моменти, коли мовчання — голосніше та виразніше.

До того ж її теж міг зрозуміти — не той у цієї княгині характер, аби цілими днями валятися в ліжку.

— Нумо я тебе нагодую, — хмикнув Владислав тихо, і самому було відчутно, що голос до біса ніжний…

Навіть не був певен недавно, що вміє так, ти диви. Ніякого сарказму. Але йому капець, як допікав її стан! А особливо те, що при всьому своєму впливі та положенні, при всіх можливостях — не може знайти швидкого рішення. І змушений чекати, спостерігаючи сумніви та страхи жінки, що раптово продерлася у самісеньке нутро, навіть не в груди!

— Дивно, що в тебе немає в будинку нікого, — відгукнулася на його пропозицію Василина.

Але сперлася на його руку та пішла до столу.

— В сенсі? — не зрозумів він спочатку.

— В тебе немає персоналу, прислуги… чогось такого, — знизала вона плечима.

Але як закляпнулася, немов вже жалкуючи, що підняла цю тему.

— Немає, — згодився Влад та… піддавшись якомусь імпульсу, розстібнув піджак.

Та сів на стілець сам, а дівчину всадовив собі на коліна.

Ага, якби це було так легко, як він сам собі вигадав! Влад, мабуть, навіть розчарувався б тоді, пфф…

Тож, попри все, Василина відразу смикнулася, немов збиралася йому зараз добряче всипати. Але він втримав, обхопивши її за талію. Не доставляючи болі, просто притиснувши до себе.