Хоча зараз вона почувалася ще більш розгубленою, і варто було визнати, що справа не тільки у місці, яке не встигло стати їй знайомим. Василина ледь почала більш-менш адаптуватися до лікарняної палати, як ось її знову забрали… До будинку Яструба.

І от вона сиділа… десь. Якщо вірити цьому неможливому чоловікові — у його власній кімнаті. На його, трясця, ліжку!

Якого біса?!

Це капітально збивало з пантелику! В одязі, який він їй дав… включно з білизною та взуттям. Було дуже цікаво, яке воно все, бо наразі Вася тільки те усвідомлювала, що одяг мʼякий, зручний та затишний. І взуття її розміру… здається, кросівки. Вона таке полюбляла.

А ще була таки вдячна, що то точно спортивний костюм чи щось таке, а не якась сукня, у якій вона б сто відсотків почувалася жахливо. На зараз же навіть сподівалася, що зуміє захиститися, раптом що, — рухи не сковані.

Дідько… вона ще й до того, що тепер сліпа — не встигла звикнути! Осягнути, усвідомити. Це змушувало стискатися якийсь важкий вузол у грудях. Сковувало все тіло незнайомою напругою та острахом.

«Тимчасово… тимчасово…»

Василина повторювала це собі, немов мантру. Але правда в тому, що ніхто достеменно не міг їй цього гарантувати. Як і повідомити, най і приблизні терміни можливого покращення. І… Василина почувалася збіса розгубленої та безпорадною від всього цього!

Хто вона тепер? Все ще агент під прикриттям? Чи просто людина, яка втратила чимало своїх можливостей і наразі мало чим може прислужитися рідному Управлінню? Як їй просто зі своїми звʼязатися? Як зрозуміти, хто поруч?..

Хоча з останнім проблеми не було, бо… Сюрприз-сюрприз! Весь цей час, майже без виключення, поруч був Владислав.

Щобільше… її геть вибивало з рівноваги дивне піклування Яструба. Чоловік немов оточив її щільною, непробивною увагою. Зосередився на ній чи не всім собою, здавалося! Він настільки уважно дбав про неї, ніби Василина була чи не найціннішим його активом!

Чому? Мимовіль закрадався страх, що він розкусив її маскування… Та чи був би Яструб аж настільки приязним у такому випадку? Здавалося — аніяк! Навпаки…

Якщо ж справа не в цьому… То в чому, трясця?! Навіть, як з подяки за те, що відштовхнула його… ну це точно ніяк не зобовʼязувало чоловіка до аж такої уваги! Будь-хто вдовольнився б тим, що сказав «дякую». Ну і забезпечив би лікування, можливо.

Але не проводив би поруч майже дві доби, ніби в нього нічого важливішого немає. А вона ж точно знає, що це не так!

Трясця! Та він ночував у її палаті! Розмовляв із нею, розповідав якісь веселі дурниці, від яких їй ставало навіть легше, чи що. Весело. А ще постійно торкався, направляв та підтримував Василину!

— Чому ти тут? Зі мною? — запитала Василина ще в першу добу, коли Влад не просто просидів поруч кілька годин, а ще й нагодував, за фактом.

Ну вона, звісно, намагалася то сама зробити… але в неї не то щоб вправно виходило, мусила це визнати. Бо навичок не вистачало. Та й окрім повної темряви навколо, трохи паморочилося ще через струс. До того ж голова боліла, і через нудоту мало до чого апетит був…

А Владислав, як зрозумів це, їй на вибір меню влаштував — і його люди все привозили. І годував з ложки, коли вона, психанув, морозива забажала. Малинового… Де він його взяв серед зими, от що цікаво?! Але правда в тому, що настільки смачного — Василина ще в житті не їла.

Позатим, і не визнаєш же цього, бо за легендою вона особливо і не мала можливості шикувати. Хоча подякувала щиро.

— Я теж вмію бути вдячним, княгиню, — тільки й хмикнув на те Яструб.

А їй чомусь від того стало якось… дискомфортно. Проте часу замислитися та проаналізувати — не було.

Бо він ще й до ванної кімнати її відвів, що тут малася… Загалом, здавалося, він би й там їй охоче залишився допомогти… От тільки Вася від того вже зовсім очманіла! І наполягла, що таки сама впорається навіть з душем. Єдине що — при його участі та з допомогою обійшла все, обмацала стіни, щоб зорієнтуватися більш-менш, та шампунь їй відкрити попросила.

Він міг просто довірити її медперсоналу, чи не так?.. То що ж то за вдячність така величезна?

І чому вона сама, попри всі сумніви, страхи та непорозуміння, кожен раз за руку Владислава чіплялася, коли чоловік відступав. Як в отой перший раз?.. Ніби він був тим самим стовпом, навколо котрого її світ раптом обертатися став…

До того ж вона відчувала якусь дивну напругу, що точно кожного разу починала вібрувати між ними, варто було Владу наблизитися. Жарку, палку… незрозумілу, як на логіку зважити.

У Василини подих перехоплювало від його дотиків та тихого голосу… Спеціально ж притишував, трясця! Бо знав, помітив, як ховається від галасу, позаяк голова вибухала, здавалося, болем через струс. Влад це враховував… А вона не могла не визнати, що від такої уваги в неї солодко щось завмирало за ребрами.

Хоча їй точно не варто було захоплюватись цією людиною! Повна ж дурня! Вони вороги одне одному, хіба ні?.. Вона ж це знала.

І ось тепер вона сиділа посеред його кімнати, як вірити Яструбу. І це геть не нагадувало просто вдячність! А Василина досі не розуміла, хто вона наразі?

І хто цей чоловік у її житті?

Бо чого б це така людина її до себе в життя ввела, замість того, аби «дякую» сказати?

Раптом, перериваючи трохи плутані думки, вона почула кроки, які тепер з-поміж тисячі впізнала б, здавалося. І геть не тому, що слух гострішим став, на жаль… Хоча й це грало роль. Але надто вже сконцентрувалася вона на Владі.

А потім розрізнила і звук прочинених дверей.

— Ну давай, чого завмер, тепер не такий шустрий, га? — хмикнув Влад… точно не їй. Але голос такий, ніби йому дуже весело…

Василина повернулася в бік голосу та навіть опустила ноги на підлогу, але далі піднятися не встигла.

— Няв! — на коліна їй вскочило… вочевидь, те саме кошеня.

І Василина мимовіль розсміялася, чи не вперше за ці дні. Навіть попри те, що у скронях досі нило. Бо цей пухнастий бешкетник вперся лапками у її груди та ткнувся мордочкою у ніс Васі. Немов цьомав, скучивши за дівчиною.

— Хоч ти й казала, що не твоє, а диви — чекало. Хлопці кажуть, що повсякчас біля дверей крутилося. Та не вискакувало більше. Зрозуміло, що Грім не жартує, мабуть, — реготнув Влад. — Ніби просто на тебе чекало. А як речі твої старі привезли вчора, то в куртку стрибнуло. Схоже, цей бешкетник таки сам обрав собі хазяйку, — як судити з голосу, весело резюмував Яструб.

Він взагалі ці дні був до неї… приязним? Лагідним? Жодного разу його голос, здавалося, не ставав отим владним та різким, як їй було відрізав якось напочатку. Чи таким, яким з Кульгавим розмовляв.

А ще вона помітила, що коли до тварин звертався, Яструб теж звучав дуже… тепло. Навіть ось до цього кошеня, на яке ж мав привід злитися. Саме зараз стала звертати на це увагу, коли не на очі покладалася.

І такі ось дрібнички, нюанси… зовсім по-іншому розфарбовували для Василини портрет цього чоловіка. Що трохи напружувало.

Позаяк він ставав для неї все більш привабливим. І геть не таким, як вона уявляла собі Влада, коли вивчала з позиції слідчого.

— То як його назвеш, моя княгиня? — все ще з тими самим веселими нотками у голосі, цікавиться Яструб та… схоже, сідає поруч.

Овва!..

Вона відчуває, як прогинається матрац під вагою його тіла. І як її окутує дуже специфічний, суто його аромат: суміш гострого перцю, апельсину та моху з парфуму, а ще — домішок табаку і теплого бурштину від шкіри самого Влада. Вже запамʼятала цей аромат за два дні, що він весь час був поруч.

І варто визнати, Василині до біса важко стало удавати, ніби вона на цей аромат не реагує! Брехня! Як і те, ніби вона не вихоплює кожен раз дрижаків, коли цей конкретний чоловік опиняється поруч!

І то геть не було тремтінням від страху!

Хіба від того, що вона НЕ має так на нього реагувати! Мусить памʼятати, хто Яструб такий… Та правда в тому, що її солодка напруга кожен раз пронизувала! Гостре відчуття забороненого тяжіння до цього небезпечного чоловіка.