— Що він каже?

— Він п'яний.

— Джейку! — знову гукнув Майкл. — Скажи йому, що в бика нема нічого, окрім пупка!

— Ви зрозуміли? — спитав я.

— Так.

Я не бентежився, бо був певен, що він не зрозумів.

— Скажи йому, що Брет хоче подивитись, як він надягає свої зелені штани.

— Цить, Майкле.

— Скажи йому, Брет аж помирає, так хоче знати, як він залазить у ті свої штани.

— Цить.

Ромеро тим часом крутив у руці порожню чарку й розмовляв з Брет. Брет говорила по-французькому, а він — по-іспанському й трохи по-англійському й сміявся.

Білл наповнив чарки.

— Скажи йому, що Брет хоче прийти до…

— Коли тобі нарешті заціпить, Майкле?

Ромеро звів очі й усміхнувся.

— Це я зрозумів, — сказав він.

Цієї миті до їдальні ввійшов Монтойя. Він уже хотів був усміхнутися до мене, але тут побачив, що Педро Ромеро, з великою чаркою коньяку в руці, сидить поміж мною й жінкою з оголеними плечима й весело сміється, а довкола всі п'яні. Він навіть не кивнув.

Монтойя вийшов. Майкл звівся, готуючись виголосити тост.

— Вип'ємо за… — почав він.

— Педро Ромеро! — сказав я.

Всі підвелися. Ромеро сприйняв тост вкрай поважно, ми цокнулися й випили, я, може, надто квапливо, бо Майкл намагався пояснити, що він хотів випити зовсім за інше. Але все скінчилося добре, Педро Ромеро потис нам руки й вийшов разом із спортивним оглядачем.

— Боже, який чарівний хлопчик! — сказала Брет. — Мені таки страшенно кортить подивитись, як він залазить у той свій костюм. Певно, він користується ріжком для взуття.

— Я хотів сказати йому це, — почав Майкл, — а Джейк мене перебив. Чому ти перебив мене? Гадаєш, ти говориш по-іспанському краще від мене?

— Ет, відчепися, Майкле. Ніхто тебе не перебивав.

— Ні, я цього так не залишу. — Він одвернувся од мене. — Ви гадаєте, що ви чогось варті, Коне? Гадаєте, вам місце в нашому товаристві? В товаристві, що хоче розважитися? Ради бога, не галасуйте так, Коне!

— Годі вам, Майкле, — сказав Кон.

— Гадаєте, ви тут потрібні Брет? Гадаєте, ми без вас не можемо обійтися? Ну, скажіть, чого ж ви мовчите?

— Я нещодавно сказав вам усе, що мав сказати, Майкле.

— Я, звісно, не письменник. — Майкл підвівся, заточуючись, і сперся руками об стіл. — Я не геній. Але я знаю, коли я зайвий. Чому ви не відчуваєте, коли ви зайвий, Коне? Ідіть. Ідіть геть, Христом-богом прошу. Заберіть геть свою скорботну єврейську фізіономію. Так я кажу чи ні?

Він подивився на нас.

— Так, так, — сказав я. — Ходімо всі до «Іруньї».

— Ні, ви скажіть, чи так я кажу? Я кохаю цю жінку.

— Ох, не починай знову. Годі вже, Майкле, — сказала Брет.

— По-твоєму, я не маю рації, Джейку?

Кон сидів за столом. Його обличчя стало жовтаво-блідим, як завжди, коли його кривдили, та водночас здавалося, що йому це подобається, що йому приємна ця наївна п'яна гра в герої. Оце ж і є роман із знатною леді!

— Джейку! — сказав Майкл. Він мало не плакав. — Ти знаєш, що я маю рацію. — Послухайте, ви! — Він обернувся до Кона. — Забирайтеся! Забирайтеся геть!

— Нікуди я не піду, Майкле, — відповів Кон.

— А я вас примушу! — Майкл рушив до нього в обхід столу.

Кон підвівся і зняв окуляри — жовтаво-блідий, він став напоготові у відкритій стойці, гордо й безстрашно чекаючи нападу, ладний прийняти бій за даму серця.

Я схопив Майкла.

— Ходімо до кафе, — сказав я. — Хто ж б'ється в готелі.

— Правда, — сказав Майкл. — Це ти правду кажеш.

Ми рушили до виходу. Поки Майкл, заточуючись, піднімався сходами, я озирнувся й побачив, що Кон надіває окуляри. Білл сидів за столом і знову наливав собі в чарку фундадор. Брет сиділа, дивлячись просто себе.

Коли ми вийшли на площу, дощу вже не було, і крізь хмари намагався пробитися місяць. Знявся вітер. На другому кінці площі грав військовий оркестр, і люди юрмилися навколо піротехніка та його сина, що запускали вогняні кулі. Кулі злітали вистрибом, навскоси, і вітер розривав їх або кидав об стіну одного з будинків на площі. Іноді вони падали в натовп. Магній спалахував, ракета вибухала й гасла в натовпі. Ніхто на площі не танцював, рінь була надто мокра.

Брет, під руку з Біллом, підійшли до нас. Ми стояли в натовпі й дивились, як дон Мануель Оркіто, король фейерверка, обережно орудуючи киями на маленькому помості, піднімає кулі над натовпом і пускає їх за вітром. Але вітер прибивав їх усіх до землі, і обличчя дона Мануеля Оркіто блищало від поту в світлі його хитромудрих ракет, що падали в натовп, вибухали й стрибали, плюючись вогнем і потріскуючи, в людей під ногами. Люди здіймали крик щоразу, як нова світляна паперова куля переверталася, спалахувала й падала.

— Вони глузують з дона Мануеля, — сказав Вілл.

— А звідки ви знаєте, що його звуть дон Мануель? — спитала Брет.

— Прочитав в афіші. Дон Мануель Оркіто, піротехнік esta ciudad[62].

— Globos illuminados[63],— сказав Майкл. — Парад globos Шиті nados. Так написано в газеті.

Вітер відносив звуки оркестру.

— Нехай би вже хоч одна злетіла, — сказала Брет. — На цього дона Мануеля дивитися страшно.

— Це ж він кілька тижнів готував ті ракети, хотів, певно, написати в небі: «Слава святому Ферміну», — сказав Білл.

— Globos illuminados, — сказав Майкл. — Сила-силенна розтриклятих globos illuminados.

— Ходімо, — сказала Брет. — Нема чого тут стовбичити.

— Міледі бажає хильнути, — озвався Майкл.

— Як ти здогадався? — спитала Брет.

У переповненому кафе стояв страшенний гамір. Ніхто не звернув на нас уваги. Вільного столика ми не знайшли. Гамір був такий, що аж у вухах дзвеніло.

— Краще ходімо звідси, — сказав Білл.

Під аркадою тривало гуляння. Тут і там за столиками сиділи англійці й американці з Біарріца в спортивних костюмах. Декотрі туристки роздивлялися на перехожих у лорнет. Ми зустріли дівчину з Біарріца, з якою нас перед тим познайомив Білл. Вона мешкала з подругою в «Гранд-отелі». В подруги боліла голова, й вона лишилася в номері спати.

— Ось пивничка для нас, — сказав Майкл.

То був бар «Мілано», тісний дешевий шинок, де можна було поїсти й де в задній кімнаті танцювали. Ми сіли за столик і замовили пляшку фундадору. Бар був напівпорожній. Свята тут не відчувалося.

— Весела місцинка, нічого не скажеш, — промовив Білл.

— Просто ще рано.

— Давайте візьмемо цю пляшку з собою й прийдемо пізніше, — сказав Білл. — Не хочеться скніти тут такого вечора.

— Ходімо назад милуватись англійцями, — запропонував Майкл. — Я страшенно люблю милуватись англійцями.

— Вони гидкі,— сказав Білл. — Звідки вони приїхали?

— Вони приїхали з Біарріца, — сказав Майкл. — Вони приїхали подивитись на фієсту, на кумедні іспанські гульки.

— Я їм дам гульки, — сказав Білл.

— Ви напрочуд вродлива дівчина, — звернувся Майкл до знайомої Білла. — Чому я раніше вас не бачив?

— Облиш, Майкле.

— Послухайте, вона ж красуня! Де я досі був? Куди дивилися мої очі? Ви — красуня. Невже ми бачилися раніше? Ходімо зі мною і Біллом. Ми покажемо англійцям гульки.

— Я їм дам гульки, — сказав Білл. — Якого дідька вони сюди понаїздили?

— Ходімо, — сказав Майкл. — Тільки ми втрьох. Наставимо гуль розтриклятим англійцям. Сподіваюсь, ви не англійка? Я шотландець. Я ненавиджу англійців. Я їм покажу гульки. Ходімо, Білле.

Крізь вікно ми бачили, як вони втрьох, узявшись під руки, рушили до кафе. Над площею злітали ракети.

— Я ще посиджу тут, — сказала Брет.

— Я лишуся з вами, — сказав Кон.

— Ні, не треба! — відповіла Брет. — Будь ласка, ідіть куди-небудь. Невже ви не бачите, що ми з Джейком хочемо побалакати?

— Я цього не помітив, — сказав Кон. — Я хотів посидіти з вами, бо відчуваю, що трохи сп'янів.

— Теж мені причину, щоб з кимось сидіти! Якщо ви п'яні, йдіть додому. Йдіть спати!