— А чи нема тут у вас чогось попоїсти?

— Є трохи макаронів, — відказав майор.

— Дайте що можете.

Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому за кутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.

— А сиру нема?

Майор невдоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.

— Дякую, — мовив я.

— Ви б не витикалися зараз.

Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини.

— Заносьте сюди, — сказав майор. — Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього?

Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев'язний пункт.

— Розріжте френч, — звелів майор.

Він уже тримав у руці, пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі.

— А ви йдіть собі,— сказав майор тим двом санітарам

— Ходім і ми, — мовив я до Гордіні.

— Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, — кинув майор через плече.

— Люди хочуть їсти, — сказав я.

— Ну, як знаєте.

Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розплатались долі, й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили.

— Ось вам, патріоти, — сказав я.

— Як там машини? — запитав Маньєра.

— Стоять собі.

— Нагнали на вас страху, лейтенанте?

— Ще б пак, — відказав я.

Я дістав свій ніж, розкрив його, обтер лезо й зчистив із сиру брудний верхній шар. Гавуцці подав мені миску з макаронами.

— Ви перший, лейтенанте.

— Ні,— сказав я. — Поставте долі. Будемо їсти всі разом.

— Нема виделок.

— Ну й біс із ними, — сказав я по-англійському.

Я покраяв сир на шматки й поклав їх на макарони.

— Присувайтесь ближче, — мовив до водіїв.

Вони присунулись і чекали. Я запустив пальці в миску й потяг до себе тугий жмуток макаронів.

— Піднімайте вище, лейтенанте.

Я підняв руку догори і жмуток нарешті відліпився. Я спустив кінці макаронів до рота, спіймав їх губами й почав жувати; тоді взяв шматок сиру, розжував і запив вином. Вино відгонило іржею. Я віддав флягу Пассіні.

— Погань, — сказав я. — Надто довго було у флязі. Я возив її з собою в машині.

Вони всі жували, тримаючи підборіддя над мискою, закидаючи голови назад і ловлячи губами кінці макаронів. Я знову напхав рот макаронами, відкусив сиру й ковтнув вина. Надворі щось гупнуло, аж земля задвигтіла.

— Чотиристадвадцятиміліметрівка або важкий німецький міномет, — сказав Гавуцці.

— В горах чотиристадвадцятиміліметрових гармат немає,— заперечив я.

— Є великі шкодівські. Я бачив вирви.

— То тристап'ятиміліметрові.

Ми знову взялися до їжі. Щось бухикнуло, зачмихало, наче паровоз, коли рушає, а тоді гримнув вибух, і земля знов задвигтіла.

— Мілкуватий у нас сховок, мовив Пассіні.

— То таки важкий міномет.

— Так точно.

Я куснув свій шмат сиру й ковтнув вина. Тоді почув, як; серед гуркоту бою знов бухикнуло, потім розляглось оте «чах-чах-чах-чах», а далі —сліпучий спалах, неначе то шугнуло полум'я з доменної печі, і ревисько, спершу біле, потім — вогненно-червоне, та все дужче; дужче, мов навальний буревій. Я силкувався дихнути, але дух мені забило, і я відчув, що весь, як є вивергаюсь із самого себе й, підхоплений тим буревієм, лечу все вище, вище й вище. Викинуло мене стрімко, геть усього, і я збагнув, що помер і що помиляються ті, хто гадає, ніби людина враз пускається духу—і ото вже й кінець. А тоді я полинув у повітрі, та чомусь не вгору, а назад до землі. Потім зітхнув і повернувся до буття. Земля довкола була зрита, а просто перед моєю головою стирчав розщеплений дерев'яний брус. Голову мені тіпало. Проте я почув, що поруч хтось ніби плаче. Навіть не плаче, а кричить. Я спробував поворухнутись, але не зміг. Чути було, як за річкою та й по всьому березі б'ють кулемети й гвинтівки. Тоді розлігся лункий сплеск, і я побачив, як злетіли й вибухнули в небі освітлювальні снаряди, й розлили, біле сяйво, і як шугнули вгору ракети, і почув вибух гранат, — усе те в одну мить, — і раптом поруч мене хтось застогнав: «Mamma mіа! Oh, mamma, mіа!»[103] К Я напружився і, шарпаючись та вигинаючись у попереку, зрештою вивільнив ноги; тоді перевернувся й торкнувсь пораненого… То був Пассіні, і коли я доторкнувся до нього, він скрикнув. Він лежав, ногами до мене, і в мигтінні, світла и темряви я побачив, що обидві вони розтрощені над колінами. Одну геть відірвало, а друга трималась на сухожилках та подертій холоші, і той оцупок сіпався й згинався, неначе жив окремим життям. — Пассіні кусав себе за руку й стогнав: «Oh, mamma mіа, mamma mia. —А тоді: —Dio te salve, Maria[104]. Dio te salve, Maria... О боже, вбий мене… вбий мене, господи, mamma mіа, mamma mіа… О свята діво Маріє, вбий мене, спини цю муку, спини, спини… О свята діво Маріє, спини цю муку! — Ой-ой-ой-ой! — І вже задихаючись; —Mamma, mamma mіа…» А тоді замовк, кусаючи руку, тільки оцупок усе так само сіпався.

— Portaferiti![105]— гукнув я, приставивши до рота долоні.— Portaferiti!

Я спробував присунутись до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг зрушити з місця. Тоді спробував знову, і мої ноги трохи подались. Отже, я міг помалу підтягатися ца ліктях. Тим часом Пассіні зовсім затих. Я сів поруч цього, розстебнув на собі френч і спробував одірвати поділ, сорочки. Він ніяк не відривався, і я вчепивсь зубами, щоб роздерти край тканини. Аж раптом згадав, що на ногах у Пассіні обмотки. На мені були вовняні гетри, а Пассіні носив обмотки. Але ж тепер у нього була лиш одна нога. Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер. Я придивився ближче і впевнився, що він справді мертвий. Тепер треба було відшукати трьох інших. Я випростався й сів, і зараз же щось у моїй голові зрушилось, наче важкй на очах великої ляльки, і вдарило зсередини в очні яблука. Я відчув, що ноги в мене гарячі й мокрі і в черевиках теж гаряче й мокро. Тоді я зрозумів, що мене поранило, і, нахилившись уперед, поклав руку на коліно. Та коліна на місці не було. Я шаснув рукою далі й намацав коліно аж на гомілці. Потім витер руку об сорочку, і знов поволі розпливлось ясне світло, і я подививсь на свою ногу й страшенно перелякався.

— О боже, — мовив я, — вирятуй мене звідси.

Проте я знав, що десь мають бути ще троє. Водіїв було четверо. Пассіні помер. Лишилося троє. Раптом хтось підхопив мене під руки, а ще хтось узяв за ноги.

— Десь тут іще троє,— сказав я. — А четвертого вбило.

— Це я, Маньєра. Ми ходили по ноші, але ніде не знайшли. Як вам, лейтенанте?

— А де Гордіні й Гавуцці?

— Гордіні на перев'язці. А Гавуцці держить ваші ноги. Тримайтесь мені за шию, лейтенанте. Тяжко вас поранило?

— В ногу. А що з Гордіні?

— Та пусте. То була велика міна.

— А Пассіні мертвий.

— Еге ж, мертвий.

Неподалік вибухнув снаряд, і обидва вони кинулись додолу й упустили мене.

— Пробачте, лейтенанте, — сказав Маньєра. — Хапайтесь мені за шию.

— Щоб ви мене знов упустили?

— То з переляку.

— Вас не поранило?

— Трохи зачепило обох.

— Гордіні зможе сісти за кермо?

— Навряд.

Поки ми дісталися до перев'язного пункту, вони впустили мене ще раз.

— Сучі діти, — лайнувсь я.

— Пробачте, лейтенанте, — сказав Маньєра. — Більше не впустимо.

На землі перед входом до пункту нас таких лежало в темряві багато. Поранених заносили й виносили. Коли відхиляли заслону, щоб пронести ноші, я бачив усередині світло. Мертвих складали осторонь. Лікарі працювали, закасавши рукава до плечей, і були червоні, мов різники. Не вистачало нош. Дехто з поранених стогнав, та більшість лежала тихо. Вітер ворушив листя в галузяному піддашку над входом, і на ніч дедалі холодніло. Раз по раз надходили санітари з ношами, ставили їх долі, знімали поранених і знов ішли. Коли мене принесли до перев'язного пункту, Маньєра відразу ж привів сержанта-фельдшера, і той оббинтував мені ноги. Він сказав, що рану забило землею і через те крові витекло небагато. Як тільки буде змога, мене візьмуть на перев'язку. Фельдшер пішов назад до пункту. Маньєра сказав, що Гордіні вести машину не зможе. Йому розбило плече й зачепило голову. Почуває він себе непогано, але плече не рухається. Тепер він сидить під однією з отих цегляних стін.