— Як ви себе почуваєте, лейтенанте? — спитав Піані. Ми йшли понад дорогою, захряслою машинами, підводами та людьми.

— Дуже добре.

— А я стомивсь іти.

— Та нам більш нема чого й робити, як іти. Небезпеки ніякої.

— Бонелло дурень.

— Звісно, що дурень.

— Як ви вчините щодо нього, лейтенанте?

— Ще не знаю.

— Чи не могли б ви записати його як захопленого в полон?

— Не знаю.

— Розумієте, якщо війна триватиме далі, його родині можуть заподіяти великих прикрощів.

— Війна не триватиме, — обізвався один з гурту солдатів. — Ми йдемо додому. Війні кінець.

— Усі йдуть по домівках.

— Ми всі йдемо по домівках.

— Ходім, лейтенанте, — сказав Піані. Він хотів швидше поминути їх.

— Лейтенанте? Хто це тут лейтенант? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!

Піані взяв мене під руку.

— Краще я зватиму вас на ім'я, — сказав він. — А то вони можуть накоїти лиха. Отак уже застрелено кількох офіцерів.

Ми вже залишили солдатів позаду.

— Я не напишу нічого такого, що могло б зашкодити його родині,— сказав я, повертаючись до нашої розмови.

— Якщо війна скінчилася, це не матиме значення, — сказав Піані.— Та не вірю я, що це так. Надто добре було б.

— Скоро дізнаємось напевне, — сказав я.

— Не вірю я, що вона скінчилась. Усі гадають, що це вже кінець, а от я не вірю.

— Viva la Pace![120]— вигукнув якийсь солдат. — Ми йдемо додому!

— Було б чудово, якби ми всі пішли по домівках, — сказав Піані.— А ви хотіли б піти додому?

— Еге ж.

— Але нікуди ми не підемо. Не вірю я, що війна скінчилась.

— Andiamo a casa![121] — гукнув ще один солдат.

— Вони кидають гвинтівки, — сказав Піані.— Знімають з плечей і кидають при дорозі. А тоді вигукують гасла.

— Гвинтівки кидати не варто.

— Вони думають, що як викинуть гвинтівки, то їх уже не змусять воювати.

Пробираючись у темряві й під дощем узбіччям дороги, я бачив, що багато солдатів ще були при гвинтівках. Їх дула стриміли над відлогами плащів.

— Яка це бригада? — гукнув якийсь офіцер.

— Brigata di Pace, — відказав хтось. — Бригада миру!

Офіцер більш не озивався.

— Що він каже? Що каже той офіцер?

— Геть офіцера! Viva la Pace!

— Ходім звідси, — сказав Піані. Ми поминули дві англійські санітарні машини, покинуті на дорозі.— Вони з Горіції,— сказав Піані.— Я знаю ці машини.

— Вони заїхали далі, ніж ми.

— Вони раніше вирушили.

— Цікаво, а де ж водії?

— Мабуть, десь попереду.

— Німці спинилися за Удіне, — сказав — Весь цей люд ще встигне перейти річку.

— Еге ж, — притакнув Піані.— Ось чому я й думаю, що війна триватиме далі.

— Німці могли б іти вперед, — провадив я. — Дивно, чому вони спинились.

— Не знаю. Така війна, що нічого не знаєш до ладу.

— Можливо, змушені чекати, поки підтягнуться тили.

— Не знаю, — сказав Піані. Залишившись зі мною сам, він став куди сумирніший. У гурті інших водіїв він, було, аж надто розпускав язика.

— Ви одружені, Луїджі?

— Ви ж знаєте, що одружений.

— Через це й не схотіли йти в полон?

— І через це. А ви, лейтенанте, одружені?

— Ні.

— Бонелло теж ні.

— Не можна, звісно, скидати все на те, чи ти одружений, чи ні. Але, по-моєму, чоловікові, що має дружину, таки хочеться повернутись до неї,— сказав я. Мені було приємно поговорити про дружин.

— Авжеж.

— Як ваші ноги?

— Та гудуть добряче.

Перед світанком ми дісталися до річки Тальяменто, що піднялася від дощів, і рушили понад берегом до мосту, яким переходила на той бік уся лавина відступу.

— От по цій річці і зайняти б оборону, — сказав Піані.

Навіть у темряві видно було, як високо піднялася вода. Потік нуртував і широко розливався між берегів. Дерев'яний міст мав завдовжки з три чверті милі, і вода, що звичайно струміла вузькими потічками на дні розлогого кам'янистого річища ген під ним, тепер мало не сягала дерев'яних мостин. Ми пройшли берегом, а тоді втиснулися в юрбу, що сунула мостом. Повільно посуваючись під дощем за кілька футів над бурливим потоком, затиснутий з усіх боків у юрбі, трохи не впритул до артилерійського зарядного ящика попереду, я дивився через огорожу мосту на річку. Тільки тепер, коли ми вже не могли йти так швидко, як самі хотіли, я відчув утому. Ніякого піднесення серед тих, що переходили міст, я не помітив. Мені подумалося, що б тут було, якби удень налетів літак і скинув кілька бомб на міст.

— Піані,— покликав я.

— Я тут, лейтенанте. — У тисняві його віднесло трохи вперед.

Ніхто не розмовляв. Усі намагались якнайшвидше перейти міст і тільки про це й думали. Ми вже були майже на тому боці. У кінці мосту обабіч дороги стояли офіцери та карабінери й світили ліхтариками. Я побачив їхні темні постаті на тлі досвітнього неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. Карабінер зараз же подався за ним і вивів з колони, тримаючи за рукав. Тоді відпровадив його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно придивлялись до кожного в колоні, часом перемовлялися проміж себе, а то ступали вперед і присвічували на чиєсь обличчя. Саме перед тим, як ми підійшли, вони вивели з колони ще одного. Я побачив його. То був підполковник. Коли присвітили ліхтариком, я помітив у нього на рукаві зірочки в прямокутній облямівці. Він мав сиву чуприну й був присадкуватий та гладкий. Карабінер потяг його вбік, за ряд офіцерів.

Коли ми порівнялися з ними, я побачив, що один чи двоє подивилися на мене. Потім один показав на мене карабінерові й щось мовив до нього. Я побачив, що карабінер рушив до мене, пропихаючись крізь крайні лави колони, а тоді відчув, як він схопив мене за комір.

— Ви що, здуріли? — гримнув я і затопив йому в обличчя. Я побачив його очі під капелюхом, закручені догори вуса й кров, що стікала по щоці.

Ще один уклинився в колону й проштовхувався до нас.

— Ви що, здуріли? — повторив я.

Він нічого не відповів. Вичікував зручного моменту схопити мене. Я сягнув рукою до кобури, щоб витягти пістолет.

— Хіба забули, що не маєте права чіпати офіцера?

Другий схопив мене ззаду і так шарпнув за руку, що мало не викрутив її. Я спробував повернутись до нього лицем, і тоді перший вчепивсь мені за шию. Я бив його ногою по гомілках, а лівим коліном копнув у пах.

— Якщо опирається, стріляйте, — почув я чийсь голос.

— Що це означає? — Я намагався гримнути, але мій голос не мав сили. Вони вже витягли мене на узбіччя.

— Якщо опирається, стріляйте, — сказав офіцер. — Ведіть його туди.

— Хто ви такі?

— Побачите.

— Хто ви такі?

— Польова жандармерія, — відказав другий офіцер.

— Чого ж ви не сказали мені підійти, а напустили на мене ці бісові «літаки»?

Вони нічого не відповіли. Не зобов'язані були відповідати. Вони були польова жандармерія.

— Ведіть його до інших, — звелів перший офіцер. — Чуєте, він говорить по-італійському з акцентом.

— Так само, як і ти, падлюко, — сказав я.

— Ведіть його до інших, — повторив перший офіцер.

Мене потягли повз офіцерів далі від дороги, до купки людей, що стояли на лужку над берегом річки. Поки ми йшли, десь там ударили з гвинтівок. Я побачив спалахи й почув виляски пострілів. Ми підійшли до тієї купки людей. Там стояли поряд четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік під охороною двох карабінерів. Трохи осторонь в оточенні карабінерів була ще група людей. І ще чотири карабінери стояли, спершись на свої карабіни, біля офіцерів, що провадили допит. Ті четверо були в крислатих капелюхах. Двоє, котрі мене привели, штовхнули мене до групи тих, що чекали допиту. Я подивився на чоловіка, що його допитували офіцери. То був той самий низенький і гладкий сивий підполковник, якого вивели з колони переді мною. Допитувачі добре знали своє діло, вони були холодно-чемні й дуже спокійні італійці, що завжди стріляли самі, а в них не стріляв ніхто.