— Ви можете це вилікувати? — мабуть, в його крові на той момент було надто багато нікотину та кави, саме тому Влад немов прогарчав то лікарю…
Ніби збирався його придушити, якщо позитивний прогноз не почує негайно.
Лікар, який знав його не один рік і багато чого бачив, зблід.
— Чи це лікується? Звісно. Та… Зрозумійте, Владе, тут потрібен час. Навіть для того, аби просто остаточно зрозуміти ситуацію, — він нервово клацнув ручкою, яку висмикнув з кишені. — Наразі вона не реагує на світло та не розпізнає подразники, хоч і приходила вже до тями, памʼятає своє імʼя та нормально орієнтується у часі.
У нього в той момент чомусь у самого багрянцем очі затопило. Тиск чи що?
— Вона осліпла? Ви це мені намагаєтесь сказати?! — гаркнув, направду, на мить втративши контроль від всіх цих розпливчастих формулювань.
Лікар відступив до дверей. Арсен, навпаки, до нього підсунувся. Немов збирався стримувати, якщо що.
«На бога! Він же не причинуватий якийсь!», — хотілося врізати другу та охоронцю в око.
— Ні. Звісно, ні! Важко зараз робити прогнози, — лікар відкашлявся. — Швидше за все — це минеться. З високим відсотком ймовірності. Наразі пацієнтка потребує покою та часу на відновлення. Всі необхідні маніпуляції ми проведемо, ліки вона отримає найкращі… Та зараз потрібен лише час та можливість відновитися, — повторив так само нервово. — Це головне.
— Я зрозумів, — різко кинув тоді Яструб лікарю.
… А зараз він стояв, дивився на неї в цьому лікарняному ліжку. На цю крапельницю в її руці — і намагався дещо інше зрозуміти.
Якого біса його настільки пробило?! Чому зараз ця бісова тиша підриває череп?!
Що не так з цією дівчиною та його, Яструба, реакцією на неї, бляха?!
Він знає її без року — добу… Та й того менше. Лише сьогодні зранку вона на нього звалилася з того граного дерева! То з якого дива Яструб настільки переймається її долею, пранці йому в печінку?!
Хоча… взагалі не те слово.
Здавалося, легше було б, якби сам тут лежав, зловивши ту дурну кулю від Кульгавого! Бо зараз тупо всі жили натягнуло та рвало, за відчуттями!
Чому, трясця?!
Так, зрозуміло, що є якесь почуття боргу, бо таки вона його врятувала, через що наразі й лежить у цьому ліжку. Проте за Арсена от ніколи так за грудиною не нило, як направду. Та й ні за якого іншого свого охоронця теж, навіть коли страждали, виконуючи свою роботу.
Вона не була його охоронцем, так. І нічого, за фактом, не примушувало цю Василину собою ризикувати. Дідько, він навіть не встиг якось їй допомогти чи щось на кшталт! Просто привіз до себе додому… що теж доволі дивно і не вписується у звичний порядок дій.
Ці питання та нерозуміння — підривали мозок. А ще більше — власна необґрунтована реакція.
Бо ж він, здавалося, в житті ні за кого так не переймався! Й Арсен таки не дурень, і вірно зрозумів, що Яструб на грані зриву. І може тупо почати гамселити лікаря, якщо той йому не надасть якихось довбаних гарантій щодо її здоровʼя!
В цей момент, обриваючи разом всі його хаотичні думки, Василина заворушилася… Пекло! Хотілося ще і її батьків до купи прибити! Ну от що за імʼя?! Чисто чоловіче… воно його жолобило!
Дівчина якось важко втягнула повітря та, хитнувши головою, спробувала чи то піднятися, чи то якось позу змінити.
— Гей, стій! Не поспішай, — Влад вмить опинився поруч, засунувши поки всі свої питання та внутрішні непорозуміння якнайдалі! Потім. — У тебе крапельниця, не воруши рукою.
Він накрив її холодні пальці своєю долонею… щоб змусити залишитися нерухомою, звісно. Йому геть не кортіло її торкатися…
Ага, навіть Влад сам собі не повірив. Довбень.
— Владиславе? — хрипко та з явним зусиллям видихнула вона, таки здійнявши повіки…
І от тут на обличчі Василини, де тепер мався ще один величезний синець, зʼявився розгублений та трохи панічний вираз.
— Чому так… темно?! — її голос тепер було ледь чутно. — Я… не бачу… Не бачу?! — раптом Василина то майже з роздратуванням вигукнула, немов когось звинувачуючи чи вимагаючи пояснень.
А він проти волі посміхнувся.
Таки характер Вася мала! Теж не слабкіший за чоловічий, вочевидь. Можливо, і не дуже промахнулися батьки.
Та все ж йому до неї звертатися на таке імʼя було важкувато. Позатим, таку «бусинкою» не назвеш, та й «котиком» також. Хіба ото точно царицею…
— Все нормально. Не хвилюйся, лікар запевняє, що тут просто потрібен час, моя валькірія. І спокій… Точно не варто отак посеред озброєного натовпу вискакувати, як тобі явно подобається, аби навести ґвалт, — хмикнув він, чомусь відчувши у цей момент захват цього її характеру та сили духу.
— Валькірія?! — пирхнула раптом дівчина. — Чим вам Брунгільда милозвучніше за Василину? Самі собі суперечите! — фиркнула вона.
А Влад… ну що сказати?! Він навіть стиха розсміявся!
Сам не пояснив би до пуття, чому з язика зірвалося, але як її валькірією не назвати, коли згадати, наскільки відважно та без роздумів вона у гущу подій кидалася, рятуючи те кошеня?! Ну і його потім…
— Зараховано. Я обдумаю… Вражений, що ти в цьому обізнана, — він сам не зрозумів, коли обхопив її пальці міцніше та почав ледь помітно розтирати, зігріваючи. Але й так, щоб не потривожити голку у ліктьовій ямці.
– І досить вже мені викати. Гадаю, ти не просто заслужила на шанобливе ставлення вже з мого боку, а прям таки його виборола, — намагаючись підтримати цю легку, веселу атмосферу, додав він, підморгнувши…
І сам на мить зціпенів, зрозумівши, що дівчина того не бачить. Але ж лікар наполягав, що головне у її стані зараз — відпочинок та спокій, тож…
— Так за своїм кошеням кинулася…
— А що з ним?! — скинулася наново Василина. — І з тим… що до вас… до тебе, вломився? — нахмурилася, і тихо зойкнула.
Мабуть, було боляче.
— Всі живі. А кошеня навіть ціле. І нагодоване, гадаю. Хлопці ним займаються, — хихотнув трохи похмуро Влад, обережно присівши на край ліжка. Відходити не хотілося. — Ти як почуваєшся? Окрім того, що поки не розібралися із зором. Хоча лікар запевняє, що все це має минути, — спробував надати їй впевненість, якої сам не відчував.
— Голова болить… сильно, — повільно облизнувши губи, таки визнала вона. Хоч і не хотілося, він те помітив по ледь вловним жестам та міміці. Але ж не збрехала.
— Добре, що кошеня ціле… З його тягою кудись повсякчас лізти! Була впевнена, що воно спить у кухні спокійно. У безпеці…
— Дивина! Я так само думав про тебе, — не втримався від гостроти Влад!
Василина кліпнула очима, в яких він наразі не міг вгадати виразу чи думки. Та… почервоніла. Схоже, совість таки теж мала! Що не погано, звісно. Бо хоч буде на що тиснути, аби більше ось так йому серце не рвала нервами за її ж безпеку, трясця!
— А ви… ти в курсі, що зараз Йоль[1]? — раптом запитала вона, закривши очі. Мабуть, так їй було легше. — Може, це взагалі, йольский кіт? Він же якраз проблеми приносить… Звалилося оте на мою голову… І тепер одні клопоти. Чого він до твого пса поліз взагалі?
Влад розреготався, взагалі такого від неї не очікуючи.
— Хочу тобі сказати, що ти теж не з тихого десятка. Не дарма згадалися валькірії, — хмикнув знову, нарешті. А сам замислився.
Цікава вона. Влад здивувався ще більше… не те щоб був у темі. Скоріше більш-менш про нордичну традицію обізнаний… але без подробиць.
— Ти звідки настільки в тому орієнтуєшся? — хмикнув вже зі щирою цікавістю.
— А… тренер, в секції цим захоплювався. Вікінги, Валгалла та таке інше. Розповідав багато. Ще в дитинстві. І потім, під час бійок… Хлопці, та й дівчата також, багато хто… Це дає якесь відчуття розради та трохи дивної єдності. Давало, — ледь відчутно пересмикнула вона плечима.
І настрій втратила ніби.
Але Влад зрозумів, що не дуже хотіла минуле згадувати, з якого втекла, як він вже встиг по верхах зʼясувати. Його люди почали збирати інформацію. І те, що її використовували, як бійця у підпільних боях — зумів висновки зробити по всіх даних. Чим тримали? Цього поки не знав. Але… не першочергове.
