В Сен-Жан-де-Люзі ми зупинилися перед готелем, де Майкл збирався жити, і він вийшов з машини. Водій заніс його речі. Майкл стояв коло машини.

— До побачення, хлопці,— сказав Майкл. — Джейку, заплати за машину, а я надішлю тобі свою частку.

— Бувай, Майкле.

— Бувайте, хлопці. Дякую за все.

Ми потисли йому руку й помахали з машини. Він стояв на дорозі й дивився нам услід. До Байонни ми приїхали перед самим відходом поїзда. Носій приніс Біллові речі з камери схову. Я провів його до входу на перон.

— Бувай, друзяко, — сказав Білл.

— Бувай.

— Ми добре погуляли. Я давно так не гуляв.

— В Парижі затримаєшся?

— Ні. Сімнадцятого відпливаю. Бувай, друзяко!

— Бувай!

Він пішов до поїзда. Носій з речами йшов попереду. Я дивився, як відходить поїзд. Білл стояв коло вікна. Вікно минуло мене, потім поїзд минув, і лишилася порожня колія. Я вийшов з вокзалу й підійшов до машини.

— Скільки з нас? — спитав я у водія. Ми домовлялися, що до Байонни він довезе нас за сто п'ятдесят песет.

— Двісті песет.

— А скільки я мав би доплатити, якби по дорозі назад ви підкинули мене до Сан-Себастьяна?

— П'ятдесят песет.

— Не морочте мені голови.

— Тридцять п'ять песет.

— Ні, це задорого, — сказав я. — Відвезіть мене до готелю «Паньє-флері».

Біля готелю я заплатив шоферові й дав йому на чай. Машина була сіра від куряви. Чохлом вудки я черкнув по запорошених дверцятах. Тільки цей порох і зв'язував мене ще з Іспанією й фієстою. Водій дав газ, і машина помчала вулицею. Я дивився, як вона завертає на дорогу до Іспанії. Потім я ввійшов до готелю й найняв номер. Це був той самий номер, у якому я мешкав, коли ми втрьох — Білл, Кон і я — були в Байонні. Здавалося, що це було страшенно давно. Я вмився, одяг чисту сорочку й вийшов на вулицю.

В газетному кіоску я купив номер «Нью-Йорк геральд» і сів за столик кафе переглянути його. Було якось дивно усвідомлювати, що ти знов у Франції. Тут панувала тиша — провінційні тиша і спокій. Я пошкодував, що не поїхав з Біллом у Париж. Але в Парижі фієста тривала б. А я вже нафієстився донесхочу, треба відпочити. В Сан-Себастьяні буде тихо. Сезон там починається аж у серпні. Найму гарний номер у гарному готелі, читатиму й плаватиму. Пляж там чудовий. А понад пляжем, на бульварі,— дивовижної краси дерева, і скрізь дітлахи з няньками, принаймні до відкриття сезону. Вечорами в парку навпроти кафе «Марінас» гратиме оркестр. А я сидітиму на терасі й слухатиму.

— Як у вас тут готують? — спитав я офіціанта. Кафе було при ресторані.

— Добре. Дуже добре. Готують дуже добре.

— Гаразд.

Я ввійшов до ресторану й пообідав. Як на французькі звичаї, обід був занадто ситний, але після іспанської кухні страви здалися мені пісними. Брак товариства довелося надолужити пляшкою вина — «шато марго». Приємно було пити повільно, смакуючи вино, й приємно було пити самотою. Пляшка вина — добре товариство. Потім я випив кави. Офіціант порадив мені баскський лікер під назвою «Іссара». Він приніс пляшку й налив повну чарку. Він сказав, що «Іссару» роблять із піренейських квітів. Із справжніх піренейських квітів. Лікер кольором нагадував мастило для волосся, а запахом — італійський лікер «стрега». Я звелів офіціантові забрати геть піренейські квіти й принести «vieux marc». Цей marc був саме такий, як треба. Каву я запив ще однією чаркою.

Офіціант, видно, трошки образився за піренейські квіти, тому я дав йому надто щедрі чайові. Він повеселішав. Добре жити в країні, де можна так легко повертати людям радісний настрій. В Іспанії ніколи не знаєш наперед, чи офіціант подякує тобі. У Франції ж усе поставлено на чітку фінансову основу. Ніде не живеться так просто, як у Франції. Тут ніхто не ускладнює тобі існування, домагаючись з якимись потаємними намірами твоєї дружби. Хочеш, щоб тебе любили, — витрать трошки грошей, та й по всьому. Я витратив трошки грошей, і офіціант полюбив мене. Він оцінив мою золоту вдачу. Він завжди радітиме моїй появі. Колись я знову прийду в цей ресторан, і він зрадіє мені й захоче, щоб я сів за його столик. То буде щира любов, бо вона матиме під собою здорову основу. Отже, я знов у Франції!

Наступного ранку я всім у готелі дав щедрі чайові, здобувши таким чином ще кількох друзів, і ранковим поїздом вирушив до Сан-Себастьяна. Носієві на вокзалі я, однак, дав на чай не більше, ніж заведено, бо вирішив, що мені навряд чи доведеться ще коли зустрітися з ним. Мені хотілося мати лише кількох добрих друзів французів у Байонні на випадок, якщо я повернуся туди. Я знав: якщо вони пам'ятатимуть мене, то будуть мені відданими друзями.

В Іруні була пересадка й перевірка паспортів. Мені шкода було покидати Францію. У Франції жилося так легко. Безглуздо було вертатися в Іспанію. В Іспанії нічого не вгадаєш наперед. Я знав, що роблю дурницю, вертаючись в Іспанію, але став у чергу на перевірку паспортів, відчинив свої валізи перед митниками, купив квиток, пройшов повз контролера, сів на поїзд і за сорок хвилин, проминувши вісім тунелів, зліз у Сан-Себастьяні.

Навіть у спеку вулиці Сан-Себастьяна зберігають немовби вранішню прохолоду. На листі дерев там, здається, ніколи не просихають крапельки вологи, а тротуари такі, наче їх щойно полили. Навіть у найбільшу спеку деякі вулиці тонуть у прохолодному затінку. Я обрав один із центральних готелів, у якому вже зупинявся раніше, й мені дали номер з балконом, звідки відкривався вид на міські дахи. За дахами здіймався зелений схил гори.

Я розпакував речі, розставив книжки на столику в головах ліжка, дістав приладдя для гоління, повісив дещо з речей у шафу й приготував клунок білизни для пральні. Потім прийняв душ і спустився поснідати. Іспанія ще не перейшла на літній час, тому я з'явився надто рано. Я перевів свій годинник. Приїхавши до Сан-Себастьяна, я виграв годину.

Коли я йшов до їдальні, портьє вручив мені поліційну анкету і попросив заповнити її. Я заповнив, підписався, потім відправив телеграму в готель Монтойї з проханням пересилати всі листи й телеграми на моє ім'я на дану адресу. Я підрахував, скільки днів пробуду в Сан-Себастьяні, а тоді зателеграфував на корпункт, щоб мою кореспонденцію зберігали, але телеграми протягом шести днів пересилали в Сан-Себастьян. Потім я зайшов до їдальні й поснідав.

Після сніданку я піднявся до себе в номер, трохи почитар і заснув. Прокинувся я о пів на п'яту, узяв плавки, загорнув їх разом із гребінцем у рушник, вийшов на вулицю й попрямував до затоки Конча. Був саме час відпливу. Пляж укривав рівний, твердий шар жовтого піску. Я ввійшов до кабінки, роздягся, надів плавки й попрямував по м'якенькому піску до моря. Приємно було йти босоніж по теплому піску. І в воді, і на пляжі було досить багато людей. Там, де миси затоки майже сходились, — за входом у гавань — біліли буруни, а за ними лежало відкрите море. Хоч був відплив, на берег ще зрідка накочувалися ліниві хвилі. Поверхня води бралася брижами, здіймалася, набираючи сили, і, ставши хвилею, плавно вихлюпувалася на теплий пісок. Я ввійшов у воду. Вона була холодна. Коли набігла хвиля, я пірнув, поплив під водою, а коли виринув, то холоду вже не відчував. Підпливши до плоту, я підтягся й ліг на гарячі дошки. На другому кінці плоту лежали хлопець і дівчина. Дівчина підставила сонцю засмаглу спину, розстебнувши бретельки купальника. Хлопець теж лежав долілиць і щось казав їй. Вона сміялася з його жартів, поводячи лопатками. Я лежав на плоту й грівся, поки не висох. Потім почав пірнати, щоразу в інший спосіб. Один раз я пірнув глибоко — дістав рукою дна. Я плив під водою з розплющеними очима, й мене огортала зелена темрява. Пліт невиразно чорнів угорі. Я виринув коло плоту, виліз на нього, пірнув ще раз, проплив якомога далі під водою, виринув знов і подався до берега. На пляжі я полежав, поки не висох, зайшов до кабінки, зняв плавки, сполоснувся водою з крана й як слід обтерся рушником.

Бульваром я пройшов до казино, а тоді завернув у одну з тінистих вулиць до кафе «Марінас». Там грав оркестр, і я сидів на терасі, втішався свіжою прохолодою в розпалі гарячого дня, пив лимонний сік з льодяною стружкою, а потім, розтягуючи насолоду, — віскі з содовою. Я довго сидів на терасі «Марінас» — читав, дивився на перехожих, слухав музику.