Як вовченя. Зле, побите, але точно не зломлене. І готове вкусити. Битися за себе до останнього…

Зачепило, їдять його мурахи! Чогось продрало аж до хребта! До кісткового, бляха, мозку!

— Як тебе звуть? — рикнув грубіше, ніж хотів.

Лише від того, що реально притиснуло груди.

У неї була легенда.

Ґрунтовна та пропрацьована, попри те, що у них було не так і багато часу. І накрите спецпідрозділом кубло, де активно процвітала торгівля живим товаром заради сексуальної втіхи чи інших «розваг», і бекграунд нещасливої долі, яка нібито Василину у те кубло колись і привела, шляхом підступного викрадення. «Примус» до участі у підпільних бійках на ставки.

При палкому бажанні, Яструб навіть міг розкопати «її сімейну» історію, та те, як Вася «сиротою» стала при живому батькові, який потім таки в алкогольному угарі сконав.

Все було продумано, з паперовим та цифровим слідом… Та біда в тому, що зараз, дивлячись у темні, зосереджені та трохи роздратовані, здавалося, очі Яструба, Василині стало лячно. Страшно до дрижаків, що він її наскрізь бачить! У саму душу заглядає, підозрюючи підставу.

І хоч це було майже неможливо, бо всі ризики зважені та прораховані… почало внутрішньо підкидати.

Дуже незвичне відчуття власної невпевненості. Капець!

Вона такого з третього класу школи не відчувала, здається, коли її оточили троє місцевих шестикласника-хулігана, збираючись кишенькові гроші забрати. А вона слабачкою бути не звикла. От тоді Вася теж такий присмак страху відчувала. Але ж не відступилася — полізла у бійку зі старшими хлопцями.

Порвала светра, їй розбили нижню губу та в око поцілили… Але вона свої гроші нікому не віддала. Та й сама добряче тим довбням всипала. Ха! Знала болючі місця… Зате після того її до випускного всі десятою дорогою обходили, як навіжену. Ну а Васю то влаштовувало. Та й вмовила батьків її на боротьбу віддати, тренувалася.

Саме тому, вона й зараз висунула вперед підборіддя та не відвела погляд, попри непевність та страх. Бо хижаку не можна показувати переляк. Ніколи.

Проте і зуби шкірити — не варант, коли навпроти точно сильніший.

— Василина, — зронила, притиснувши до себе міцніше кошеня.

Його тепле тільце чомусь давало незвичне відчуття підтримки.

У Яструба очі округлилися.

— Як?! — нахмурився він, наче не повірив.

— Василина, — таки трохи спалахнула, повторивши напружено.

— Охрініти! Оце тебе батьки не любили… — пирхнув цей… довбень!

— Між іншим, це старовинне імʼя, і походить від візантійського Василевс, тобто — «цар». А жіночий варіант — «цариця»! — не втрималася, огризнулася Вася, скинувши вперту голову.

Оце буде їй ще «решала» щось стосовно імені чи батьків казати, дідько!

А Владислав те роздратування її вловив, здалося. Подивився уважніше та хмикнув. Куточок його рота смикнувся, ніби чоловік ледь стримав сміх.

— Ну… це ж докорінно все змінює, ясна річ! — його голос просто вібрував веселою іронією. — І як це буде скорочено, царицю? Вася? — у його очах виблискував неприхований регіт.

— Можна і «Вася», якщо увійдете в наближене коло! — і не подумала скинути градус вона. Схоже, цьому хижаку подобалося, коли не стелилися. — А вас як звати? — натомість заломила брову.

Ну, Вася звісно знала, але ж не мала права то демонструвати.

— Владислав. Але для тебе, Васю — можна й Влад. Або Яструб, — таки розплившись у широкій посмішці, клацнув язиком чоловік, ясно давши зрозуміти, що чхати він хотів на її дозволи.

Сам визначає, хто і що для нього собою являє.

— З таким ударом правою — заслужила привілей! — таки реготнув, знову щелепу розтерши.

Здивував… Оцим настроєм, тоном, підходом. Не такого очікувала.

— Я дійсно не хотіла, — їй реально стало незручно. — Воно автоматично…

— Та нормально все. Розумію, — махнув рукою Влад, як закликаючи її не париться. І це теж було дивно. — Займалася чимось з бойових? — глянув з цікавістю.

— Так, — вони це додали в легенду, бо були дані, що й Влад полюбляє тренування й спаринги, а значить, відчує професійний стиль. — Ходила майже до девʼятнадцяти. Вигравала змагання… та й потім… доводилося, — уставилася на свої коліна, бо тут починалася легенда. Ну й настрій в неї точно не мав бути ейфорійним.

— Куди ми їдемо? — замість того буркнула Вася. Як би згадавши, що за тією самої легендою вона не дуже то має прагнути до оточення Яструба пробратися.

Це капітан СБУ туди нагострилася, а не ось ця дівчина, що вже чимало поганого у житті від чоловіків отримала. Треба б поводитися відповідно. Та й вияснити не завадить.

— До мене, — наче й рівно хмикнув Влад.

Та от дивився при тому дуже уважно, відстежуючи її реакцію. І Вася розуміла, що не має права його розчарувати. До того ж… трохи таки здивувалася. Вона була готова, що Яструб зацікавиться її долею. Власне, на те і працювала. Але ось так зненацька незнайому людину до себе тягти?..

А тому напружено зіщулилася, притиснувши кошеня до себе, різко відсунулася до дверей, ніби на ходу збиралася вистрибнути, та скинула підборіддя! І власний подив тому лише допоміг.

— Спокійно, мала… — чоловік помітив все. — Трясця, вибач, але не можу тебе Васею називати, то для мене якось занадто. Асоціації не ті, — раптом реготнув Яструб. — Позатим, слово даю, що тебе не трону та не скривджу, бойова ти царице, — він навіть скинув долоню, немов посилюючи свої слова. — Та й силою твого удару — вражений… у всіх сенсах, — ще одна широка посмішка.

От це варто було б йому припинити. Посміхатися настільки часто.

На біса?! Він ставав надто привабливим. І геть не схожим на кримінального боса. Принаймні не таким, як то Вася собі уявляла. Влад в принципі поки слабо збігався з тим образом, який вона собі у голові заготовила на основі психологічного портрета та доповідей. І це дуже насторожувало. Бо… так не мало бути!

Так що його оці посмішки — геть не допомагали справі!

— Нащо вам тягнути до себе якусь дівчину, яка ще й впала на вас?! І вдарила?! І… — все ще набурмосившись, почала наводити логічні ж докази людини, яка вперше цього владного типа бачить.

Та він зупинив її помахом руки. Таким владним та різким, що вона навіть трохи очманіла. Що він собі думає, взагалі?!

— Я чудово памʼятаю всі деталі нашого недовгого знайомства, — все ще явно приховуючи сміх, запевнив її Яструб. Та потягнувся за новою сигаретою. — Та уяви… що в мене, скажімо так, — він немов замислився на мить, — є хобі.

Отут Василині вже якось дійсно стало недобре.

Бо вони чортзна-куди їдуть, група підтримки вже точно залишилася десь далеко позаду. А навіть, якщо вони й продовжують стеження, то як дізнаються, що тут відбувається? І хоч битися вона таки вміла, та й навичками чималими володіла… Але ж! Інформатори багато чого могли й не знати, або промовчати! Яке ще гране «хобі»?!

— Що вам в біса від мене надо?! — рявкнула Вася, прикриваючи від нього ще й кошеня ліктем, про всяк випадок. Хто зна, що він за збоченець?!

Те почало нявкати, схоже, незадоволене тим, що його тискають та трясуть.

Яструб витріщився на неї зі здивуванням. Та то тривало недовго.

— Не нервуй, — раптом він повністю прибрав сміх з голосу. Ніби зрозумів, що міг… налякати. Не її, звісно, але ж за легендою …

Він дивився зараз на неї рівно та… залучено, якщо можна так сказати про цього чоловіка.

— Нічого погано я тобі не зроблю. Навпаки, допомогу… вважай, хобі у мене таке — рятувати тих, хто потребує допомоги. Скажімо так… Не переношу, коли жінок кривдять, — процідив крізь зуби та так стиснув пальці, що аж зламав сигарету.

Вона на це уставилася, якось не розуміючи. Кліпнула очима. Владислава реально зачепило. Нічого собі!

А він лайнувся та стряхнув сміття на підлогу.

— Так, добре. Поговоримо, як приїдемо, — кинув трохи напружено чоловік. І відвернувся до вікна.

Отже, Яструб таки дійсно жив у приватному будинку. І ця інформація про нього відповідала дійсності.