— Ми вже біля другого берега, — мовив я до Кетрін.

— А чому ж ми не бачили Палланци?

— Ми проминули її в темряві.

— Стомився, любий?

— Ні, все гаразд.

— Я можу трохи погребти замість тебе.

— Не треба, я не стомився.

— Бідолашна Фергюсон, — сказала Кетрін. — Прийде вранці до готелю, а нас немає.

— Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта.

— А ще далеко?

— Десь кілометрів за тридцять.

Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису

Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині — осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. І весь час я веслував.

Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники — то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні.

— Я могла б розгорнути парасоль, — сказала Кетрін, — і ми попливли б з ним, як з вітрилом.

— Ти вмієш стернувати?

— Мабуть, зумію.

— Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль.

Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків’ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув, як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко.

— Ого, як ми помчали, — сказала Кетрін.

Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом.

— Ти чого? — Я забрав у неї весло.

— Ти був такий кумедний з тим парасолем.

— Ще б пак.

— Не сердься, любий. То було страх як кумедно. Здавалося, тебе рознесло футів на двадцять завширшки, і ти так палко обіймав краї парасоля… — Вона зайшлася сміхом.

— Буду знов гребти.

— Перепочинь і трохи випий. Ніч така чудова, і ми вже так далеко заїхали.

— Треба держати човна поперек хвилі.

— Зараз я дістану пляшку. А потім перепочинеш, любий.

Я виставив весла проти вітру, і нас помалу несло вперед.

Кетрін відчинила валізу. Тоді подала мені пляшку з коньяком. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив добрий ковток. Коньяк пішов м'яко, розлився по тілу гарячою хвилею, і мені стало тепло й весело.

— Добренний коньяк, — сказав я.

Місяць знову сховався за хмарами, але берег було видно. Попереду ледь бовваніло щось наче коса, яка виступала далеко в озеро.

— Тобі не холодно, Кет?

— Мені дуже добре. Хіба що ноги трохи затерпли.

— Вичерпай з дна воду й зможеш простягти ноги.

Я знову взявся гребти, слухаючи, як риплять кочети і як скреготить бляшаний черпак об днище під кормою.

— Дай мені черпак, будь ласка, — сказав я. — Я хочу пити.

— Він страшенно брудний.

— Пусте. Я його обполосну.

Я почув, як Кетрін обполіскує черпак за бортом. Тоді вона подала його мені повний води. Після коньяку мені дуже захотілося пити, а вода була холодна як лід, така, що аж зуби заломило. Я позирнув на берег. Ми вже трохи наблизились до тієї довгої коси. В бухті ген попереду видніло світло.

— Дякую, — сказав я і віддав Кетрін бляшанку.

— Прошу ще, коли ваша ласка, — відказала вона. — Води тут доволі.

— Ти не хочеш трохи перекусити?

— Ні. Але скоро захочу. То краще прибережем на тоді.

— Гаразд.

Те, що віддалік здавалося косою, було довгим високим мисом. Щоб обминути його, я вигріб до середини озера. Озеро було тепер набагато вужче. Знову вийшов місяць, і якщо guardia di finanza[128] спостерігала з берега, то могла помітити, як наш човен темніє на воді.

— Як ти себе почуваєш, Кет? — спитав я.

— Дуже добре. Де ми тепер?

— Та, мабуть, ще миль із вісім залишилось, не більше.

— Це ж тобі ще гребти та гребти, бідолашному. Ти там ще живий?

— Еге ж. Зі мною все гаразд. Трохи руки намуляв, ото й тільки.

Ми неухильно посувалися озером. Гірське пасмо на правому березі переривалось положистим схилом, що спускався до низького берега, де, як я розважив, мало лежати Каннобіо. Я вже довго не наближався до берега, бо в тих місцях була найбільша небезпека наскочити на варту. На другому березі ген попереду видніла висока баняста гора. Я стомився. Гребти залишалося зовсім небагато, одначе коли підупав на силі, то й така віддаль для тебе неабищо. Я знав, що треба поминути ту гору й пропливти ще принаймні п'ять миль на північ, доки ми будемо в швейцарських водах. Місяць був уже при самому заході, та, перше ніж він зайшов, небо знов затягли хмари і стало дуже темно. Я так само держався оддалік від берега й то гріб, то перепочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.

— Дай я трохи погребу, — сказала Кетрін.

— Навряд чи тобі можна.

— Дурниці. Мені буде корисно. А то я зовсім тут затерпну.

— Мабуть, не варто, Кет.

— Дурниці. Трохи повеслувати в помірному темпі тільки на користь вагітній жінці.

— Ну гаразд, повеслуй трохи в помірному темпі. Я перейду на корму, а потім ти сядеш на моє місце. Тільки держись за борти, коли переходитимеш.

Я сидів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як Кетрін гребе. Вона гребла дуже вправно, але весла були задовгі й погано корились їй. Я відчинив валізу і з’їв два бутерброди, а тоді ковтнув коньяку. Від цього мені враз полегшало, і я знову припав до пляшки.

— Коли стомишся, скажеш, — мовив я. І додав згодом: — Пильнуй, щоб весло не вдарило тебе в живіт.

— Якби таке сталося, — мовила Кетрін між двома гребками, — нам було б куди простіше жити.

Я ще раз припав до пляшки.

— Як тобі гребеться?

— Добре.

— Скажеш, коли змінити.

— Добре.

Я знов ковтнув коньяку, тоді взявся за борти й пішов на весла.

— Не треба. В мене прекрасно виходить.

— Іди назад на корму. Я добре відпочив.

Підживлений коньяком, я якийсь час гріб легко й розгонисто. Потім весла почали коверзувати, і незабаром я знов повернувся до уривчастих коротких гребків, відчуваючи в роті легкий гіркуватий присмак жовчі від того, що надто сильно налягав на весла після коньяку.

— Дай мені, будь ласка, трохи води, — попросив я.

— Ну, це найлегше, — сказала Кетрін.

Перед світанком замрячило. Вітер ущух, чи, може, нас заступили від нього гори, що оперізували вигин озера. Зрозумівши, що скоро розвидніє, я сів зручніше й наліг на весла. Я не знав, де ми тепер, і хотів ще затемна дістатися до швейцарських вод. Коли зайнялось на світ, ми пливли зовсім близько до берега. Я бачив кам'янистий узгірок і дерева на ньому.