— А як же важливі справи? — таки виліз характер, слава-тобі-господи! Трохи додалося колючок. — Впевнена, в тебе є куди час витрачати! — і сама заклякла, коли зрозуміла, що ось тут в ній острах говорить, що таки залишить на самоті.

Мати Василева! Коли це вона безоглядно почала Яструбу довіряти?! І чому досі стоїть у щільному та сильному оберемку його рук?!

Це було до біса влучне запитання! І таке, що спантеличувало. Бо Влад мав визнати хоча б для самого себе, що йому збіса важко довірити комусь іншому допомогу… О, ні! Турботу про цю вперту та трохи колючу княгиню!

Проте він точно був не з тих, хто вагався чи піддавався сумнівам.

Дилема існувала, дівчина права: справи Влада навряд міг хтось перебрати на себе. Власне, він навіть не міг цього допустити, бо на фіга Яструб тоді буде потрібен? А він надто довго та наполегливо йшов до свого положення. Не дочекаються.

Позатим, правда й те, що те самісеньке Владислав міг зауважити й про Василину! Він навіть у думках нікому не бажав передоручати цю дівчину! Трясця! Та він привіз її до себе додому, хоча міг спокійно залишити у лікарні, забезпечивши професійне лікування та піклування досвідченого персоналу.

Але ж ні! Йому більш «зручним» видалося притягти її сюди, до себе! Розуміючи, що тепер кожен день до них має приїздити медсестра для маніпуляцій, або ж Василину завозити до лікарні… Тільки б не залишити її там. Бо власні справи Яструб таки більше не міг відсувати.

Позатим… це породжувало нові питання — яке її місце тепер у житті Владислава?

І чим швидше Яструб на ті собі відповість, тим швидше він розробить стратегію, яка захистить і Василину, і саме його положення.

Бо в тому світі, де жив Владислав, не пробачали промахів чи помилок. Як і слабкостей.

Чи стала для нього такою ця княгиня, як він сам волів її називати?

Влад не був дурнем та розумів — так. Навіть попри те, що він жодного бісового разу ще не цілував цю дівчину! А кортіло то далеко не цілунків! Не тільки їх, бляха! Здоровий же мужик.

От тільки куди на це спантеличене та розгублене диво, най і бойове до «не можу», зараз ще й це вивалювати, га? Не дурень, міг зважити доречність та тримати себе у руках.

От тільки охрініти, наскільки не здогадувався навіть, що його може накрити ось так. Не знав про себе такого… А це ж явна прогалина, хай йому грець!

А ще сміявся над Тимуром, своїм партнером та другом, який чи не з першого погляду та зустрічі влип у Женю[2] по саму печінку. Влад вважав, що його самого залізна логіка рятує від таких от вибриків емоцій. Та наче ж так і було.

До цього моменту. До того, як зазирнув у ці… сліпі нині, але точно не пусті очі, тоді ще сповнені вогників.

Хоча вона і зараз все навколо тими очима підпалити могла, хай йому грець!

Ха! Можливо, саме Василина ту «прогалину» в його логіці й протаранила? Бо наче до того ніколи збоїв не було.

Але ця бойова, войовнича княгиня чи не з ноги пробила йому груди. Угризлася кудись, у самісенький спинний мозок за відчуттями! Але сама при тому штопорить колючки та ніби не помічає, що Владу аж нерви скручує біля неї.

Цікаво, звісно. Як з боку дивитися. Але ж він у граному епіцентрі! І термосить його не по-дитячому! Усіма її загадками, силою волі та характером. Навіть цим невмінням визнати власну потребу у допомозі…

Та все це усвідомлення не анулювало основного: він має захистити. Її, в першу чергу, але і своє місце та вплив. А для цього треба стати сильнішим. І свою княгиню — своєю силою обернути.

— Подивимось. То моя задача, — хмикнув рівно, хоч голос і просів, видаючи його реакцію на її близькість.

Губи вже тупо по вилиці її ковзають! Дихає теплом ніжної шкіри! Аж вкусити кортить! Чи хоч притиснути до себе міцніше. Але тримає… і їх, і себе в сталевій хватці, по ходу.

— Тобі на відновленні зосередитися варто. А треба, буду тебе з собою на зустрічі брати… Як талісман, — хихотнув, аби перевести все в жарт.

Вона роздумувала над цією його заявою навіть дві години потому. Коли Влад пішов на якусь зустріч… Яку, до речі, проводив вдома.

Цікаво, що у Василини зʼявилося кілька зауважень та застережень для Яструба стосовно цього… Та вона тримала ті при собі. Поки.

На бога! Хіба її справа вчити когось, рівня Яструба, як варто свій «бізнес» вести? Він точно мав все продумати та зважити. Але… Чи не впливає на його рішення її присутність і самопочуття? Цікаве питання, на які Василина не мала відповіді, самі лишень здогадки після доволі неочікуваних заяв.

Але… всередині таки підпікало зауваженнями!

— Я теж буду каву, якщо можна, — зронила, відчувши, що Арсен, який сидів десь неподалік, піднявся та включив машину.

Якщо, звісно, це був не ще хтось з охоронців, які час від часу на кухню заходили. Капець! Наскільки ж важко їй було наново вчитися орієнтуватися у просторі!

Можливо, якраз через те, що розум ніяк не бажав визнавати власну неспроможність. Заперечував…

— А тобі можна? — перепитав керівник охорони Яструба.

Не відмовляючи, а ніби дійсно турбуючись стосовно цього питання.

— Та наче не забороняли, — знизала вона плечима.

— Добре. І зараз будеш подвійний? — не став сперечатися Арсен.

— Так, — вона підтягнула під себе ноги. Ти диви, запамʼятав.

Насправді охорона ставилася до неї дуже добре. Навіть з тим першим днем не порівняти. Тоді вони просто були до неї поблажливі, чи що. Зараз… її оберігали, це відчувалося. І допомагали, навіть коли Влада не було поруч, як ото зараз. А Арсен — так взагалі немов з… повагою.

— Тримай, — він зупинився поруч, Вася відчула присутність. Обхопив її руку та допоміг чашку взяти.

— Дякую, — запах кави трохи стряхнув. Але… — Хіба не було б правильніше, якби ти був там, з ним? Хіба, взагалі, розумно проводити якісь зустрічі у своєму будинку?! — зробивши перший ковток, не витримала Василина, таки обурилася. — І чому ти — тут, а не там, з ним?! — здається, забувши, на чиєму вона боці, пирхнула так, немов сварила їх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ І права ж не мала, і не в її інтересах його захищати… Чи таки в її? А як щодо того, аби зберегти підозрюваного?..

Та чи агент вона ще?.. Сама не знала відповіді. Тим більше після того, що передувало її відпочинку на цій кухні…

Власне, на кухні вони сиділи через її «забаганку».

Вася дуже попросила не залишати її в спальні, коли Влад уходив. Навіть дурню була готова нести, що не зможе дати відсіч, якщо хтось з його охоронців почне знущатися з неї. А Яструб же точно своїм людям повірить, а не їй… Ну хіба не триндець?! Жалюгідно!

Добре, вона сама не знала, чому її так лякала перспектива залишитися без нього!

Оу, ні! Вона знала… але ж цього не могло бути, правда?! Вона не мала права ним захоплюватися! Чи прагнути уваги та компанії Влада!

І все ж…

На ці закиди Яструб щиро розсміявся, до речі. Так, немов аргументи дитини вислухав та намагався переконати, не образивши.

— Ніхто з моїх людей ніколи й пальцем не посміє тебе зачепити чи якось образити, моя княгиня! — прогуркотів чоловік їй в самісеньке вухо так палко, що вона забула як дихати треба!

У грудях запекло!

А сам при тому ж стискає її, ніби й підтримує, а насправді — згріб в оберемок і тримає! Василина ж навіть не пробує звільнитися!

— Ніколи! Навіть не сумнівайся. Вони радше помруть, аби захистити тебе, — додав Влад… обпікши гарячим подихом її вуста. І… немов вловивши тремтіння та стаз, який на неї напав, тихо хмикнув. — Дихай, дорогоцінна моя. Кисень потрібен навіть войовничим валькіріям, — хрипко та іронічно додав… А потім напав на її губи!

Жадібно, вимогливо! Владно! Так, ніби повне право мав її цілувати! І саме його повітрям змушував її дихати!

А Василина замість того, аби відстрибнути чи йому поміж ніг врізати коліном… захлинулася тим жарким повітрям з присмаком сигарет! Встала навшпиньки, щоб і самій міцніше до губ Влада припасти нарешті!