Бик побачив волів і кинувся на них. Робітник, який стояв за годівницею, щосили загорлав, ляснув капелюхом об дошки, й бик, не добігши до волів, завернув, підібрався, підскочив до ясел і спробував дістати робітника кількома швидкими ударами правого рога між дощок.

— Господи, який красень! — сказала Брет.

Бик стояв якраз під нами.

— Дивись, як вправно він орудує рогами, — сказав я. — Робить випади справа й зліва просто по-боксерському.

— Справді?

— А ти дивись, дивись.

— Не встигаю встежити за ним.

— Зажди. Зараз випустять ще одного.

Перед ворітьми вже стояла друга клітка. В протилежному кутку загону робітник, ховаючись за дощаною загородкою, відвертав увагу бика, і, поки бик стежив за ним, ворота підняли, й другий бик вскочив у загін. Він помчав просто на волів, і двоє робітників вибігли з-за дощок і закричали, намагаючись завернути його. Вони кричали: «Ха! Ха! Торо!» — і вимахували руками, але бик не завернув. Воли стали боком, щоб прийняти удар, і бик прохромив рогами одного з них.

— Одвернися, — сказав я Брет.

Але вона стежила за биком, немов зачарована.

— Що ж, — сказав я, — дивись, якщо тобі не гидко.

— Тепер я помітила, — озвалася вона. — Я помітила, як він ударив спершу лівим, потім правим рогом.

— Хвалю!

Віл упав, як підкошений, і зостався лежати, витягши шию, відкинувши голову. Бик зразу покинув його й подався до другого вола, що весь час стояв у кутку і, мотаючи головою, стежив за цим усім. Віл незграбно побіг, але бик наздогнав його, злегка зачепив рогом за бік, а тоді одвернувся й, напружуючи м'язи карку, обвів очима людський натовп нагорі. Віл підійшов до нього й удав, ніби хоче обнюхати його, й бик недбало відштовхнув його рогами. Та коли віл наблизився знову, бик сам обнюхав його, й вони вдвох мирно подріботіли до першого вола.

Коли випустили третього бика, двоє перших і віл уже стояли разом, бік у бік, виставивши роги йому назустріч. За кілька хвилин віл заспокоїв новачка й приєднав його до гурту. Коли вивантажили двох останніх биків, весь гурт зібрався в одному місці.

Віл, якого повалив перший бик, звівся на ноги й став, прихилившись боком до муру. Бики не підходили до нього, й він не намагався приєднатися до них.

Ми злізли зі стіни разом із натовпом і ще раз крізь отвори зазирнули в загін. Бики стояли тепер сумирно, нахиливши голови. Вийшовши за ворота, ми найняли екіпаж і поїхали в кафе. Майкл з Біллом прийшли через півгодини. По дорозі вони кілька разів зупинялися, щоб перепустити по чарці.

Ми сиділи в кафе.

— Яке видовище, — сказала Брет.

— Ті останні бики, певно, битимуться гірше, ніж перші? — запитав Роберт Кон. — Щось вони надто швидко заспокоїлись.

— Вони всі знають один одного, — сказав я. — І бик небезпечний, лише коли він сам-один, ну і коли їх двоє-троє.

— Як це «лише»? — сказав Білл. — По-моєму, вони небезпечні, скільки б їх не було.

— Бик ладен убивати, лише опинившись на самоті. Звісно, якби ти зараз увійшов у той загін, один із них міг би, побачивши тебе, відокремитися від гурту, цебто — стати небезпечним.

— Для мене це щось надто складне, — сказав Білл. — Будь ласка, Майкле, ніколи не відокремлюйте мене від гурту.

— Послухайте, — сказав Майкл. — То були справжні бойові бики, правда? Ви бачили, які в них роги?

— Атож, — сказала Брет. — Я раніше й гадки не мала, які вони.

— А ви бачили, як отой перший прохромив вола? — спитав Майкл. — Хто б міг подумати!

— Волам не позаздриш, — сказав Роберт Кон.

— Справді? — озвався Майкл. — А я гадав, що ви б хотіли бути волом, Роберте.

— Що ви хочете цим сказати, Майкле?

— У вола таке спокійне життя. Знай собі отирається коло биків і мовчить.

Ми всі зніяковіли. Вілл засміявся. Роберт Кон образився. Майкл провадив далі:

— Я гадав, що ви б хотіли стати волом. Вам би не треба було говорити. Ну, Роберте, скажіть же щось. Чого ви мовчите?

— Я вже сказав, Майкле. Хіба ви не пам'ятаєте? Про волів.

— Ет, цього замало. Скажіть щось смішне. Хіба ви не бачите, ми всі жартуємо.

— Облиш, Майкле. Ти п'яний, — сказала Брет.

— Я не п'яний. І говорю цілком серйозно. Чи довго ще Роберт Кон зображатиме із себе вола й отиратиметься коло Брет?

— Замовкни, Майкле. Май хоч трохи благородства.

— Чхав я на благородство. Та й хто його має, окрім биків? А правда, бики чудові? Вони вам сподобалися, Білле? А чого ви мовчите, Роберте? Чого набурмосилися, мов на похороні? Що з того, що Брет спала з вами? Вона спала з багатьма куди кращими за вас.

— Досить, — сказав Кон і підвівся. — Досить, Майкле.

— Ет, не сікайтесь і не вдавайте, що ви мене зараз ударите. Я не боюся. Скажіть мені, Роберте, чого ви волочитеся за Брет, мов той нещасний віл? Невже ви не бачите, що ви зайвий? Я от зразу відчуваю, коли я зайвий. Чому ви цього не відчуваєте? Ви приїхали до Сан-Себастьяна, куди вас ніхто не запрошував, і волочитеся за Брет, мов той нещасний віл. По-вашому, це пристойно?

— Замовкніть. Ви п'яні.

— Може, і п'яний. Але чому ви не п'яні? Чому ви ніколи не напиваєтеся, Роберте? Ви тинялися по Сан-Себастьяну, мов неприкаяний, бо жоден із наших знайомих не запрошував вас у гості. Чи можна їм за це дорікати? Скажіть, можна? Я вже й сам прохав їх за вас. Але вони не хотіли. Хто їм за це дорікне? Може, ви? Ну, скажіть, ви можете їм дорікнути?

— Ідіть ви знаєте куди!..

— Я їм не дорікаю. А ви можете їм дорікнути? Чого ви волочитеся за Брет? Де вас виховували? Як, по-вашому, я маю на це дивитися?

— Господи, хоча б про виховання помовчав, — озвалася Брет. — Можна подумати, що сам ти добре вихований.

— Ходімо, Роберте, — сказав Білл.

— Чого ви волочитеся за нею?

Білл підвівся й узяв Кона під руку

— Не йдіть, — сказав Майкл. — Роберт Кон хоче поставити нам пляшку.

Білл пішов з Коном. Обличчя в Кона було землисте. А Майкл не вгавав. Я мовчки сидів і слухав. Брет сердито кривилася.

— Ану, Майкле, — урвала вона його, — перестань клеїти дурня. Я цим не хочу сказати, що він не має рації,— обернулася вона до мене.

Майкл відразу заговорив спокійним тоном. Тепер це була розмова між друзями.

— Я зовсім не такий п'яний, як вам здається, — мовив він.

— Знаю, — сказала Брет.

— Ми всі під чаркою, — сказав я.

— Я казав тільки те, що думаю.

— Але так, що вуха в'януть, — засміялася Брет.

— Ні, він таки йолоп. Приїздить непроханий у Сан-Себастьян, і там — куди Брет, туди й він, і весь час пасе її очима. Хто ж таке витримає?

— Він справді поводився вкрай погано, — сказала Брет.

— Завваж, Брет заводила собі коханців і раніше. Вона від мене нічого не приховує. Вона давала мені листи цього Кона, але я не захотів їх читати.

— Ах, як благородно!

— Ні, ти слухай, Джейку. Брет мала коханців і раніше. Але — не євреїв, і жоден не ходив потім за нею назирці.

— Всі вони гарні хлопці,— сказала Брет. — Тільки навіщо все це пережовувати? Ми з Майклом розуміємо одне одного.

— Вона давала мені листи Роберта Кона. Але я не захотів їх читати.

— Любий, ти нічиїх листів не захотів би читати. Ти й моїх не читав би.

— Не можу читати листів, — сказав Майкл. — Смішно, правда?

— Ти взагалі не можеш читати.

— Ні. Тут ти помиляєшся. Я читаю дуже багато. Коли я вдома.

— Ти ще, може, й писати почнеш, — сказала Брет. — Ну, от що, Майкле. Візьми себе в руки. Хоч-не-хоч, тобі доведеться терпіти. Він тут, і нічого не вдієш. Не псуй нам усім фієсти.

— Тоді нехай поводиться пристойно.

— Він поводитиметься пристойно. Я скажу йому.

— Ні, скажи ти йому, Джейку. Скажи, нехай поводиться пристойно або забирається звідси.

— Чудово, — сказав я. — Краще й не придумаєш.

— Послухай, Брет. Скажи Джейкові, як Роберт називає тебе. Він такого ще не чув.

— Ні. Не хочу.

— Скажи. Ми ж усі друзі. Хіба ми не друзі, Джейку?

— Я Джейкові цього не скажу. Бо це надто безглуздо.