— Де б дістати бурдюк для вина? — сказав Білл.

— Тут поряд є крамниця, — відповів я. — Зараз піду й куплю.

Танцюристи не хотіли відпускати мене. Троє з них, умостившись на високій бочці поряд із Брет, вчили її пити з бурдюка. Вони повісили їй на шию часникову гірлянду. Один умовляв її взяти в руки склянку. Другий навчав Білла пісні — співав йому у вухо, вистукуючи такт на Білловій спині.

Я пояснив їм, що зараз повернуся, й вийшов на вулицю шукати майстерню, у вікні якої бачив бурдюки для вина. На тротуарах вирував натовп. Віконниці багатьох крамниць та майстерень були зачинені, і я ніяк не міг знайти потрібну. Роздивляючись довкола, я дійшов аж до церкви. Потім спитав перехожого, він узяв мене під руку й привів до майстерні. Вікна її прикривали віконниці, але двері були розчинені навстіж.

Усередині пахло вичиненими шкірами й гарячим дьогтем. У кутку сидів майстер і розфарбовував за допомогою трафарету готові бурдюки. Вони гронами висіли під стелею. Чоловік, що привів мене, зняв один, надув, зав'язав шийку і, кинувши на підлогу, скочив на нього.

— Бачите! Не пропускає!

— Мені потрібен ще один. Великий.

Він зняв зі стелі великий бурдюк — на галон, а то й більше — і заходився надувати, спочатку надимаючи щоки, а потім випускаючи повітря. Надувши, він узявся за спинку стільця й став на бурдюк обома ногами.

— Навіщо вони вам? Продасте в Байонні?

— Ні. Я з них питиму.

Він ляснув мене по плечу:

— Молодець! Вісім песет за обидва. Дешевше не купите!

Майстер, що розфарбовував готові бурдюки й кидав їх на купу, обернувся до мене.

— Це правда, — сказав він. — Вісім песет — зовсім дешево.

Я заплатив і пішов назад до винарні. Там було ще темніше й дуже тісно. Я не побачив ні Брет, ні Білла, й хтось сказав мені, що вони в задній кімнаті. Я попросив дівчину за стойкою наповнити обидва бурдюки. В один увійшло два літри. В другий — п'ять. Обійшлося все це в три песети й шістдесят сантімо. Чоловік, що стояв поряд, зовсім мені не знайомий, хотів заплатити за вино, але врешті-решт заплатив усе-таки я. Тоді він поставив мені склянку вина. Він не дозволив мені віддячити тим самим, але погодився ковтнути з нового бурдюка. Він підняв у випростаних руках п'ятилітровий бурдюк, стис його, й струмінь вина зацебенів йому просто в горло.

— Ось так, — сказав він і повернув мені бурдюк.

У задній кімнаті Брет з Біллом сиділи на бочках в оточенні танцюристів. Обійнявшись за плечі, вся компанія співала. Майкл сидів за столом з кількома чоловіками в самих сорочках і їв з ними з однієї миски рибу, приправлену цибулею й оцтом. Усі вони пили вино і вмочали хліб в олію з оцтом.

— Сюди, Джейку, сюди! — гукнув Майкл. — Іди до нас. Познайомся з моїми друзями. Ми тут підобідуємо.

Він відрекомендував мене товариству, кожен, хто сидів за столом, підказав Майклові своє ім'я, а тоді вони послали по виделку для мене.

— Годі, Майкле, це ж їхній обід, — гукнула Брет з кутка, де стояли бочки.

— Я не хотів би об'їдати вас, — сказав я чоловікові, що простяг мені виделку.

— Їжте, — сказав той, — нащо ж воно тут стоїть.

Я відкрив великого бурдюка й пустив його по колу. Кожен випив, високо тримаючи його у випростаних руках.

Знадвору, перекривши співи, долинула музика святкової процесії.

— Начебто процесія? — спитав Майкл.

— Nada, — сказав хтось. — Це нічого. Пийте. Вище бурдюк!

— Де вони тебе знайшли? — спитав я в Майкла.

— Хтось привів мене сюди, — відповів Майкл. — Сказав, що ви тут.

— А Кон де?

— Упився, — гукнула Брет. — Його десь прилаштували.

— Де саме?

— Не знаю.

— Звідки нам знати, — сказав Білл. — По-моєму, він помер.

— Він не помер, — сказав Майкл. — Я добре знаю, що він не помер. Він упився ганусівкою — anis del mono.

Почувши слова anis del mono, один із чоловіків, що сиділи за столом, дістав з-за пазухи й простяг мені пляшку.

— Не треба, — сказав я. — Не треба, дякую.

— Пийте, пийте. Arriba! Вище пляшку!

Я ковтнув. Горілка відгонила солодцем, і від неї по тілу розходилося тепло. Я відчув, як у мене запекло в животі.

— То де все-таки в біса Кон?

— Не знаю, — сказав Майкл. — Зараз спитаю. Де наш п'яний товариш? — спитав він по-іспанському.

— Ви хочете подивитися на нього?

— Так, — сказав я.

— Я не хочу, — озвався Майкл. — Це він хоче.

Чоловік, що частував мене горілкою, витер губи й підвівся:

— Ходімо.

В сусідній кімнаті Роберт Кон спокійно спав на бочках. У темряві його обличчя майже не було видно. Хтось накрив його курткою, а другу куртку згорнув і підклав під голову. На грудях його лежав надітий через голову великий вінок із часнику.

— Нехай спить, — прошепотів мій супутник. — Прокинеться тверезий.

Години за дві Кон з'явився в нашій кімнаті. На шиї в нього все ще висів вінок із часнику. Іспанці зустріли його радісними вигуками. Кон протер очі й засміявся.

— Виявляється, я спав! — вигукнув він.

— Та невже? — сказала Брет.

— Ви просто були мертві,— мовив Білл.

— Чи не піти б нам повечеряти? — спитав Кон.

— Ви хочете їсти?

— Так. А що? Я зголоднів.

— А ви з'їжте свій часник, Роберте, — сказав Майкл. — Справді-бо. З'їжте свій часник.

Кон не відповів. Сон умиротворив його.

— Ходімо вечеряти, — сказала Брет. — Мені ще треба прийняти ванну.

— Ходімо, — погодився Білл. — Доправимо Брет до готелю.

Ми попрощались із силою-силенною людей, потисли силу-силенну рук і вийшли. Надворі було темно.

— Як ви гадаєте, котра тепер година? — спитав Кон.

— Вже завтра, — відповів Майкл. — Ви проспали два дні.

— Ні, справді,— сказав Кон, — котра година?

— Десята.

— Ого! Це ж скільки ми пили!

— Ви хочете сказати, скільки ми пили. Ви собі спали.

Ідучи темними вулицями до готелю, ми бачили, як над площею спалахують ракети. А коло площі побачили, що вона заповнена народом, і посеред неї всі танцюють.

У готелі нас чекала розкішна вечеря. То була перша трапеза за подвійними святковими цінами, й нам додали кілька страв. Після вечері ми вийшли на прогулянку. Пам'ятаю, я вирішив не лягати до ранку — щоб подивитись, як о шостій вулицями бігтимуть бики, — але десь о четвертій сон почав долати мене, і я пішов до готелю. Решта залишилися гуляти.

Моя кімната була замкнута, ключа я так і не знайшов, а тому піднявся на поверх вище й умостився на одному з ліжок у номері Кона. Вночі фієста не припинялася, та галас не заважав мені спати. Розбудив мене вибух ракети — сигнал, що з загону на околиці випущено биків. Зараз вони промчать через усе місто до арени. Я спав дуже міцно й прокинувся з відчуттям, що вже спізнився. Накинувши пальто Кона, я вийшов на балкон. На вузькій вулиці внизу не було жодної душі. На всіх балконах, однак, купчилися глядачі. Раптом вулицю заповнив натовп.

Люди бігли тісним гуртом. Вони завернули за ріг, і слідом за ними з'явились інші, які бігли швидше, а потім уже — окремі бігуни, які мчали щодуху. На кілька секунд вулиця спорожніла, а тоді бруківкою, скидаючи рогами, галопом промчали бики. За мить і люди, і бики зникли за поворотом. Один із бігунів упав, перекотився в канаву й завмер, але жоден бик не підскочив до нього, бо жоден його не помітив. Бики бігли, збившись докупи.

Коли вони зникли, з боку арени долинув несамовитий галас. Він не вщухав, поки не вибухнула ракета, сповіщаючи, що бики промчали крізь натовп на арені й ускочили в загін. Я повернувся до кімнати й ліг, аж тепер помітивши, що стояв на цементному балконі босоніж. Я подумав, що всі наші, певно, на арені,— й знову заснув.

Збудив мене Кон. Повернувшись, він почав роздягатись і підійшов до вікна, щоб зачинити його, бо з балкона по той бік вулиці люди зазирали до кімнати.

— То як, бачили? — спитав я.

— Еге ж. Ми всі були там.

— Обійшлося без жертв?

— Один бик увігнався в натовп на арені й розкидав чоловік сім-вісім.