— Вони не бажали насилля, — твердо каже Нельсон. — Можливо, не уявляли...

— Ти постійно шукаєш у людях добро, — каже Вільям. Я чую жалість у його голосі. — І завжди шукав. Іноді я замислююся, чи те, що ти вчиш тих своїх білих учнів і приходиш у їхні домівки, не зробило тебе м’якшим, ніж той Нельсон, якого я пам’ятаю? Ухвалити закон проти китайців. Не дозволяти нашим жінкам приїжджати сюди легально, щоб на сотню чоловіків була лиш одна представниця прекрасної статі. Ти знав, що в Каліфорнії китайцям заборонено свідчити на власних судових засіданнях? Засіданнях, на яких розглядають справи про те, що ми страждаємо від мародерства, що нам підпалюють будинки та відрізають коси! Кожним таким законодавчим актом вони заявляють, що ми не маємо жодних прав, не заслуговуємо на безпеку, любов чи комфорт. Ми не заслуговуємо на життя. Так уже вчинили з темношкірими й індіанцями. Вони заявляють, що ніхто з нас не заслуговує бути людиною.

Нельсон мовчить. Ми давно вже перестали їсти, наш колись розкішно накритий стіл захолонув. «Гнів Вільяма мене бентежить, — думаю я. — Він говорить так, ніби це кінець світу. Проте коли я бачу, як він фиркає, мов розлючений бик, мені здається, що нічого путнього з цього не буде».

— Але, як-то кажуть, — повторює Вільям, — кожна дія має рівносильну протидію. Відкрию вам двом одну таємницю. Я вже роздумував над таким ідеально рівносильним спротивом.

У протилежному кінці кімнати золотоволосий хлопчик б’є рукою об тарілку з горохом. Його рука з лютою впевненістю розсікає повітря. Мати намагається стримати його, поки батько прибирає безлад. Від того, що хлопцю завадили, його обличчя похнюплюється, а згодом надувається й червоніє. А за мить він уже реве й вовтузиться на стільці.

— У мене є друзі в Сан-Франциско, — каже Вільям, цього разу звертаючись переважно до Нельсона. — Вони розповіли мені про організацію «Шість китайських компаній»[60]. Ці общини існують уже десятиліттями, проте лише нещодавно об’єдналися в одну. Чи знали ви, що в Сан-Франциско зараз особливо кепська ситуація? «Шість компаній» роблять усе можливе, щоб протидіяти насильству проти нашого народу. Вони роблять хорошу справу — наприклад, повертають дівчат, яких викрали тони, з борделів назад у їхні домівки в Китаї. Інколи відвозять навіть трупи.

Лінь Дайю хапає мене за руку, проте це зайве. Я й так уважно слухаю.

Вільям помічає цю переміну.

— Вони сильні, — тепер він звертається вже до нас обох. — Але їм потрібно більше грошей і людей. Їм потрібні ресурси. Тож ось до чого я веду, Нельсоне. Я їду в Сан-Франциско, щоб приєднатися до них, приєднатися до боротьби. І я хочу, щоб ти поїхав зі мною.

На мить Нельсон бере паузу.

— Вільяме, я підтримую твою поїздку, проте сам ще не готовий покинути Пірс, — каже він. — Я маю подбати про деякі важливіші справи.

— Що, в біса, може бути важливішим за це? — запитує Вільям. Мене це також цікавить.

— Це вже моя справа, — без злоби промовляє Нельсон. Для нього цю розмову завершено.

Вільям хитає головою. Розчарований, але не здивований. Це не вперше, коли Нельсон йому відмовляє. Потім він повертається до мене:

— А ти, Джейкобе? Ми могли б вирушити у вересні.

Нельсон кладе руку мені на плече. Я відчуваю, як під нею моє тіло стає частиною його, і хочу, щоб так було й надалі — двоє нас повільно зливалися воєдино. Знаю, він торкається мене, щоб застерегти, проте помічаю лише тепло його долоні й те, як його пальці впираються в мою плоть.

— Облиш його, Вільяме, — каже він. — У Джейкоба вдосталь клопоту й без того, щоб ти віз його в Сан-Франциско. Найкраще, що ти можеш зробити для нас обох, це дізнатися, що сталося з тією парою. Як він тебе й просив.

Після цього Нельсон підводиться та забирає руку з мого плеча. Без неї моєму тілу холодно, ніби йому бракує чогось важливого.

— Я до вбиральні, — каже він. — Дай Джейкобу спокій.

Ми спостерігаємо, як він віддаляється. Упевнена хода легко несе його крізь скупчення столиків.

— Нельсон чудовий, — зітхає Вільям. — Але він може розчарувати.

— Я хочу поїхати з тобою, — кажу.

— О, — усміхається він. — Оце так сюрприз.

На його обличчі самовдоволений вираз, ніби він певною мірою переміг Нельсона. Я закриваю на це очі й натомість зосереджуюся на неквапливому відчутті щастя, що шириться в моїх грудях. Я так довго ламала голову над тим, як знайти шлях додому. Ідея була — зібрати достатньо грошей, вирушити до Території Вашингтон і пробратися на корабель, — але коли я серйозно роздумувала над цим, усе здавалося майже нереальним. Сама дорога до Території Вашингтон могла б мене вбити. З Вільямовою пропозицією мій план, колись такий крихкий, міцніє. Я поїду з ним — комфортно, судячи з якості його одягу. Його гроші захистять нас обох. А коли доберуся до Сан-Франциско, коли нарешті зустрінуся з величними «Шістьма компаніями», то розкрию їм свою історію. Вони допоможуть мені повернутися додому. Допоможуть знайти бабусю. Це те, чого я завжди хотіла. Відповідь така проста й легка, що аж не віриться, що вона реальна.

— Погоджуйся, — благає Лінь Дайю. — Погоджуйся й забери нас додому.

— Від’їжджаємо у вересні? — запитую я.

— Дванадцятого, — відповідає Вільям. — Приїдеш і зустрінемося тут. Потім вирушаємо на захід.

Я простягаю руку. Він тисне її, і самовдоволення знову повертається на його обличчя.

— Нельсону не плануєш сказати?

— Думаю, не варто, — відповідаю я. — Так легше буде поїхати. Сам розумієш.

— Авжеж, — каже Вільям. — Ти значно важливіший, аніж сам те усвідомлюєш, Джейкобе Лі.

Не знаю, що він має на увазі, але не кажу ні слова. Він вірить, що я збираюся служити своєму народові, що маю таке саме відчуття справедливості, як і він. Нехай вірить. Навіть судячи з нашого короткого знайомства, можу сказати, що він вважає себе праведником, сповненим якоїсь великої мудрості. Може, він і любить Нельсона, але водночас вважає себе вищим за нього. Вищим за всіх нас.

Коли повертається Нельсон, моє обличчя залишається незворушним.

Ми прощаємося на вулиці. Повз нас проносяться кілька білих людей, озираються та свердлять нас поглядами. Я дивлюся, як вони віддаляються, і згадую золотоволосого хлопчика з тарілкою.

— Приємно було познайомитися, — каже мені Вільям і знову потискає руку. Він передає мені згорток чудернацької форми, загорнутий у коричневий папір. Я беру й дивуюся його вазí.

— Я хочу, щоб ти залишив це у крамниці й скористався, якщо виникнуть неприємності, — промовляє він. — Нельсон розкаже як.

Я дякую йому. Не знаю, подобається він мені насправді чи ні.

Решта дня минає приємно. З новою надією повернутися в Китай і Нельсоном поряд спогади про мій перший візит у Бойсе починають світлішати. Ми йдемо центром міста, сміємося з усього, чого не можемо собі дозволити, і повертаємо на Айдахо-стріт, Нельсон веде. Я відчуваю, що щось змінилося. Тутешні будинки коричневі й непоказні, але в повітрі навколо бринить знайома енергія. І я раптом розумію, що всі перехожі схожі на нас.

Я вже знаю відповідь, але запитую Нельсона:

— Де ми?

— У китайському кварталі, — відповідає він.

Що таке територія китайців: квартал чи два десятки будівель? Ми проходимо повз універмаг, де продають усяку всячину, та магазинчик, де пропонують трави й ліки. Тут — кабінет лікаря китайської медицини. Там — гральний дім. Через дорогу вода з пральні стікає прямо на тротуар. Є тут і житлові будинки, всередині яких я уявляю собі голови з таким самим чорним волоссям, як у мене. Відчуваю тугу за своїм старим домом і сум через нинішній — китайський квартал закінчується, коли ми доходимо до Ейт-стріт. Цей простір такий маленький і сплюснутий, порівняно з країною, на честь якої він себе величає. Для багатьох тутешніх жителів, можливо, це єдиний шматочок Китаю, що в них залишився.

Нельсон спостерігає за мною.

— Нагадує тобі дім?